Княжий PR

Історик Омелян Пріцак, почесний доктор Гарварду, Оксфорду, Болоньї та Сорбони, здійснив реконструкцію середньовічної геополітики на Русі, й картина давніх політінтриг вийшла не менш соковитою та шокуючою, аніж, скажімо, у сучасних конспірологічних дослідженнях на кшталт «Великої шахівниці» Збіґнєва Бжезінського.

Інтрига №1

Що нам розповідали у школі про «Слово»? Мовляв, це повчальний твір, що засуджує непослух новгород–сіверського князя, який без згоди київського центру пішов 1185 року на половців і був ущент розбитий.

Професор О. Пріцак, проаналізувавши події кількох попередніх та наступних сторіч, доходить висновку, що «ціллю походу Ігоря Святославича була Тмуторокань». Збройна сутичка з половцями не планувалася, й русичі потрапили в банальну засідку.

Але при чому тут Тмуторокань, що розміщувалася через протоку навпроти Корчева (нинішня Керч)? Де той Чернігів (до складу якого на правах удільного князівства входив Ігорів Новгород–Сіверський) — а де Азовське узбережжя?

Отут і потрібен історичний екс­курс. Джерела уперше згадують Тмуторокань під 579–м роком як один із центрів Тюркського каганату. Далі слово О. Пріцаку: «Давніх тюрків замінили у VІІ ст. споріднені з ними хозари. У році 965 князь Русі Святослав завоював Хозарську державу, а з нею й Тмуторокань. Володимир Великий виділив Тмуторокан­ське князівство для свого сина Мстислава Молодшого. У 1024 р. почалася війна між Мстиславом та його братом, що володів у Києві. У цій боротьбі переміг Мстислав, і в договорі у Листвені (1025) дійшло до замирення, на основі якого Руський каганат був поділений на дві частини, границею поміж ними була р. Дніпро: Західний каганат із центром у Києві та Східний каганат із центром у Тмуторокані. Але вже у 1036 р. помер Мстислав, а перед тим його єдиний син Євстафій (1033), і в цей спосіб закінчив існування Тмутороканський каганат. Ярослав Мудрий розділив своє ядро — Руську землю — на три уділи: Київ, Чернігів і Переяслав. Чернігів тепер перебрав функції Тмуторокані і замість Тмуторокані став центром уділу».

Отже, Тмуторокань була для чернігівської династії своєрідною «заморською територією» і, як побачимо далі, серйозним козирем у діалозі з Києвом. У ті сиві часи поняття «нації» в її модерному смислі не існувало. І, попри твердження шкільних підручників, головним ворогом київських князів були князі чернігівські, а не половці, що їх використовували як союзників і в Києві, і в Чернігові. Отже, коли оспіваний підручниковою історіографією Володимир Мономах відібрав собі Чернігів, тамтий князь Олег Святославич (дід Ігоря зі «Слова») втік саме до Тмуторокані.

І тут на кону з’являється ще один геополітичний гравець, Візантія, котра на той час активно імпортувала з Тмуторокані стратегічну сировину — нафту. А нафта була основою «живого вогню» — тодішньої передової «зброї масового знищення», таємницю технології якої візантійські стратеги ретельно оберігали (аж так ретельно, що рецептура досі не відновлена). Таким чином, пише О. Пріцак, «цю ситуацію можна порівняти з Близьким Сходом».

Імператор Візантії діяв цілком у дусі авантюрного роману: послав до Олега–емігранта «молоду візантійську аристократку Феофану Музалон, щоби вона заволоділа серцем Олега. Вони побралися, й імператор зробив їх обох архонтами (губернаторами) з тим, щоб Олег мав титул «архонта Тмуторокані», а Феофана стала архонтесою міста Росія, віддаленого від Тмуторокані на 27 миль».

Таким чином, Візантія перетворила Тмуторокань на таку собі тогочасну «автономну» Південну Осетію в складі Чернігівського князівства. Це, до речі, було вигідно Києву і пояснює, чому Ігор не питав згоди федеральної столиці на свій похід. «Олексій І Комнен примусив Олега Святославича передати Візантії Тмутороканську нафту... але онук його, Ігор Святославич, був іншої думки про це, як стверджує «Слово», і вирішив відібрати страчену дідом і батьком Тмуторокань». Така була інтрига Ігоревого походу.

Інтрига №2

Своя інтрига — у «Слова». Негативна згадка про «самовільний» Ігорів похід, що відбивала позицію київського великокняжого двору, потрапила до всіх тогочасних літописів. Але Ігор по поверненні з половецького полону скорегував наступний перепис подій, що їх провадили в Чернігівських монастирях, на свою користь (ця відмінна версія, що збігається з тональністю «Слова», відома за Іпатіївським списком). Ігор же, як вважає О. Пріцак, і замовив окремий поетичний твір, аби таким чином вплинути на ширшу читацьку авдиторію.

При самому кінці ХІІ століття на Русі звільнився княжий стіл у Галичі і серед претендентів опинився син героя «Слова» Володимир Ігоревич. Він також брав участь у нещасливому батьковому поході, але не згаданий у поемі через те, що в полоні знайшов собі серед половецьких князівен дружину, а отже, не вписувався в схему плачів за бранцями. Автор «Слова» у вигадливий спосіб вводить ім’я Володимира до тексту (за деталями відсилаю до книжки О. Пріцака) і поема «їде» на Галичину виконувати PR–функції для «свого» кандидата. Інший кандидат на Галич, волинський князь Роман Мстиславич, «зрозумів «Слово» як твір пропаганди на прославлення Володимира Ігоревича і посадив у тюрму автора «Слова».

Отже, «Слово» у дослідженні О. Пріцака постає на таку собі середньовічну інформаційну зброю. І написав його, на думку історика, найспритніший тогочасний політтехнолог Володислав Кормильчич, галицький боярин, який довгий час виконував пікантну дипломатичну місію при Чернігівському дворі, що перебував у родинних стосунках із двором Галицьким. Кормильчич недовго побув в ув’язненні за «Слово», а коли вийшов — «завдяки енергії, спритності та політичному таланту Володиславу вдалося посадити Ігоревича в Галичі».

Але княжив його фаворит недовго: інші Ігоревичі, Володимирові брати, за підтримки місцевих бояр–олігархів скинули новообраного князя. І тоді Кормильчич зробив фатальну політичну помилку: «Він, княжий боярин, відважився на нечуваний крок в історії княжої Русі: сягнув по княжу владу і проголосив себе самого князем Галича». І водночас припустився другого ментально неприйнятного кроку — «він вирішив пом­ститися на невірних Ігоревичах. Помста його була страшна, в стилі Володислава, — нечувана в історії доби княжої Русі. Володислав з угорцями взяли в полон Ігоревичів... і після того, як угорці дістали великі дари, Ігоревичі були передані галичанам на повішення».

Жодного прихильника після таких викликів у Кормильчича не лишилося. Його знову заарештовано і разом із сім’єю заслано у глуху провінцію, де він і помер. Водночас з обігу вилучено усі примірники поеми — «стає ясним, чому його твір «Слово» теж потрапив під анафему і був знищений, так що до нас дійшла одна пізніша копія, яка випадково була збережена у якійсь провінційній монастирській бібліотеці».

До речі, про анафему книжці: її ініціював Царгородський патріарх, оскільки «це було дуже небезпечно для Візантії, бо ця агітація підривала її доступ до Тмутороканської нафти».

Інтрига №3

Омелян Пріцак розпочав досліджувати «Слово о полку Ігоревім» ще перед Другою світовою війною. Але перетворив низку окремих студій на викінчений аналітичний твір лише тепер, коли його колега з Гарварду професор Едвард Кінан випустив книжку (2003), де намагається довести, що «Слово» є фальсифікатом початку XIX століття. О.Пріцак називає це «пригодницьким романом, який не має жодної бази в джерелах, а є продуктом його високорозвиненої фантазії... Всі дійові особи є історичні, але їхні дії — це майже виключно власна фантазія автора».

Українською та монографія не перекладена, але двічі перевидавалася книжка Едварда Кінана «Російські історичні міти» (К.: Критика, 2001; 2003), де приміщено статті, що лягли в основу пізнішого трактату. Отже, читач може самостійно оцінити вагомість аргументів з обох боків. Як на мене, фактографічна та мовознавча ерудиція О.Пріцака настільки переважає, що не лишає Кінанові шансів «по–своєму» витлумачити «темні місця» поеми.

Але ж Е. Кінан — не невіглас (і О. Пріцак завжди згадує його нехай і різко, але цілком коректно). Такий вже його стиль — провокативний. На початках кількох статей Е.Кінан застерігається: «Я не настільки схибнутий, щоб не розуміти всієї спірности цих тверджень і не маю наміру міцно їх триматися... Моя праця від самого початку мала на меті радше стимулювати й провокувати, ніж переконувати». Виходить, Е. Кінан «стимулював» з’яву Пріцакового тому — і бодай за це мусимо йому дякувати.

Проте є в Е. Кінана одна фраза, котра вказує на досі не досліджену інтригу навколо «Слова». По тому, як в Україні з’явилося декілька негативних рецензій на його монографію, він занотував: «Такої реакції я не сподівався, бо очікував, що більшість українських фахівців мали б радіти можливості відмежуватися від тексту, такою мірою привласненого російською наукою». Схоже, все якраз навпаки: саме російські дослідники нарешті збагнули, що привласнити «Слово» на правах «російської» пам’ятки не вдасться. То, може, оголосити її містифікацією — нехай хохли тішаться фальсифікатом? Чи не потрапив Едвард Кінан на гачок такої геокультурної інспірації?