Литва — перший бранець, який звільнився

16.08.2008

Ця країна розташована від нас зовсім недалеко. Якщо їхати потягом від північного кордону України через західну, звужену частину Білорусі, через Барановичі й Ліду, то до Вільнюса буде всього лише 320 кілометрів — стільки, як від Рівного до Києва. Проте знаємо ми про Литву не так–то й багато.

Просто перед фасадом Вільнюського залізничного вокзалу гостей міста зустрічає химерна скульптура, схожа на молекулярну модель кисню — сім кульок світло–зеленого кольору, з’єднаних тонкими шийками. На кульках літери — по одній на кожній: C–U–L–T–U–R–E. Таким чином столиця Литви повідомляє, що вона здобула титул культурної столиці Європи наступного, 2009–го року.

Литовці першими почали рух за вихід зі складу СРСР, ще в середині 80–х років минулого століття. У Литовській РСР було створено «Саюдіс», а назва цієї організації дослівно перекладається українською як «Рух». Литовська Компартія першою вийшла зі складу КПРС. Народ на референдумі повернув собі прапор і герб незалежної Литовської держави, яка існувала до 1940–го року: червоно–жовто–зелений триколор і лицаря–погоню.

«Потім настала блокада Литви, — розповідає драматург Маріус Івашкявічюс, з яким ми сидимо в затишному вільнюському дворику при гальбі чудового пива «Швітуріс». — У крамницях зникло буквально все. Але, як це не дивно, ми вижили. Люди шукали будь–яких способів заробітку, запрацювала приватна ініціатива. Діяли кооперативи, маленькі і більші. Після того, вже незадовго до серпня 1991–го відбулося захоплення Вільнюського телецентру. З танками й десантниками. Кілька місяців наше телебачення являло сумну і смішну картину: в кадрі сидів чоловік у військовому камуфляжі і щогодини читав якісь новини. А в проміжках між новинами нам транслювали MTV. Я тоді надивився MTV на все життя».

Сьогодні Івашкявічюс — відомий у Європі автор. Його п’єси «Мадагаскар» і «Малюк» широко ідуть в Литві й поза її межами. Окремими книгами виходить проза. Три роки тому він був учасником Львівського форуму видавців — і так уперше відвідав Україну. А на межі 80–х і 90–х років зов­сім юний Маріус також охороняв телецентр — щоправда, не вільнюський, а невеликий ретранслятор у своєму рідному містечку. Про це він сьогодні розповідає з іронією. І саме так, з іронією, не галасливо, проте наполегливо невелика держава здобувала свою незалежність. Як спогад про ті часи, в містечку Медінінкай, на кордоні з Білоруссю, край дороги, стоїть п’ять меморіальних кам’яних хрестів — у пам’ять про загиблу залогу прикордонної застави. Тоді, наприкінці вісімдесятих, коли проголошену незалежність Литви радянські власті не сприймали всерйоз, литовські сили самооборони все ж взяли кордон під свій контроль. І якоїсь ночі вишколені радянські десантники вибили до ноги невелику литовську напіввійськову одиницю. Убивць не знайшли. Але пам’ять про своїх героїв литовці бережуть.

А ще в Литві вражає повсюдна присутність литовської мови. На відміну від сусідніх Латвії з Естонією, Литва на момент здобуття незалежності мала лише близько десяти відсотків громадян нелитовського походження. І ще в радянські часи перший секретар ЦК Компартії Литви товариш Снечкус відмовився від пропозиції Москви включити до свого складу сусідню Калінінградську область з її мільйоном російськомовного люмпен–населення. Тому Литва й зуміла обійтись без сумнозвісного в Балтії «статусу негромадянина». Громадянство було надане всім, хто проживав у державі на момент здобуття незалежності — а вже потім було проведено лієтувізацію. Українець може дивитися на це хіба що із заздрістю.

Литва насправді зовсім поряд. Гарна й цікава країна. Перший народ, який вирвався з ярма СРСР.