Сага про Кульчинських

В історії цієї родини переплетено все на світі: любов і війна, «свої» і «німці» (а ще — поляки, енкаведисти та інші, бо йдеться, зокрема, про Волинь 30—40–х років). Сюжетних поворотів вистачило б на цілу епопею. В очікуванні ненаписаної книги відкриємо свій життєпис великих українців — нині час для їхнього прямого ефіру.

До сьомого коліна

Родовід Кульчинських вдається простежити до середини XIX століття. Священик Юстин Кульчинський, син дяка з села Павловичі Володимир–Волинського повіту, закінчив у 1853 році Волинську семінарію, тоді ж одружився з панною Оленою з родини Скульських, а по смерті дружини залишився вдівцем із дев’ятьма дітьми. Парафію отець Юстин мав у селі Колки Луцького повіту; після його смерті старший син Євген (усі сини отця Юстина вчилися у духовній семінарії) зайняв місце батька. Перед рукоположенням у священики Євген Кульчинський побрався із середньою дочкою отця Мирона Зашкевича — Марією. Марії судилося тяжке страдниць­ке життя — у 1906 році, стоячи біля вівтаря з майбутнім чоловіком, вона ще цього не знала. Від самого початку на її плечі лягли турботи з догляду за осиротілими братами та сестрами отця Євгена. Пізніше Марія Кульчинська стане матір’ю власних дітей та кількох прийнятих у родину вихованців.

Із 1906 по 1914 рік родина Кульчинських жила у мальовничих волинських Колках спокійно і щасливо. Молодий колківський душпастир організував добрий церковний хор — у цій справі помічниками отцю Євгену були його брати Федір, Филимон та Микола, сестра Тетяна. А матінка Марія опікувалася дітьми — доньками Лізою та Тіною (Валентиною), синами Юрієм, Володимиром, Сергієм. Карти змішала Перша світова війна: церква, де служив отець Євген, була зруйнована, дві третини селища — винищені. Священик із родиною виїхав на певний час до Харківської губернії, але в 1917 році знов повернувся у Колки. «Революція 1917 року не зробила ніякого помітного сліду у наших сторонах», — згадує у своїх ненадрукованих споминах Сергій Кульчинський. Волинь була тоді під владою Польщі — це позначиться на родині Кульчинських значно пізніше, коли отець Євген разом із сином Юрієм потрапить у польській концтабір Береза Картузька.

У 1928 році Кульчинські перебираються з Колок у село Городок (під Рівним).Отець Євген надумав осісти в такому місці, де є семикласна школа — аби діти могли завершити освіту. У нього та матінки Марії на той момент було вже восьмеро дітей — народились сини Микола та Леонід, донька Ірина. Крім них, у сім’ї виховували трьох сиріт. Одна з них, красуня Зіна, походила із забезпеченої дворянської родини й дитинство своє провела у Петербурзі. Проте у шестирічному віці вона лишилася сиротою, а потім разом із вітчимом, який втратив родинні статки, опинилась в Україні. Її існування було таким гірким, що родина Кульчинських узяла Зіну до себе. З цього моменту починається зворушлива історія любові вісімнадцятирічної Зіни і сімнадцятирічного Сергія Кульчинського.

Кохання в час війни

На початку 30–х років родина Кульчинських жила більш ніж скромно — сім’я була велика і витрати на неї, відповідно, також. Але поруч із буднями були й свята. А Сергію Кульчинському додавала наснаги його велика любов: «Ми знаходили годину–пів, щоб постояти коло нашої хвіртки і послухати вдвох музику, — пише він про стосунки із Зіною. — Інколи вибирали час посидіти на лавочці у садку, але все це робилося таємно, щоб ніхто нічого не знав. Будучи на самоті, удвох, ми говорили на «ти», але вдома у спільних розмовах завжди були на «ви». В тому юнацькому житті, в тому переповненому серці складались і надії, і плани побратись. Мені тільки закінчення гімназії могло відкрити шлях до здобуття цих надій. Це додавало мені волі й упертості вчитись».

Сергій Кульчинський успішно закінчив гімназію — у 1933 році склав у Рівному іспити за восьмий клас. Відтак вступив на богословський факультет Варшавського університету. Він мріяв побратися із Зіною, влаштуватися на парафії, служити та одночасно вчитись. 2 жовтня 1935–го Зінаїда та Сергій Кульчинські обвінчались. З двох запропонованих отцю Сергію парафій він вибрав меншу — село Бучин Камінь–Каширського повіту. «Там жили українці, поліщуки, було дві річки — Стохід і Прип’ять, були озера, а я так любив ловити рибу», — згадує він. Церква в Бучині була бідна, зате знаменита на всі околиці образом Божої Матері Умілєніє. Його ще називали Бучинська Божа Матір — до образу стікалися прочани з усіх усюд. «Отут, в глухому поліському селі, прожили ми майже шість років. Три роки під Польщею і 21 місяць під радянською владою й за окупації 15 місяців — до 27 вересня 1942 року», — підсумовує отець Сергій.

Спокійне життя у Бучині тривало до 1939 року. Політика польського уряду докорінно змінилась: з толерантністю було покінчено. Тільки на Холмщині поляки зруйнували до сотні старовинних православних церков. У Камінь–Каширському повіті релігію у школах почали викладати польською, від священиків вимагали, аби вони цією ж мовою читали проповіді. Але це був тільки початок. Наприкінці 1939–го Євгена Кульчинського і його сина Юрія забирають до табору Береза Картузька. Поляки звозять туди багато представників української інтелігенції та духовенства. Очевидно, в умовах польсько–німецької війни українство видавалось тодішній владі додатковою проблемою.

В острозькій тюрмі сидів ще один з роду Кульчинських — Микола. Його боротьба за українську волю не могла сподобатись полякам, тож Миколу навіть збирались повісити, але загине він пізніше, у 1944–му, в бою УПА із загонами НКВС. Чаша смерті оминула наприкінці 30–х років і Євгена та Юрія Кульчинських: батько з сином втекли з Берези Картузької, коли їхні наглядачі, відступаючи перед вояками червоної армії, покинули табір напризволяще. Обидва повернулись на Волинь після побоїв та знущань — від останніх отця Євгена не врятував і його священницький сан. «Отак трагічно закінчилось наше життя під Польщею. Перестраждали багато, але найбільше бідні мама і батько», — підсумовує Сергій Кульчинський. Між тим починалась нова доба — радянська.

«Піп–стахановець»

Самому отцю Сергію велося теж несолодко. «Совіти» на Волині, як і скрізь, почали з націоналізації угідь, з вивозу до Сибіру «кулаків». Всі священики були обкладені немислимими податками. Отець Ананій Сагайдаковський, побачивши платіжне повідомлення на 18 тисяч рублів, помер від розриву серця. Питання стояло так: або плати, або відмовляйся від парафії.

Сергію Кульчинському з грошей, які він отримував за треби, призначили податок у 6300 рублів. Він продав корову (а в його сім’ї підростало двоє дітей) і навіть записався у риболовецьку бригаду, де за завзятість отримав прізвисько «піп–стахановець». Третини суми йому все одно не вистачило, й тоді отець Сергій звернувся до людей. Його паства допомогла священику сплатити податок, але наступного разу він не став просити людей про збір коштів. Отець Сергій із родиною був змушений залишити Бучин — поневіряння привели його спочатку в Дермань, а згодом, у 1956 році — на північ, у Архангельськ, де рука радянської влади стискала горло не так сильно. Там сім’я священика бодай не голодувала, а в Україну Кульчинський зміг повернутись тільки в 1978–му.

Не всіх своїх братів і сестер застав Сергій Кульчинський серед живих, не всіх — на батьківщині. Його сестра Єлизавета вийшла заміж та виїхала до Бразилії, де передчасно померла, не зумівши адаптуватись на чужині. Брат Юрій після Берези Картузької потрапив у воркутинський табір — там він відбував десятирічний термін за сприяння бійцям УПА. З аналогічним обвинуваченням за ґратами опинився і Володимир Кульчинський — його звільнили тільки в 1956–му, а вже влада незалежної України відмовила його вдові у реабілітації покійного — у хамській формі й з незрозумілих причин. Вступив до лав УПА і наклав головою в одному з боїв Микола Кульчинський; повстанці таємно поховали його тіло в селі Тесові, де на Миколу чекала дружина Марія з двома малолітніми синами. Зрештою, загинув і наймолодший із братів — Леонід; радянська влада заарештувала його вперше ще у 1940 році, тоді він дивом уникнув смерті, втік із в’язниці й подався в УПА, але згодом його схопили та доправили в харківську тюрму, де він і помер.

Жахливою була доля і сестер Кульчинських — Тіна та Ірина закінчили свої дні в радянських тюрмах. Старша була зв’язковою в ОУН–УПА — її заарештували перед початком війни, а розстріляли в червні 1941 року. У луцькій тюрмі дівчину зустрів священик Микола Зуммер — його вели в’язничним коридором, коли він почув прохання: «Я — Кульчинська Валентина! Дайте знати батькові в Дермань». Цю звістку Зуммер згодом передав отцю Євгену та матінці Марії. Остання просила про побачення із кожною своєю дитиною, нагадуючи, що в цьому праві не відмовляли колись і Марії Ульяновій. Але радянська влада не дозволила матері провідувати в’язнів, як не дозволила їй і поховати тіло доньки Ірини — відступаючи у 1941–му з Рівного, енкаведисти розстріляли її, облили бензином та підпалили. Ірині не було тоді і двадцяти років.

І все–таки — життя...

А Сергій Кульчинський помер на дев’яностому році життя. Помер так, як про це мріяв — на рідній Волині. Після повернення в Україну він оселився в селі Олександрія, де був священиком. Він виховав сімох дітей: життя свого первістка матінка Зінаїда вимолила перед Бучинською Божою Матір’ю, коли Славчик, будучи дитиною, тяжко захворів і майже помирав. А з донькою отця Сергія пані Валентиною (названою так на честь тітки Тіни) авторка цих рядків знайома особисто. Цього літа ми навіть об’їздили вдвох Волинь — мандруючи по пам’ятних для сім’ї Кульчинських місцях.

Пані Валентина хотіла б, щоб цей матеріал був присвячений, звичайно, старшим поколінням її родини. Але минулого насправді не буває без теперішнього — коли нікому донести звістку про давні події, вони фактично перестають існувати. Тому саму її не можна не згадати. Як писала Марина Цветаєва, «человеку надоба человека в нем». Цей рядок зі старовинною «надобою» багато втрачає при перекладі: людині потрібна необхідність, яку відчуває у ній інша людина. Не той ритм, не та виструнчена лаконічність, зате смисл «правильний» — хоч українською, хоч японською. Ми живемо для людей і люди — для нас. І по–моєму, це прекрасно. Бо стимулює вічний пошук «своїх» — тих, хто однієї з нами крові. Фігуральної крові і справдешньої душі. Такої, як у Валентини Кульчинської.

Сьогодні вона диригує церковним хором. У тісному, як світ, київському храмі Благовіщення Божої Матері. Якщо на душі дуже зле — раджу: ідіть туди. Богу завжди багато клопоту з нашими потовченими душами, але хочеться вірити, що все відбувається недарма. Хоча в ім’я одного доброго слова через багато–багато років...