Спецефекти з протезами

«Із кафе виходить дівчина. Перед нею стоїть літній чоловік, який одним порухом руки відриває собі вухо. Це потім ми розуміємо, що той чоловік — інвалід, якому приліпили муляж. За яких обставин він втратив вухо, глядача не цікавить. Головне, яке сильне враження справляє з екрана ця нетипова ситуація. Таке кіно в Україні не вчать знімати. Про нього не говорять в університетах екранного мистецтва. Його знімає геніальний бразильський режисер Алєхандро Ходорковський. У нього взагалі зустрічаються неймовірні кадри. Наведу ще один приклад. Йде по вулиці високий чоловік без рук, а на його плечах сидить карлик без ніг. Або про війну. На полі битви через вибух бомби головному герою відриває обидві ноги. Він, скривлений, повзе по полю. Моторошно, правда? А режисер досяг такого ефекту банальним трюком — запросив на роль звичайного інваліда без ніг... Ми цього не помічаємо. Ситуація з протезами обігрується заради правдивого кадру про криваву війну. Таке кіно треба вчити знімати, але цього нереально навчити в існуючих університетах», — каже режисер–документаліст, професор, заслужений діяч мистецтв Юрій Терещенко.

Подайте на рятування кіноіндустрії

У шухляді Юрія Терещенка вже рік лежить готовий проект приватної кіношколи «Вищі режисерські курси екранних мистецтв». На реалізацію геніального задуму потрібно не мало не багато — всього двісті тис. доларів. Але в режисера їх немає. Підприємці ознайомлюються з проектом і поки що думають. Певне, не можуть повірити, що в чоловіка справді шляхетні наміри, а не бажання взяти гроші і щезнути з поля зору.

«На курси зможуть вступати люди з будь–якою вищою освітою, які люблять кіно. Ось, наприклад, ви приходите до мене. У вас диплом магістра журналістики. Кажете: «Я хочу знімати кіно, але не знаю, що можу робити — писати сценарії, монтувати, бути оператором, режисером, а може, актрисою. Але я люблю кіно і хочу його творити». І нема на те ради. Ви його творитимете. Перший рік курс із тридцяти неофітів, який розіб’ємо по п’ять студентів на шість груп, по черзі пробуватимуть себе в різних іпостасях. За рік вони мають зробити по чотири роботи операторських, режисерських, акторських. За цей час навчаться користуватися цифровими камерами, монтажною лінійкою, світлом, засвоять теорію акторської і режисерської майстерності. Давати майстер–класи приїжджатимуть світові знаменитості кіноіндустрії. Я вже мав мову про це з Еміром Кустріцою. Він згодний десять днів попрацювати з нашими студентами за мінімальний гонорар. Про свої секрети розказуватиме також Вім Вендерс та інші.

На другий рік студенти разом із професійними викладачами аналізуватимуть, що чиє. Хтось хотів бути оператором, а виявилося, що він прекрасно пише сценарії, хтось думав бути режисером, та він народився, щоб робити розкадровку. А далі формуються майстерні і починається суцільна практика, шліфування свого таланту. Через два роки я випущу 30 талановитих, креативних кіношників, які отримуватимуть нагороди на міжнародних кінофестивалях, кіно яких дивитимуться у всіх кінотеатрах і ніхто вже не писатиме книжок на кшталт Лариси Брюховецької «Приховані фільми: Українське кіно 1990–х». А чому приховані? Бо соромно показувати, от і вся політика», — розказує про проект кіношколи ініціатор Юрій Терещенко.

«Вищі режисерські курси екранних мистецтв» коштуватимуть три тисячі доларів на рік. За ці гроші можна буде запрошувати творців кіно і платити заробітну плату постійному викладацькому штату. А двісті тисяч потрібно, щоб орендувати невелике, але затишне приміщення, облаштувати аудиторії, придбати апаратуру. Це не бізнес–проект, на якому можна нажитися, швидше, благодійна справа, щоб нарешті про наше кіно заговорили у світі», — пояснює ситуацію Терещенко.

«В університетах кіношники викидають гроші на вітер»

Юрій Терещенко — один із засновників Інституту кіно і телебачення при Київському національному університеті культури і мистецтва. «Звідти я перейшов у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка–Карого. Бо зрозумів, що гроші здирають великі, а знань не дають. Студенти підучать трохи теорію і починають вважати себе зірками кіноіндустрії, «забивають» на навчання та йдуть працювати на телебачення. Зараз набираю курс у Карпенка–Карого. Мене аж страх бере від необізнаності абітурієнтів. Вони кажуть, що їхній улюблений фільм «Земля» Олександра Довженка. Це нереально для молодої людини, хіба що вона — геній. Або на питання про улюблену книжку відповідають — «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова. А про те, де відбуваються події роману, хто такий Булгаков, не знають нічогісінько. І це страшно. Вони не вміють думати, відповідають заготовленими фразами, які почули від учителів у школі. А вчитися знімати кіно мають освічені люди. Тому свої курси я розробив для людей з вищою освітою», — коментує навчання на факультеті екранних мистецтв у «вишах» Терещенко. — Цих молодих людей ще можна напоумити і навчити їх знімати справжнє кіно. Але як? Коли поряд із тобою працює стара гвардія, яка не хоче ніяких нововведень, свіжі ідеї не сприймає, працює за стандартами, пропозиції щодо оновлення навчальної системи ігнорує. То про яке кіно може йтися? Я знаю, як працюють у європейських кіношколах і в Московській міжнародній. Знаю, що вони за навчання платять дорого. В Україні за навчання викидають зараз значно більше, але навіть половини тих знань, які можна отримати за кордоном, тут не мають. І в цьому винні не молоді люди, а викладачі, які відправляють недозрілі таланти на телебачення, де останні гинуть від сірості».