Повстанці Маккавеї

На Маковія, за історичним переказом, почалося повстання гайдамаків у Холодному Яру в 1768 році. «І смерклося, а в Чигрині, як у домовині. Сумно–сумно. Отак було по всій Україні против ночі Маковія...», — писав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Історики переважно не погоджуються, що цей виступ проти польського й московського панування розпочався у серпні. Багато хто вказує на кінець травня. Утім і митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський (розстріляний комуністами у 1937 році) пов’язував початок гайдамацького повстання з днем пам’яті святих Маккавеїв, що вшановується церквою 14 серпня. У своїх проповідях глава відродженої Української церкви часто наводив паралелі між старозавітною історією, українською минувшиною і сучасними йому подіями. Свою докторську дисертацію в Київській духовній академії він присвятив дослідженню боротьби Маккавеїв за визволення Ізраїлю.

«Краще загинути в бою...»

Захопивши землю Юдеї, грецькі правителі якийсь час дозволяли євреям самостійно вирішувати внутрішні справи і сповідувати першу в світі віру в Єдиного Бога. Але врешті сталося те, що неодмінно відбувається в імперіях: греко–сирійський цар Селевкідської держави Антиох IV Єпіфан вирішив перетворити багатолике населення свого царства в однорідну масу. Для цього потрібно було змусити всіх зректися своїх звичаїв, мови і віри. Натомість поклонитися ідолам і заговорити грецькою. Антиох пограбував Єрусалим­ський храм і влаштував у ньому жертовник язичницького бога Зевса. А старозавітні книги велів спалити.

Завзятий цар наказав намісникові Єрусалима Філіпові приневолити євреїв, принести в жертву свиню, щоб поглумитися над вірою і психологічно зламати юдеїв. Філіп спробував використати для цього одного з найстарших священиків — Єлазара. Бо приклад поважного старця важливий для людей. Начальник велів священику привселюдно з’їсти шмат м’яса кошерної тварини, щоб усі подумали, що він спожив свинину. «Я скоріше помру, ніж дам приклад покори своєму народові», — відказав Єлазар. Його вбили.

Якось солдати Антиоха увійшли в селище Модіїн і змушували тамтешнього шанованого когена Матіт’ягу показати приклад людові й поклонитися ідолу. За це обіцяли царську ласку, шану й золото. «Помилуй нас Бог, щоб ми не залишили закон!», — відповів священик. Тим часом один єврей розпочав жертвоприношення перед ідолом. Матіт’ягу вбив його — і почалося повстання. Це сталося у 167 році до н.е. «Кожен, хто ревний до закону і стоїть в Заповіті, хай іде за мною!» — закликав священик. Він і п’ятеро його синів першими кинули все майно і пішли в гори. Царські війська переважали їх чисельністю. Євреї не мали багато зброї й ненавчені були воювати. Утім добре знали місцевість і вважали, що «краще померти у битві, ніж бачити страждання народу» (нагадує слова повстанської пісні: «Краще раз злітати соколом в Карпати, ніж весь вік стогнати в ярмі»). По смерті Матіт’ягу повстання очолив його син Єгуда.За його прізвиськом — Маккабі — стали зватися повстанці. Він навчав вояків: «Не від кількості війська буває перемога у війні, але з неба приходить сила. Вони йдуть на нас у численності пихи й нечестя, щоб винищити нас і дружин наших, і дітей наших, щоб пограбувати нас. А ми боремося за душі наші і за закони наші. Господь сам повергне ворогів перед лицем нашим, ви ж не страшіться їх». Славетною стала битва під Еммаусом, де три тисячі повстанців перемогли п’ятитисячне професійне військо греків. Маккавеї таки здобули незалежність Ізраїлю і відновили Храм. Ці події описані в старозавітних Маккавейських книгах. Про них писав також історик Йосиф Флавій.

Кров сліпоти

Маккавеї стали прикладом для різних визвольних рухів. Багатоманітний світ ділиться не за мовами й кольором шкіри народів, а за тим, хто з людей хоче і не хоче свободи. Другі, як показує історія, вирізняються цікавістю до ідолів. Якщо це представники підневільного народу, то їх легко купити обіцянками слави, багатства і «долучення до загальнолюдських цінностей». Загальнолюдські — це, звісно ж, цінності завойовників. Спокушені переходять на мову «вищої нації» і стають «агентами впливу» всередині свого етносу.

У Єрусалимі часів грецького панування частина євреїв змінила свої імена на «культурні», а до ревнителів рідної мови й традиції ставилася зневажливо, як до «пережитків» і переконувала їх асимілюватися. Так само було в Польщі й Російській імперії. Російська компартія (РКП(б) для винищення непоступливих євреїв створила так звані «євсекції», які не лише подавали до ЧК списки «підозрілих осіб», а й палили релігійні книги, глумилися над святинями. Бо під натиском «великих росіян» так зненавиділи самих себе, що хотіли викорінити саму згадку про єврейство. Сподівалися, що таким чином здобудуть собі рівноправність. Утім правий був один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський, застерігаючи: «Це — не ваша країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує».

Пануючий режим визнає приручених осіб лідерами підневільного народу, його провідними митцями, вченими і мислителями. «Провідники» не переймаються, що насправді є декоративними. І в унісон з окупантами таврують учасників визвольних повстань як «бандитів». Можливо, такими «бандитами» виглядали повстанці Варшавського гетто в очах командувача єврейської поліції цього гетто Юзефа Шерінського. Повсталі у квітні 1943 року найперше застрелили саме його.

Представники народів опинялися по різні боки визвольної боротьби. Пануючі нації нацьковували через приручених «лідерів» частину народів на інші народи. Великоросіяни з великополяками розправлялися таким чином з євреями — руками українців і навпаки. У передчасся повстання гайдамаків євреї могли стати на бік панівної нації (при чому зберегти свої привілеї, але бути слугами пригноблювачів в очах українців), або перейти до повстанців, ставши «двічі ворогами» для поневолювачів. Перше здавалося прийнятнішим. Українці не знали і не розуміли євреїв. Вони цінували Старий Заповіт і брали за приклад повстання Маккавеїв, але у своєму сьогоденні не відчували духу свободи в нащадках народу Виходу. Це, врешті, перетворило повстання гайдамаків, що мало стати тріумфом волі, на трагедію. Знищуючи в сліпій помсті і поневолювачів, і підневільних, повстанці самі стали жертвами. Частину гайдамаків знищили на теренах Польщі, решту — в Російській імперії. Карали їх і запорожці, прагнучи виказати лояльність до цариці Катерини ІІ. На довгі роки чин спротиву українців набув образу «кривавої бійні». Утім, як писав Тарас Шевченко, «за святую правду–волю розбойник не стане»...

Святі у спільності

Солідарність скріплює борців за свободу різних народів у «нове людство». Відчуття солідарності дає розуміння, що «окремо взятий народ» не може визволитися. Бо способи поневолення є подібними на різних кінцях планети, і ними інтуїтивно володіють усі, хто хоче панувати.

Солідарність волелюбних євреїв з українцями, примножена мудрістю й толерантністю Устима Кармалюка, дозволила антимосковському повстанню на Поділлі протриматися рекордно тривалий час і поширитися на значні терени України. І залишитися в пам’яті народу світлим визвольним спомином. Переповідають, що Кармалюк знав мову їдиш. Цю мову знав також історик Петро Мірчук, який потрапив до концтабору Аушвіц як український націоналіст і як міг підтримував євреїв перед лицем смерті. Греко–католицький священик Омелян Ковч, ув’язнений у концтаборі Майданек за допомогу євреям, писав, що вважає перебування в тому пекельному місці благом. Бо може молитися за тих, за кого ніхто не молиться, також і за нацистів. Він був знищений у газовій камері у березні 1944 року. Під час візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ (який став серцем єдності людства у визволенні від тоталітарних режимів) проголосив його святим.

Євреї воювали і були лікарями в Українській повстанській армії. Вони боролися за свободу українців і за те, щоб єврейська молодь могла вільно навчатися і працювати в Україні або без перешкод поселитися на історичній батьківщині. За прагнення цієї ж рівноправності людей усіх національностей українці та євреї відбували ув’язнення у радянських концтаборах. Але по той бік визвольних барикад були також євреї та українці, які служили не своїм народам, а комуністичному режимові. Нам потрібно знати історії один одного. Без посередника з Москви.

Звільнення без помсти

«Справедливі ті війни, де воюють з несправедливістю», — казав святий Августин. Богослови заявляють, що війна заради «збільшення території імперії» і для «поширення слави монарха», тобто імперіалістичні завойовницькі війни, є тяжким злочином. Пасивний опір окупаційному режимові є неефективним, бо населення розпорошується й лякається під пресом пропаганди і тотального контролю. Тома Аквінський роз’яснює, що звільнення силою від режиму, який заперечує спільне благо, не є бунтом — навпаки, тиран сам є бунтівником проти спільного блага. У випадку, коли збереження народу не можна досягти іншим шляхом, християнська церква схвалює визвольні рухи. Звісно ж, виступаючи проти сліпої помсти.

Утім на якомусь етапі православна церква у Росії стала вшановувати під іменем Маккавеїв зов­сім не героїчних повстанців, а сім’ю мучеників — Соломонію і семеро її синів, закатованих царськими солдатами за відмову зректися віри. Історія цієї родини в переказі РПЦ поєднує в собі долі Єлазара та Ханни і її дітей. Очевидно, для підтримки духу покори імперській церкві страждальці були потрібнішими, ніж повстанці.

Кілька років тому, після виходу в світ фільму «Страсті Христові», голлівудський режисер Мел Гібсон заявив, що тепер хотів би зняти фільм про повстання Маккавеїв. Якщо кінострічка буде такою ж вражаючою, як і його «Хоробре серце», вона стане великим дарунком усім народам, які у різних точках Земної кулі виборюють свободу і гідність людства.