Руку — на брата?

Жертва і водночас старанна слуга хижака. Так виглядає радянсько–українська інтелігенція у книжці канадського історика Сергія Єкельчика «Імперія пам’яті: Російсько–українські стосунки в радянській українській уяві», що вийшла цього року у видавництві часопису «Критика». На обкладинці — малюнок Абрама Резніченка 1954 року. Широкоплечого українця у вишиванці, з простакуватим виразом очей по–батьківськи обнімає ще широкоплечіший росіянин, на вигляд зосереджений і мудрий, у пристойному костюмі з краваткою. Обидва правицями спираються на картину «Переяславська рада». За спинами у братів — московський Кремль, збоку — бліда білоруска і рум’яний казах. Такими картинками, віршами й романами, піснями, кінофільмами, виставами й музейними експозиціями впродовж десятиліть кишів інформаційний простір УРСР. Створювали їх не росіяни в Кремлі, а українці — у Києві, Львові, Харкові. Сергій Єкельчик доводить, що тогочасні україно–російські стосунки — це не однобічний диктат «старшого брата», а складна система контролю і компромісів, яка й досі, за інерцією, діє у сфері української освіти й мистецтва.

Зміна курсу СРСР із «всесвітньої пролетарської революції» на «звільнення націй» з провідною роллю російського народу відбулася на початку 1930–х. «Соціалістичний наступ» в історії почався одночасно з індустріалізацією, колективізацією сільського господарства і культурною революцією, пише Сергій Єкельчик. Результатом його стала чистка «старих спеціалістів» у 1928—1932 роках. Українських позапартійних істориків «чистили» до 1931 року. У 1931–му до шкільної програми повернули історію, викинуту на початку 1920–х. 16 травня 1934 року зі сторінок газети «Правда» партійне керівництво вказало вчителям, як викладати цей хитромудрий предмет. У 1936–му сталінська Конституція проголосила, що у СРСР уже немає класів. Тепер ярликом для класифікації стала національність. З 1937 року офіційна пропаганда возвеличує росіян як «великий російський народ». Тоді ж держава прийняла російський патріотизм і героїв царських часів. У вересні 1939–го, після анексії Західної України у центральних та київських текстах з’явилося словосполучення «великий український народ». Постійно наголошувалося, що «СРСР об’єднав українські землі в одну УРСР у 1939 році». «У часи Сталіна українці могли вшановувати своє минуле, доки воно доповнювало, а не змагалося з російською імперською історією», — підсумовує Єкельчик.

У 1945—46 роках у західні області України були направлені 44 тисячі вчителів зі Сходу, а також тисячі управлінців і пропагандистів. Щоб витиснути культ Мазепи, Грушевського й УГА, радянська влада насаджує в Галичині культ Івана Франка як «соціаліста». Наприкінці 1946 року в українських ЗМІ почалася кампанія проти історичної тематики. Але не будь–якої: «Ідеологи–виконавці виловлювали твори про «окремішнє» українське минуле, але вітали ті, у яких ішлося про спільне минуле українців і росіян».

У 1947 проявилася самоідентифікація Радянського Союзу як наступника Російської імперії. Відтоді прогресивний чи реакційний характер подій в історії республік визначався їхнім ставленням до Росії. Повстання проти панування інших народів — національно–визвольні. Проти царської та червоної Росії — бандитські. Імперський проект пам’яті вимагав, щоб були зняті всі згадки про військові зіткнення між козаками і московитами. Автори мали повсюдно підкреслювати «прогресивну роль російської культури». Місцевих інтелектуалів дбайливо спрямовували на написання «правильної історії».

На початку 1950–х радянська влада звернула увагу на музеї, звелівши здійснити ідеологічну ревізію експозицій. Треба було показувати «героїчну історію українського народу у зв’язку з історією великого російського народу» і «викривати реакційну роль церкви». Кілька років тривали чистки в музеях України, що надзвичайно збідніли. «У результаті «перегляду» і «очищення від хламу» ленінградський Ермітаж привласнив собі цілу колекцію ассирійського клинопису, що зберігалася у Львівському історичному музеї», — нагадує Сергій Єкельчик. Сьогодні нам варто знати, як планомірно, за допомогою популярних текстів, партійних зборів і масових церемоній творилося відчуття підпорядкованості «старшому братові». Звісно, логікою цей прищеплений у підсвідомість мас «мікрочіп» нейтралізувати неможливо. Але можна винайти протиотруту. Агов, новітні інтелектуали!