Отець Георгій (Золотенко) — український парох на березі Індійського океану.
У Мозамбіку — країні на півдні Африки, де мешкає чимало українців, — не існує жодного українського дипломатичного представництва. Найближчі консульство та посольство розташовані у Преторії (ПАР) та Анголі (Луанда). Нема в Мозамбіку навіть почесного консула України. Зате одна з церков у столиці, місті Мапуту, за архітектурою вельми нагадує деякі храми в Україні. При ближчому ознайомленні з’ясувалося, що це дійсно православний храм — грецька православна церква Архангела Гавриїла, побудована на кошти грецької громади Мозамбіку ще в 1960 році.
Роки йшли, а церква залишалася напівпорожньою. Храм не мав власного пароха, лише у великі релігійні свята грецька ієрархія надсилала священика з Південно–Африканської Республіки.
Ситуація кординально змінилася, коли Грецька православна церква призначила священиком у Мозамбік отця Георгія (в миру — Юрій Золотенко). Ця молода людина модернізувала релігійне життя православної громади Мозамбіку, зробивши так, що молоді й старі, греки й болгари, серби та співвітчизники отця Георгія українці повернулися до Храму. Але почнемо спочатку...
Юрій Золотенко народився 2 листопада 1975 року в Хмельницькому в звичайній українській родині. Батько ремонтував телевізори, мати викладала модельне конструювання одягу в університеті. Як і багато хто в ті часи, Юрій був таємно хрещений у дитинстві. Але свідомо потрапив до церкви лише у восьмому класі. У школі казали, що Бога немає, хреститися хлопець не вмів, але відчув у церкві якийсь спокій у душі. Саме у храмі він отримував відповіді на запитання, які його турбували. Щойно почувши про духовне училище, яке відкрилося у місті, Юрій вирішив: буду священиком.
У 1991–му, коли Юрій закінчував 11–й клас світської школи, йому наснився дивний сон: нібито він кудись піднімався білими мармуровими сходами, а назустріч ішов чернець в окулярах і в чорному одязі. Сон здивував, але забувся. Юрій вступив у духовне училище, у церкві тепер бував кожної суботи та неділі (допомагав єпископу в службі, отримуючи звання іподиякона).
Стати старостою курсу, окрім спокійної вдачі, Юрієві, мабуть, допоміг неабиякий зріст —
1 м 90 см. Але хмельницьке духовне училище у 1993 році закрили. Юрій обирав для продовження богословської науки Одесу.
Там Золотенка чекало сильне розчарування: замість бути записаним одразу на другий рік духовної семінарії (до речі, більше половини учнів цього закладу були родом із Західної України), він мусить повторювати перший рік. Але вже через півроку навчання хлопець був покликаний до митрополита Одеського Агафангела. Той призначив юнака у помічники до єпископа Федора — представника грецького патріархату, який приїхав в Одесу, аби правити службу в єдиній на все місто грецькій православній церкві. Федір прослужив у Одесі одинадцять років, став єпископом, а пізніше — митрополитом, зараз він є патріархом усієї Африки і в православній церковній ієрархії посідає друге місце, одразу після Вселенського патріарха Варфоломія.
Одного разу, будучи ще єпископом, Федір спитав у Юрія, чи той би хотів навчатися у Греції в Афінському державному університеті, де є богословський факультет (перших іноземних студентів цей «теофак» прийняв у 1993 році, нині двоє з його вихованців вже стали єпископами — у Фінляндії та Польщі). Звісно, Юрій погодився. Але шлях до Греції був дуже непростим.
Упродовж півроку подолянин надсилав туди документи, однак відповіді не було. Для навчання грецький православний синод виділяє 12 стипендій для різних країн. Україна ніколи такої квоти не мала — всі наші співвітчизники до Юрія (а таких було всього двоє), мусили просити дозволу на навчання у Москві.
Довідавшись, що для вступу до університету потрібно мати рекомендацію когось з ієрархів православної церкви, Юрій пішов у Почаївську лавру, де отримав резолюцію митрополита Володимира (Сабодана). Втім, і цього було мало. Але Юрієві пощастило — він зайняв місце серба, який відмовився від навчання у Греції. Пізніше з’ясувалося, що один із відповідальних за богословський факультет Афін — отець Прокопій, родом з острова Родос — має багато друзів з України і саме тому, симпатизуючи нашій державі, обрав кандидатуру Юрія. До речі, стипендія на афінській теософії в 1997 році становила 200 доларів на місяць.
І хоча навчальний рік починався в жовтні, 1 грудня Золотенко сів на автобус в Одесі й транзитом через Кишинів—Бухарест—Софію—Салоніки поїхав до столиці Греції. Чернець–зустрічальник відвів українця в гуртожиток, а коли пішов шукати вільну кімнату, Юрій, роздивляючись навколо, побачив і білі мармурові сходи, й іншого ченця — в окулярах, того самого, зі свого юнацького сну. Так Золотенко зрозумів, що прибув на місце, приготоване йому Богом.
Подолянин почав інтенсивно вчити грецьку мову — наприкінці чекав суворий державний іспит, студенти були оточені відеокамерами, аби ніхто не списував. Тих, хто не здавав мовний екзамен, до навчання не допускали, вони мусили повертатися додому. Юрій усе схоплював на льоту. Йому був не до вподоби грецький спосіб життя, коли з 14.00 до 16.00 всі відпочивають або сплять, а в суботу й неділю — взагалі цілковито ледарюють. Навчання в університеті тривало п’ять років. Золотенко був першим українцем, який вчився на богословському факультеті в Афінах, не будучи рекомендованим Москвою.
Після вдало складеного іспиту з грецької Юрій поїхав до України, де одружився, аби повернутися в Грецію вже разом із дружиною. Через два роки Юрій знову приїде на деякий час в Україну — їхатиме машиною через воюючу Македонію, везтиме Людмилу, вагітну на дев’ятому місяці, народжувати на Батьківщину. Щойно переступили поріг батьківської хати в Хмельницькому, у Людмили відійшли води. В Золотенків народилася донька. Назвали Богданою.
Людмила з малою лишилися в Україні, а Юрій повернувся до Греції, де впродовж п’яти років служив економом (старостою) у найбільшій православній церкві світу — святого Пантелеймона. Знову посприяв отець Прокопій. До Юрія економом у храмі був українець із Польщі Петро Назарук — він постійно просив говорити з ним українською, аби не забути мову. Юрій також підписував для Петра листівки українською, для його родини в Підляшші.
«Робота економом дала можливість отримувати зарплатню, тож невздовзі я зміг полишити гуртожиток, винайняти хату в місті, де жив уже разом із дружиною», — розповідає Золотенко.
У 2002–му Юрій закінчив Афінський університет. У липні 2003–го став дияконом, отримав сан священика–пресвітера, «перетворившись» на отця Георгія. Тоді й був офіційно направлений до далекої Африки. Пізніше, у 2005 році, у Кейптауні (ПАР) отець Георгій стає протопресвітером — це найвища церковна посада для одруженого священика.
Невдовзі після посвячення у священики отець Георгій отримав дзвінок із Москви — з відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату, який очолює митрополит Кирило (Кірілл). Москва «викликала» на «співбесіду», звичайно ж не питаючи, чи отець Георгій має на ту поїздку час, не пропонуючи оплатити квитки до Росії. Наказували тоном, який не припускав ніяких суперечок, а тим більше відмови. Але отець Георгій відмовився їхати в Москву. «Я запитав у свого співбесідника, що взагалі зв’язує мене, священика–українця, який належить до грецької ієрархії, з Російською православною церквою, — розповідає Золотенко. — І чому, маючи в Україні дружину та доньку, я — замість того, щоб відвідати родину, — мушу витрачати свої канікули заради поїздки в Москву».
Люди Кирила лишилися незадоволеними і сказали, що отець Георгій «ще пожалкує про свою відмову».
Водночас УПЦ (МП) на правах автономії дала свій офіційний письмовий дозвіл, аби отець Георгій був рукоположений священиком у Греції.
Митрополит Кирило, який керує відділом зовнішніх церковних зносин МП і взагалі є дуже активною фігурою РПЦ, створює під себе владну «вертикаль», що до певної міри копіює модель, прийняту в сучасному державному устрої Російської Федерації. За п’ять років навчання отця Георгія в Греції там на богословському факультеті навчалися 18 росіян — майже всі вони потрапили до Афін за рекомендацією Кирила. Після закінчення факультету половина з них повернулася до Москви, де зараз працює у «рідному» відділі, інші були «кооптовані» Кирилом у православні церкви по всьому світу: Кіпр, Ізраїль, Єгипет (Александрія) тощо.
Згадавши відмову отця Георгія їхати в Москву, Кирилова «вертикаль» повідомила про його «самостійність» посольству Російської Федерації у Мозамбіку і, як кажуть, просила «сприяти», аби громадяни Росії не ходили до українського священика. Впродовж півтора року росіяни слухняно оминали православний храм. Уже пізніше вони пояснять отцю Георгію: «В посольстві нас не благословляли ходити до вас у церкву». Хоча для декого з православних пострадянського простору така ситуація була нормальною. «Ну, ви же понімаєтє, — казали вони, — батюшка то із Грєціі, а Грєція–то — страна НАТО, как же наші воєнниє могут єму ісповєдоваться?»
Сам отець Георгій класифікує позицію офіційної Москви як «старі радянські методи залякування шляхом погроз та наказів, хоча той тоталітарний світ давно вже закінчився». «Бог прощає, і я також, — каже отець Георгій. — Людина сама розказує, що зробила, а я ніколи не питаю, де це сталося, як, для чого або з ким».
До речі, подейкують, що всі священики РПЦ, яких направляють служити за кордон, продовжують отримувати російські військові звання.
Православна громада Мозамбіку налічує близько тисячі осіб на 20–мільйонну країну (українці, росіяни, білоруси, болгари, греки, румуни, серби, ефіопи).
Отець Георгій зібрав православних Мозамбіку в одну спільноту — створив справжнє вогнище східноєвропейської культури й духовності.
Розповідає наша співвітчизниця, парафіянка Людмила Макасселе (Словохотова): «Я ніколи не була дуже релігійною людиною, рідко бувала у церкві. Але коли о. Георгій став на чолі парафії, то не лише я, а й інші українці почали ходити до храму. Адже це дуже важливо — поговорити з батюшкою, поспілкуватися рідною мовою, особливо під час сповіді. Зараз, коли о. Георгій переїхав до ПАР, люди трохи менше ходять до церкви. Але він вочевидь об’єднує громаду вже на новому місці».
У січні минулого року в Мозамбік на постійне проживання переїхав грецький православний єпископ Теодорос (Федір), країна отримала статус єпископату.
А отець Георгій тепер служить у грецькій православній церкві в місті Йоганнесбург. Він частий гість у посольстві України в столиці ПАР Преторії, багато спілкується з дітьми в українській недільній школі й узагалі жартує, що став «священиком українського посольства».
Нині українська громада Мозамбіку переважно складається із трьох великих груп громадян: лікарів; викладачів вузів; жінок, які одружилися в Україні із мозамбікцями та обрали місцем свого життя Мозамбік.
За неофіційними підрахунками, у Мозамбіку мешкає близько 400 українців, до яких зараховують і дітей від змішаних шлюбів (більшість цих афро–українців народилися в Україні, якщо вони колись побажають отримати українське громадянство, закон дозволяє їм це зробити).
Певне зменшення української громади відбулося в останні чотири роки — через масовий від’їзд із Мозамбіку українських лікарів та членів їх родин (причина — в основному непоновлення контрактів).
Організованої української громади в Мозамбіку не існує, так само як української церкви чи українських громадських організацій. Переважна більшість українців належать до православного обряду й ходять до грецької православної церкви — святого Архангела Гавриїла. Її настоятелем до січня 2007 pоку був о. Георгій (Золотенко). Тепер він має кафедру в ПАР.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
