Бессарабський циган–коваль. (Архівне фото.)
Нацисти знали про циган майже все. Дослідили етнічне походження, відмінності між осідлими й кочівниками, різновиди діалектів мови. В Антропологічному інституті Дюкінгеймського університету донедавна зберігалася картотека на 20 тисяч знищених ромів. Це 16–метрові стелажі з документами, фото, відбитками пальців, переліком родичів. Присуд «смертна кара» виголошували біологи: «Екземпляр не лише не має ніякої вартості для суспільства, а й небезпечний для нього». Геноцид проти цього не надто численного народу зветься по–різному: Порраймос, Самударіпе, Калітраш. У роки ІІ Світової війни, за різними даними, було знищено від 50 до 70 відсотків європейських циган. Серед них — понад десять тисяч циган українських. Здавалося б, не так і багато, проти семи мільйонів загиблих у час Голодомору і півтора мільйона українських євреїв–жертв Голокосту. Однак на середину XX ст. ромів в Україні налічувалося всього 20 тисяч. Разом із загиблими в небуття відійшли їхні пісні, майстерність ремісників і життєрадісність свободи.
Нацисти вивчали циган, щоб убивати. Ми ж досі не знаємо про них майже нічого. Хоча знання допомогли б співжити сьогодні. Про це йшлося на першій науковій конференції «Роми України в період Другої світової війни: сучасний стан вивчення, викладання й увічнення пам’яті», організованій Українським центром вивчення історії Голокосту за підтримки Фонду Фрідріха Еберта. Вчені з Норвегії, Німеччини (де впродовж багатьох років вивчається геноцид ромів), Росії доповнили картину тільки–но започаткованих українських студій, які все ще залишаються без державної підтримки.
Сьогодні частина європейців вважає, що «ромів переслідували по праву, бо вони — асоціальний елемент». Інші зазначають, що «циган переслідували не так, як євреїв». Утім доведено, що німці планували знищити всіх ромів.
Професор Вольфганг Віпперманн із Берліна називає три мотиви злочину: релігійні, соціальні і расистські, всі вони — від невігластва. Нацисти, хоча самі вірили в Німеччину, а не в Христа, були переконані: цигани — єретики. Простолюд задовго до трагедії витворив забобонні оповідки про «синів Каїна, які вкрали четвертий цвях із Розп’яття, а тепер крадуть християнських немовлят і навіть поїдають людей». Такі ж байки поширювалися про «особливий потяг до крадіжок» у циган, хоча представники інших народів крали не менше. До того ж виявилося, що «цигани належать до низької раси», за винятком ромів, яких зарахували до арійців. Як розповів професор Віпперманн, антициганізм виник ще в XV столітті, після прибуття циган у Європу. У XVIII столітті у Росії ненависть до циган обґрунтували раніше, ніж усталився державний антисемітизм.
У Німеччині циган почали дискримінувати у 1933 році, тільки–но Гітлер прийшов до влади. У 1936 році їх зібрали у спеціалізовані концтабори. 30 грудня 1938 року прийнято рішення про «остаточне вирішення ромського питання». Але ще з’ясовували, що краще — масові депортації чи насильницька стерилізація. Дві з половиною тисячі німецьких циган депортували. Решту в 1943 році вивезли в Аушвіц. Там 2 серпня 1944 року чотири тисячі ромів були знищені за одну ніч. (У Європі 2 серпня тепер вважається Днем пам’яті геноциду ромів, у 2004–му Україна долучила цей день до державного переліку пам’ятних дат). На окупованих землях Польщі ромів почали розстрілювати вже у вересні 1939 року. З літа 1941 року — в СРСР.
Є свідчення, що нацистські злочини в Бабиному Яру розпочалися саме з розстрілу чотирьох ромських таборів. Утім до останніх років цю тему не вивчали в Україні. Бракувало документів і свідчень, а також політичної волі. У 1943–му, коли в СРСР почали збирати відомості про збитки від нацистів, на початковому етапі нацистські злочини проти циган були задокументовані, але у звітах до вищого керівництва говорилося вже про безлике «радянське населення».
Утім є й інші складнощі. «При підрахунку жертв не враховується багатонаціональний склад циганського народу, — каже етнолог–циганознавець Олексій Данілкін. — Скажімо, у відомого кінооператора Довженкових фільмів Данила Демуцького дружина була циганкою, відповідно, і діти мали циганське коріння. Родину репресувало НКВС, згодом розстріляли нацисти. Так кого знищили — українців чи циган?». Дослідниця Голокосту на Галичині Жанна Ковба на основі архівних даних, спогадів про долі депортованих циган польською і словацькою мовами, статистики робить висновок, що в західноукраїнських селах було багато осілих циган. Частина з них — ковалі, одружені з українками. Циганки ж приставали до підстаркуватих парубків. У неділю і свята цигани ходили до церкви, переважно греко–католицької.
Заходи проти циган відрізнялися в різних регіонах України, підпорядкованих різним державам–союзникам Німеччини. На Буковині (Румунія) цигани в концтаборах гинули від голоду і хвороб. На Закарпатті (Угорщина), за спогадами селян, циган і євреїв, де їх було небагато, кидали в душогубки, які стояли в пожежному гаражі в Ужгороді. У Центральній і Східній Україні циган масово розстрілювали. Історик Олександр Круглов із Харкова дослідив особливості антициганської політики в чотирьох окупаційних зонах на теренах України. Найбільше розстрілювали на Чернігівщині, Київщині, Кіровоградщині й Миколаївщині — в кожній області по тисячі. У Криму в багатьох містечках були циганські квартали. У Сімферополі його мешканців знищили відразу. У роки війни був спростований міф про особливу інтуїцію й волелюбність циган, які, мовляв, не виконували вимог нацистської адміністрації. Цигани, як і євреї, приходили на реєстрацію в нацистські пункти. Їхали на розстріл у золоті, з піснями, хоча Бабин Яр уже позначився смертю.
Російський циганознавець Ніколай Бєссонов дослідив причини, чому окупацію цигани пережили краще, ніж євреї. Місцеві люди до циган ставилися більш прихильно, переважно через подібну релігійну приналежність. Цигани до того ж вважалися аполітичними, на відміну від євреїв, які в гітлерівській пропаганді змальовувалися як «особливі помічники комуністів» (хоча такі евакуювалися в перші дні війни). Селяни допомагали осілим ромам. У 1942 році українській поліції наказали подати в комендатуру списки циган. Утім поліцаї, скажімо, на Івано–Франківщині, відповіли: «Шукали циган, але їх у нас немає».
У Криму, як дослідив співробітник Українського центру історії Голокосту Михайло Тяглий, за циган вступалися мусульманські комітети кримських татар. Річ у тім, що етнічна група циган — чінгене, що поселилася на півострові ще в XVI столітті, прийняла іслам. Кримчани згадують про міського голову Бахчисарая, грека–мусульманина Фенерова, який врятував групу циган, сказавши німцям, що це мусульмани.
У СРСР циган почали переслідувати раніше, ніж у Німеччині. Змучені голодом цигани втікали до міст, але наприкінці 1932 року була введена реєстрація. Як зазначає Ніколай Бєссонов, у відкритих містах зареєструватися було легше, а в закритих, які краще постачалися (Київ, Харків, Одеса), — майже неможливо. Їх ще й «чистили». Спійманих під час облав на вокзалах і базарах циган відправляли на Соловки або в Сибір.
Арештовували і «за шпигунство», особливо коли дізнавалися, що вони прибули з Румунії, Угорщини чи Сербії. «Після окупації Польщі на радянську територію ринув потік біженців, — каже пан Бєссонов. — Ці люди різних національностей, включно й циганські табори, що рятувалися він нацистів, опинилися на засланнях і в концтаборах».
Наприкінці війни радянська адміністрація відправляла циган на Північний Схід як дешеву робочу силу для «відбудови Родіни». Серед 40 тисяч депортованих мешканців Закарпаття було чимало осідлих циган — їм довелося кілька років працювати на сибірському лісоповалі й відновлювати шахти Донбасу. Значну частину кримських циган війська НКВС депортували в 1944–му разом із кримськими татарами.
Правознавець Рафаель Лемкін, який виборов термін «геноцид» стосовно євреїв і свого часу запропонував українцям домагатися визнання у світі Голодомору, першим згадав і про геноцид циган. У 1949 році він розповів про це через американське радіо. Утім у Європі, а тим паче у Радянському Союзі, ще довго замовчували факт нищення народу.
«В Україні досі не видано жодної монографії про геноцид циган, є лише статті, — каже директор Українського центру вивчення Голокосту Анатолій Подольський. — Порівняно зі студіями Голодомору, Голокосту, навіть ГУЛАГу, історію циган під час нацизму в Україні лише починаємо вивчати». Що вже казати про документальні чи художні фільми українських авторів. Координатор освітянського проекту «Назустріч пам’яті» Анна Ленчовська розповіла, що в Архіві візуальної історії в Лос–Анджелесі є понад 300 відеосвідчень циган про геноцид, з них 50 записано в Україні. Утім роми рідко погоджуються давати інтерв’ю, вони не хочуть згадувати про трагедію. Хоча потребують гідного пам’ятника в Україні.
«У Бабиному Яру планували встановити пам’ятник у вигляді циганської кибитки, — розповідає Ніколай Бєссонов. — Але його поставили в Кам’янці–Подільському, де немає циганської громади, ще й у безлюдному місці». Вчений і художник каже, що завдяки архівам Надзвичайної комісії добре відомо, де поховані цигани–жертви розстрілів. Але неможливо поставити пам’ятник біля кожного такого місця. Оптимальний шлях для інформування — це книги й інтернет–сайти. Через вивчення трагедій і вшанування жертв геноциду можна долати суспільні віруси: ксенофобію та расизм. А задля увічнення пам’яті про наших циган потрібно інтегрувати знання про них в історію України.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
