Білоруська шахівниця

      Перш ніж «підібратися» до президентських виборів, що, відповідно до Конституції, повинні відбутися восени, білоруси мають пережити вибори до Національних зборів, намічені на весну. Однак досі внутрішньополітична ситуація в країні нагадує непорушну поверхню затягнутого тванню ставка, по якій зрідка розходяться кола від випадково кинутого каменя.

      Одним із таких «каменів» минулого року стала заява-запит парламентарія генерала Валерія Фролова до уряду стосовно пошуків білоруських «зниклих безвісти політиків». Зрозуміло, що зниклих людей, опозиціонерів Віктора Гончара і Юрія Захаренка, давно вже ніхто не шукає, а викраденого і, як підозрюють, убитого журналіста Дмитра Завадського Генпрокуратура в січні оголосила «остаточно» мертвим, що зовсім не стало приводом для подальшого розслідування. (Нагадаємо, що за викрадення Дмитра сьогодні відбувають термін покарання люди, у злочин яких ніхто не вірить хоча б тому, що їхні свідчення гранично незрозумілі й абсурдні). Проте запит з вуст недавно лояльного і законослухняного генерала Фролова послугував, по суті, народженням внутріпарламентської «системної» опозиції, що незабаром оформилася як фракція «Республіка», і очолили її той самий генерал Фролов і «цивільний» політик Володимир Парфенович.

      Сьогодні ця нечисленна фракція намагається ворушити парламент, піддаючи гострій критиці виступи перших осіб білоруської політики, однак усе більше діяльність «Республіки» приймає форму роботи із журналістами, яким Фролов і Парфенович регулярно постачають свіжі порції компромату на згаданих «осіб». Активісти фракції не приховують, що вже визначилися зі своїм кандидатом у боротьбі за президентський пост. Це — Валерій Фролов.

      З огляду на це хочу навести результати чергового національного моніторингу, проведеного Незалежним інститутом соціально-економічних і політичних досліджень (НІСЕПД). (Зрозуміло, з поправкою на те, що всі подібні опитування проводяться, як правило, у межах столичної «кільцевої дороги»). Якщо виходити з того, що «задоволені» нинішнім станом справ у Білорусі 30,3 відсотка громадян, а «незадоволені» — 48,8 відсотка, картина для білоруської опозиції вимальовується невтішна: зрозуміло, що такого кількісного співвідношення обмаль і для імпічменту, і для революції. Сподіватися ж на політичні рокіровки шляхом парламентських виборів теж не доводиться, тому що всі «урни», особливо сільські, традиційно підконтрольні місцевій владі.

      Проглядається падіння популярності практично всіх політичних партій, серед яких, як не парадоксально, більш-менш симпатичні середньому виборцю Ліберально-демократична партія (її лідер Сергій Гайдукевич, особистість ексцентрична, особливо в публічних виступах, асоціюється у багатьох білорусів з «улюбленцем публіки», «рудим клоуном» і приятелем Гайдукевича Володимиром Жириновським). Ще «простій людині» подобається партія «Надія». По-перше, назва красива, по-друге, партія — жіноча. І пересічному громадянину неважливо, що вона взагалі не займається політичною або правозахисною діяльністю, що дає підстави думати, що слідом за російським білоруський виборець добряче «притупився». Ще, до речі, масовому виборцю подобаються Партія комуністів Білорусі, дуже опозиційна до влади, і Об'єднано-громадянська партія, в якій осіли практично всі більш-менш помітні політики — колеги зниклих Захаренка і Гончара, — зокрема, колишній голова Нацбанку Станіслав Богданкевич, екс-голова Верховної Ради Мечислав Гриб і найвідоміший на Заході опозиціонер Анатолій Лебедько. І якби просто сьогодні в Білорусі відбулися вибори за принципом російських, усі інші партії, у тому числі Білоруський Народний фронт і весь соціал-демократичний спектр із його головними героями Станіславом Шушкевичем (одним з «гробарів» СРСР) і бравим відставником Миколою Статкевичем виявився б там же, де і російський Союз правих сил.

      Сукупний рейтинг білоруських демократичних партій складає 35,8 відсотка, але це, швидше, статистична, аніж політична величина, оскільки він увібрав у себе десятки партій. Якщо ж говорити про персоналії, то чекання альтернативи, що виростає з невдоволення Олександром Лукашенком, наразі не сфокусувалося на якійсь конкретній фігурі. Персональний рейтинг політиків, котрі можуть претендувати на роль глави держави, виглядає сьогодні так: якби вибори відбулися в найближчі вихідні, то Олександрові Лукашенку віддали б свої голоси 34,6 відсотка виборців, Валерію Фролову — 17,9 відсотка, «іншому кандидату» — 9 відсотків, «проти всіх» — 12, 4. Справжня сенсація в цьому списку — генерал Фролов. Ніхто ще з «альтернативників» президента не підбирався до його процентної планки настільки близько. Сьогодні експерти говорять про те, що за генерала готові голосувати не стільки прихильники опозиційних політичних сил, скільки виборці, які ще не визначилися, але не хочуть бачити противагою Лукашенкові політика з традиційної опозиції. Ці «невизначені», як видається, саме й складають половину білоруського електорату.

      Знаменно те, що багато хто з тих, хто потенційно готовий віддати Фролову свої голоси, часто називають його «генерал», тому що не запам'ятали його простого прізвища, особливо люди з провінції чи зі столичних робочих кварталів. Пояснюється це ще і тим, що, згідно з результатами вже згаданих соціологічних опитувань, довіряють армії 54,1 відсотка виборців, не довіряють 32,4 відсотка. Для порівняння: довіряють опозиційним партіям і політикам 18,4 відсотка, не довіряють 55 відсотків. Думаю, на такі невтішні для демократів показники впливає пресинг державної пропаганди, негативний стереотип Зенона Позняка — лідера Білоруського Народного фронту, який емігрував на Захід, — і переконаність виборця в тім, що опозиціонерів цікавить насамперед мова і культура, а не газ і ковбаса. Зрозуміло, однак, що Валерія Фролова неможливо уявити «чорним полковником», здатним повести за собою армію, котра виконує накази винятково Головкома Лукашенка. До того ж Фролов — відставник, а не діючий військовий. Важко сказати, чи зможе він прорвати інформаційну блокаду навколо свого імені і вже зараз почати заробляти собі очки в білоруській глухомані.

      Фролов запевняє, що в останні місяці живе під постійним контролем КДБ: недавно він виступив із заявою, що знайому родину, в якої він гостював у Вітебську, після його від'їзду співробітники держбезпеки допитали «із пристрастю», а після того, як він п'ять днів відпочивав на озері Нароч, усе село повинне було свідчити про те, куди Фролов їздив і про що говорив по телефону.

      Поки ще рано впевнено говорити про те, що саме з генералом Фроловим буде змагатися президент Лукашенко, однак очевидно, що «середньому білорусу» цей «середній військовий» сьогодні симпатичнiший, ніж ефемерні особистості з клану опозиції.

Тіна ПАЛИНСЬКА.

Мінськ.