Голод у системi сталiнської стратегiї

      Усі ми вийшли з ідеологічної держави, де панувала своя філософія релятивізму, своя теорія світового комунізму і горезвісна практика, яка витісняється з пам'яті, як поганий сон про безупинну напасть і погоню за людиною. Однак не треба забувати, що все це разом і творило наступальний дух тоталітаризму і формувало свідомість людей. З філософії я хотів би взяти два положення.

      Відносність істини. Від теорії пізнання це переходило в практику легальної брехні. Якщо нема істини, то нема спільної мови і обов'язкових правил гри. Комуніст не визнає діалогу, бо він має свою правду, і то газета «Правда».

      Закон діалектики. Перехід кількості в якість у студентські часи нам ілюстрували на прикладі води, що переходить у лід. Але в той час думалось інше про життєві приклади.

      Пограбували церкву серед білого дня. Рік 1921.

      — Як пограбували. А міліція?

      — Разом з міліцією. Виштовхали священика і забрали, що хотіли... Один y кепці, маленький, лисий... Другий y шинелі, з борідкою.

      — А як їх звати?

      — Хтозна, вони тепер під кличками — чи то Льоня, чи то Лєнін...

      — Та за таке колись вішали!

      Справді, кожен окремий злочин — особливо важкий і непростимий. Але коли їх багато, тоді то система. Кількість переходить у нову якість, і тоді вона називається «реквізиція», «зачистка», «розкулачування».

      Уфеноменах Леніна, Сталіна, Гітлера ми зустрічаємося з явищами, для яких попередня історія не дала назв і не виробила понять. Тому кожен раз нас вражають факти, їхні слова і вчинки, які «ні в які ворота не лізуть». Те, що Ленін говорив з Гербертом Уелсом про селян, як про ворогів... Шокуючі інтерв'ю Леніна і Сталіна іноземцям про плани глобальні й стратегічні... Писання Троцького про «науковий фундамент» перманентної революції і про музику розстрілів «людського матеріялу»... Все це кожен раз вражає і забувається, бо не лягає в систему наших понять. Цікаво, що вони розмовляли з іноземцями одвертіше, ніж зі своїм народом і інтелігенцією. Слугам говорять тільки те, що зараз потрібно виконати.

      Що ж до України, то тут взагалі була мова з чужими, диктована потребою використання живої сили і багатств, а «живий контакт» було доручено органам ГПУ і НКВС. Правда, Сталін особисто давав розпорядження Судоплатову про вбивство Євгена Коновальця, особисто давав шифровану телеграму про методи ліквідації академіка Єфремова, оголосив війну Хвильовому й іншим особистостям.

      У нас, українців, довго зберігалася школярська наївність суджень про інтернаціоналізм вождів, бо нас утримували в провінційному режимі на інформації з третіх рук. Я говорю про вождів, а не про систему, щоб бути ближче до суті. Ми не жили в країні законів і звичаїв. Ми жили в країні «особистих вказівок», що визначали теорію, диктували практику і творили систему. Ніякі закони, ніякі принципи, ніякі сентименти ні в чому не обмежували вождя. «Я говорю партия — подразумеваю Ленин» (Маяковський). Він сам собі визначав правила гри, до якоїсь міри рахувався тільки з іноземними партнерами, бо вони користувалися справжньою інформацією і не приймали гри без правил.

      Громадяни табору СРСР були в полоні стереотипів — «інтернаціоналізм», «інтереси пролетаріяту», «дружба народів», «народ», «прогресивне людство» тощо. Я можу засвідчити, що навіть зеки, які пройшли через одвертості й цинізм КДБ, користувалися цими ігровими поняттями і не могли повірити, що вождь ні в що не вірить і готовий пустити в розмін ці поняття так, як після пакту Молотова-Ріббентропа в 1939 змінив поняття і курс на 180о. Так само, як після захоплення влади в 1917 роцi було розщеплено і пущено в розмін загальнолюдські вартості — право, мораль, традицію, релігію, етику... Їх використовувано лише для обману довірливих. Тобто — за звичаєм кримінального світу. Можна було б назвати це використання і розмін усього на актуально-хвилинну монету чистим прагматизмом. Але це буде некоректно, бо прагматизм у Західньому світі не може не рахуватися з основами і звичаями. Захід не розуміє, що совєтське вживання слів «народ», «демократія», «право», «справедливість»  принципово відрізняється від їхнього. Воно нічого не значить і ні до чого не зобов'язує. Один тільки Наполеон в анекдоті розумів: «Якби мені така газета «Правда», ніхто б і не дізнався про Ватерлоо».

***

      Українські селяни вже в 1918 році розуміли, що це «влада сатани», але при цьому  якось виключали абсолютне зло і абсолютне беззаконня. Люди практичні, вони думали, що навіть безбожна влада не буде знищувати того, хто її хлібом годує. Їм здавалося, що навіть найдурніший господар не марнуватиме робочої сили.

      «Я нічого не розумію, що то робиться», — казав селянин, коли його з дітьми викинули з власної хати на сніг і позбавили можливості працювати на їхню державу. «То злодійська, бандитська влада», — казали селяни. Але навіть злодій таки керувався принципом корисливості, а тут виходило зло «без користі нікому».

      «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», — цю приказку вживають часто. Але не можна повірити, що принцип «лихої іскри» покладено в основу державної політики.

      Зло большевизму можна окреслити, як хворобу блудної дороги, якою сатана спокушав Христа у пустелі: «Знов диявол бере Його на височенну гору і показує Йому всі царства на світі та їхню славу, та й каже до Нього: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мт. 4-8.9).

      Ця історія вічно повторюється з синами людськими. Фаустівські драми із запроданням душі проходять через віки. Людину за СССР було зведено до засобу, до «матеріялу революції». Досить подивитися на програмові документи большевиків, щоб переконатися, як послідовно вони втілюють негативний принцип.

      У книжці «Витоки i смисл росiйського комунiзму» Микола Бердяєв підкреслює:

1. Характер комунізму як своєрідної релігії, культу.

2. Війну комунізму проти народу. «Весь стиль російського і світового комунізму вийшов з війни...  Методи війни перенесено всередину країни». Війна громадянська. Війна за світову перемогу... За колективізацію. Частіше це звалося «боротьба».

      Є багато вражаюче відвертих агресивних документів Леніна. Є книга: «Ленін про війну і революцію». Є у Троцького теорія «перманентної революції». А ось документ Сталіна 1939 року: «Досвід останніх 20 років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух настільки сильний, щоб комуністична партія могла захопити владу. Диктатура цієї партії можлива тільки в результаті великої війни... Ми повинні прийняти німецьку пропозицію і чемно відіслати назад англо-саксонську місію».

      Війна проти України була у большевиків програмовою. Тут гартували свою ненависть і Сталін, і Молотов, і Каганович. Голод 1921 року дав Леніну багато виграшів. Він ослабив народний опір. Голод дав нагоду для пограбування і тероризування Церкви. До того ж голод в Україні вдалось приховати: допомога йшла на Поволжя, на Кавказ. Про Україну не згадувано, хоча умирали сотні тисяч! Збагачений досвідом Сталін провів війну голодом 1932—33 рокiв iз диявольською методичністю і приголомшуючими результатами — на порядок вищими, ніж війна звичайна.

      Пропагандистська війна за приховання правди про голод також, в основному, вдалася — завдяки «міжнародній солідарності» на грунті брехні.. Україна була інформаційно заблокована. США свій великий гріх дипломатичного визнання СССР у 1933 р. певною мірою перекрили аж після війни — створенням конгресової комісії з дослідження голодомору. Викриття голодомору перед світом зробила видана в 1986 р. у США книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Ця глибока книга мала б стати посібником з історії для українських шкіл.

      Досі ще не осмислено провокативного впливу Леніна і Сталіна на Гітлера, зокрема щодо рішучостi методів. Успіх голодомору підказував Гітлеру геноцид євреїв. Обидва вожді зневажали західну демократію, яка все проковтне мовчки, зокрема убивство цілої нації, визнаної класовим ворогом або расовим ворогом. І заміну «етнічного матеріалу» назве «міграцією», або «прогресивними процесами». Розум приходить пізно, і то не до всіх. Але книга Роберта Конквеста мала вплив і приголомшливий, і опритомнюючий.

      Має вплив і книга англійського історика Нормана Дейвіса «Європа», де говориться: «У 1932—1934 роках в Україні і на козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний». («Європа», ст. 944).

      Можна знаходити схожість геноцидів і відмінність. Вірменський, український, єврейський. Перетворити велику країну на голодний концтабір — то було нечувано. Не забуваймо, що голодомор був у мирний час, голокост — у війну. І пам'ятаймо: немає більшої муки, ніж умирання від голоду — у своїй хаті, перетвореній на тюрму.

      У Гітлера був нахил до самочинства, Сталін залучав до своїх злочинів співучасників, яких потім ліквідував — за законами кримінального світу.

      Причини ті самі: знищити націю, яка заважає. «Україну ми можемо втратити», — писав Сталін у 1938 р. «Україну втратити — голову втратити», — попереджував Ленін. Україну таки втратили — всю за 5 місяців війни. Україна «за родіну, за Сталіна» не поспішала. Кожен сам рятувався як міг. Тільки пихата зверхність Гітлера відштовхнула людей і його жорстокість допомогла Сталіну. Парадоксальні свідчення: у війну стало легше. Чи не тому мільйони росіян-власовців також пішли проти «рідного» Сталіна...

      Голодомор України був і завжди буде першим аргументом українського сепаратизму. Можна одурити розум, інстинкт — не зраджує. Жертв голодомору не поминала кремлівська ідеологія — ні «єдиновірна» комуністична, ні «єдиноканонічна» — «православна».

***

      Геноцид не зводиться до особистих мотивів вождя. Так само, як державний терор. Відому неприязнь Сталіна до українців у 1917—1921 р. можна поділити між Леніном, Троцьким, Молотовим, Кагановичем тощо. Але справа в тому, що в них не було приязні до жодного народу. А спиратися завжди доводиться на імперську націю — на її державні традиції, амбіції і жандармський досвід. На її терпіння... Геноцид визначається задокументованими фактами: військова та інформаційна блокада, конфіскація харчів, розстріли... Мотиви завжди складні, заховані в нетрях підсвідомих тенденцій і свідомих цілей, прихованих димовою завісою слів. На поведінку диктатора впливають різні чинники: і стійкого характеру, і коньюнктурні. Коли він балансує на межі прірви, то ні перед чим не зупиняється. Деякі історики пробують вибудувати логіку його дій заднім числом. Насправді про логіку можна говорити там, де є непохитні принципи і закон. Большевики від самого початку даровану дияволом владу утримували терором і тримались над прірвою з переможним виглядом. Послаблення терору було для них смертельно небезпечним. Тому вони закручували гайки навіть над членами власних сімей і один над одним. Користуючись обманом для нищення своїх суперників, вождь сам був у полоні брехні, інтриг і доносів.

      Нищення особи, нищення класів і націй закладено в їхній програмі. Дарвінізм вони розуміли як фізичне нищення. Вічні чистки, арешти, заміна кадрів — це тактика виживання. Негативний принцип, закладений в їх основі, суперечить позитивним началам стабільності, що закладено в самій природі розвитку життя. Ми перебільшуємо значення особи і характеру. Кат — це не характер, а ремесло нищівної системи. У нього життя пекельне. Але він вписується в історію найжахливішими злочинами. Й історики містифікують та демонізують саме ті нелюдські злочини, яких не може осягти розум. Адже крилатий вислів Сталіна «Жити стало краще, жити стало веселіше» кинуто у 1933 році. Є давня порочна традиція одягати слугу диявола в романтичні шати Люцифера.

      Якби запитати Молотова чи Кагановича, навіщо вони нищили український народ, може, вони лукаво відповіли б: «Чому український? Ми депортували народи Кавказу». Або: «Що таке народ, коли йшлося про перемогу світової революції». Отже, мета наших досліджень — озброїти сам народ самосвідомістю і мечем духовного самозахисту, вивести його з полону обманних понять і облудних доріг, що ведуть до примирення з владою нечестивих.

Євген СВЕРСТЮК,

доктор філософії,

головний редактор газети «Наша віра».