Дума про двох братів

      У Краматорську Донецької області стартувала унікальна в історії нашої країни судова справа. 27-річного львів'янина Станіслава В. звинувачують у злочинах, передбачених статтями 15 та 189 Кримінального кодексу України («Замах на здирництво та здирництво в особливо великих розмірах»). Згідно з передбаченою законом мірою покарання обвинувачуваному «світить» аж 12 років позбавлення волі.

      Неповторність надає судовому дійству той факт, що він пов'язаний із гучною історією зникнення півтора року тому синів підприємця Валерія Карпенка, доля яких не відома й понині. До того ж у спостерігачів процесу практично не викликає сумнівів той факт, що навколо справи двох братів-донбасівців зійшлися у протистоянні чималі економічні інтереси. Отож дрібний шахрай Станіслав В. з його егоїстичною мрією «заколотити трохи бабок» на чужому горі, мабуть, сам того не розуміючи, всунув палець у коліщата велетенського та вельми потужного механізму.

«Щось сталося»

      Брати Карпенки — Денис, якому тоді виповнилося 24 роки, та Дмитро віком у 31 рік — восени 2002 року прибули з Донбасу до Києва, аби скласти чергову сесію в одному з престижних інститутів столиці. У вузі хлопці навчалися заочно, у себе ж удома працювали, відповідно, управляючим міською філією Укрексімбанку та директором Краматорського пивоварного заводу. Тож, зрозуміла річ, у столиці VIP-студенти не влаштовувались у випадковий гуртожиток, а зняли квартиру в самісінькому центрі, на Великій Васильківській, з усіма зручностями, безпечною стоянкою попід вікнами для легковика, на якому приїхали, телефоном, телевізором та навіть iнтернетом.

      Хроніка фатального для братів Карпенків дня, 25 вересня 2002 року, наразі відома майже достеменно — аж до самого моменту їх загадкового зникнення. Зранку хлопці були в інституті, потому пообідали в піцерії на Пушкінській, ввечері ж планували спільний похід до кінотеатру. Кількаразово обидва телефонували по «мобілках» до Краматорська, на роботу та домашнім. Останній такий дзвінок відбувся за чверть на першу ночі. Старший із братів, Дмитро, підняв цим дзвінком із ліжка дружину, аби спитати: «Віка, що сталося?». Чути було погано, тому наразі слідство припускається, що зниклий молодик насправді не питав, а намагався повідомити: «щось сталося». Проте зв'язок нагло перервався.

      Через добу батько Валерій Карпенко, стривожений «абсолютним радіомовчанням» дітей, візьме службову іномарку та, по кількох годинах шаленої гонитви по українських «автобанах», дістанеться столиці. На київській квартирі братів усе буде гаразд, у шафі акуратно висітимуть дорогі костюми, надворі стоятиме їхнє авто. Лише самих хлопців ніде не буде.

      Позаяк жодних понівечених тіл та плям крові Валерію Карпенку, дякувати Богові, не трапилось, на стандартну заяву до міліції про зникнення довелося витратити, за його власним твердженням, кілька годин — та й ту взяли лише після втручання начальства з великими зірочками, про давнє знайомство з яким схвильований батько змушений був принагідно згадати.

      Далі, не поспіхом та з великими паузами, почало розгортатися слідство, яке триває по сьогодні. Власне, навіть вірогідних версій раптового зникнення братів Дениса та Дмитра Карпенків за час, що збіг, офіційно не оприлюднено. Хоча кримінальна справа, переважно стараннями Карпенка-старшого, встигла перекочувати з рядового київського райвідділу міліції на найвищі поверхи силових відомств країни.

«Вантажте гроші бочками!»

      Засмучений батько вдався також до неформального заходу, запропонувавши через вітчизняні ЗМІ винагороду в 150 тисяч доларів тому, хто надасть достовірну інформацію про місцезнаходження зниклих хлопців. Ось тут у справі двох братів і з'являється 27-річний львів'янин Станіслав В. Згідно з його власним визнанням у ході кримінального слідства, прочитавши в якійсь бульварній газеті про призначення чималої винагороди, він вирішує шахрайським шляхом заволодіти грошима. Спочатку телефоном він призначає представникові родини Карпенків конспіративне рандеву, не полінувавшись кількаразово потім змінити час та місце — з міркувань безпеки. Нарешті, в грудні 2002 року, зустріч відбувається в одній iз львівських кав'ярень. На ній «Ігор» (так відрекомендувався природний Славко співбесідникові) пред'являє фото сільської садиби, де нібито утримують захоплених кримінальниками молодих Карпенків, та ксерокопію паспорта чоловіка середнього віку, що його «Ігор» характеризує як організатора викрадання.

      За свою інформацію «доброзичливець» зажадав від краматорської родини аванс — 30 тисяч доларів. Та оперативно перевіривши деякі наведені «Ігорем» дані, Карпенки переконуються в їх цілковитій безпідставності. На чергову конспіративну зустріч з «Ігорем» сім'я запрошує правоохоронців, які й «в'яжуть» невибагливого у методах «заробітку» молодика.

      На судовому процесі, що розпочався в Краматорську, обвинувачуваний Станіслав В. намагається триматися рятівної версії, нібито ошуканство стосовно родини Карпенків він здійснював під примусом. Мовляв, невідома особа примусила його розіграти безчесний спектакль, погрожуючи в разі відмови вбити його самого та кохану жінку. Валерій Карпенко, батько зниклих хлопців, на поведінку свого кривдника в суді реагує вельми емоційно, заявляючи, що тепер уже він сам волів би отримати з шахрая велику суму грошей, яку негайно перерахував би на дитячі притулки.

Кров — не пиво, пиво — не вода

      Метушня навколо суду над Станіславом В. трохи відволікла увагу громадськості (та, звичайно ж, не батьків) від головного питання: де нині перебувають Денис та Дмитро Карпенки, чи живі-здорові хлопці та, зрештою, хто і з якою метою здійснив зухвалий злочин їх викрадення?

      За прикладом більшості резонансних кримінальних інцидентів в Україні, «справа двох братів» зазнала у своєму розвитку як період відносного поступу, так і довготривалі «мертві штилі». Лише батько Валерій Карпенко знає, зокрема, чого йому коштувало під відкриття однієї зі столичних промислових виставок пробитися до Президента Леоніда Кучми та коротко викласти тому свою біду. Проте обіцянка конституційного гаранта розібратися й допомогти спрацювала ненадовго. Лише один із керівників регіонального щабля зробив публічну заяву, що сліди організаторів викрадення йдуть кудись за межi України та там, мовляв, губляться...

      Проте незалежні експерти, зокрема деякі регіональні мас-медіа, назбирали низку фактів, які вказують на те, що корені злочину варто шукати набагато ближче, — можливо, навіть у рідному місті зниклих хлопців.

      Не секрет, що свого часу родинна фірма Карпенків «Важпромкомплект» дуже вдало придбала міський пивоварний завод. Зварений у Краматорську пінний напій користувався неабиякою популярністю в регіоні, і єдине, чого не вистачало підприємству останнім часом, — це сучасного комплексу для очищення води та обігових коштів на справжню «розкрутку». Саме з цією метою «Важпромкомплект» позичив на Заході, якраз напередодні злочину, мільйон доларів. Кредит мав надійти через місцеве відділення Укрексімбанку, яким керував, нагадаємо, наймолодший із Карпенків, Денис. Щодо Краматорського пивзаводу, то там у директорському фотелі сидiв його старший брат Дмитро.

      Уже на час оприлюднення проекту модернізації багато хто з фахівців висловлював побоювання, що справа швидко набуде конфліктного забарвлення. Адже пивний споживацький ринок в Україні щільно поділено, за кожен додатковий відсоток продажів точиться гостра боротьба без правил. Зокрема, за північ Донеччини конкурують харківська «Рогань», запорізький «Славутич», але беззаперечним лідером реалізації (до 65 відсотків загальних обсягів) є донецька броварня «Сармат», контрольована «директором Донбасу», найбагатшою людиною країни Рінатом Ахметовим. Безглуздо (та й, напевне, небезпечно) було б звинувачувати будь-який із українських пивних брендів у щонайменшій зацікавленості у трагічних подіях, що розгорнулися півтора року тому в центрі Києва. Але той факт, що вимушене відтермінування модернізації Краматорського пивзаводу зіграло їм на руку, — важко заперечити також.

      Інша неофіційна (проте вельми популярна) версія парадоксальним чином пов'язує зникнення братів Карпенків із широковідомою справою журналіста Ігоря Александрова. Адже краматорське злочинне угруповання «17-та дільниця», яке, найімовірніше, й здійснило замовне мордування опозиційного телевізійника, намагалося також встановити контроль над прибутковими підприємствами міста, серед яких на чільному місці був якраз пивоварний завод. Цю версію останнім часом опосередковано підтримує й сам голова «Важпромкомплекту» Валерий Карпенко, публічно визнаючи, що до його сімейного пива дійсно намагалося «притулитися» чимало місцевого криміналітету.

      Ба, більше, в одному з останніх своїх інтерв'ю, не втрачаючи надії, батько зробив сенсаційне визнання, що не так давно правоохоронці зуміли запеленгувати дзвінок із мобільного телефону, що належав одному з його синів, і цей дзвінок був саме з Краматорська. Отже, розв'язка «довгограючої» історії може зненацька відшукатися десь зовсім поруч? Залишається сподіватись, аби вона лише не вийшла трагічною.