Поки про музей Голодомору в столиці лише мріють, у Білій Церкві такий діє вже кілька років. Щоправда, не в окремій будівлі, а в одному із залів районного краєзнавчого музею. Ця документально–образна виставка, побудована майже винятково на матеріалі Білоцерківщини, створює враження всеукраїнського масштабу. Утім, вийшовши на вулицю після її огляду, відвідувач потрапляє в інший, «великий музей», комунізму з дбайливо збереженими пам’ятниками Іллічу й вулицями, названими на честь чільників більшовицького режиму.
Інтер’єр поділено навпіл: праворуч — селянська хата, ліворуч — приміщення ревкому або ж кабінет голови колгоспу. Над начальницьким столом із телефоном висить портрет — два усміхнені Леніни. «Це символізує дволикість: Ілліч говорить одне, а робить інше. Ленін сказав: «Земля — селянам!», а насправді забрав усе, що давав», — пояснює заввідділом новітньої історії Білоцерківського краєзнавчого музею Олена Вітвицька. Обидва відділення переплетені мотузками, що символізують пута омани, в які потрапили селяни, спокушені Декретом про землю. Слова «свобода», «рівність», «братерство» також набули зовсім іншого змісту у вустах тоталітарної секти, що захопила владу.
Перед цим бачимо під стіною справжні землемір, косу, борону, мотику, сапу, ступу — вичовгані мозолястими руками поколінь «примітивні» знаряддя, що свого часу підтримували Україні імідж житниці Європи. З них починається експозиція унікального міні–музею Голодомору 1932—33 років. Над хліборобським інструментарієм — паперові обіцянки юної комуністичної влади віддати землю тим, хто її обробляє, і величезна палітурка з витисненим написом «Передача землі у вічне користування колгоспам». Утім голови колгоспу, якими часто призначали приїжджих робітників, найчастіше не знали, як господарювати. З архівних документів, зразків тогочасної преси, фотографій складається цілісна розповідь про колективізацію і етапи спланованого голоду. Ось листівки й газетні замітки із закликами до селян вступати до колгоспів. Свідчення про опір. У статті під заголовком «Куркулі забили активного громадського робітника» розповідається, що в селі Триліси Фастівського району «вбито на смерть товаріща Сніцера Георга, члена ВКП(б)» (його застрелили через вікно, коли той провадив збори селян і доповідав про колективізацію). Цей експозиційний блок прикрашає великий гіпсовий бюст Сталіна.
У ніші за гратами — фото репресованих. Серед них і голови колгоспів, які намагалися врятувати голодуючих від смерті, але були покарані за це владою і не повернулися з–за грат. Тепер люди згадують їх із вдячністю. А от стилізована комора, яку охороняє червоноармієць у будьонівці з багнетом. Одяг червоноармійця справжній, з фондів музею. Ось доповідна записка про стан колгоспної торгівлі в Рокитнянському районі, де повідомляється, що в березні 1933 року пуд борошна коштував 220 карбованців, хоча в Москві в цей час така ж кількість борошна продавалася за 6—7 карбованців. Порожня колиска — згадка про загиблих у той рік немовлят. Кульмінаційний момент експозиції — хрест із фотографіями, що свідчать: смерть у 1933–му панувала по всій радянській Україні.
Завершальний, життєствердний розділ — про те, як сьогодні вшановується пам’ять. Представлено книги і фото пам’ятних знаків, встановлених у Києві й у Білій Церкві.
«Я вважаю, якщо більшість людей знатимуть про цю трагедію, то такий жах не повториться, — каже заввідділом новітньої історії Олена Вітвицька. — Ми мали на меті пояснити, що тоді сталося, і запросити людей цінувати те, що вони зараз мають». Музейні працівники самі написали концепцію, склали тематико–структурний і тематико–експозиційний план, де розписано, які експонати слід виставити для того чи іншого періоду. Розробили ескізи, намалювали монтажні листи, з яких видно, як виглядатимуть зал і окремі стенди. «Було багато матеріалів, фото, документів, речових експонатів, творів українських художників, і треба було обміркувати, як це подати так, щоб відвідувачі відчули трагедію і жах того часу», — каже Олена Вітвицька.
Білоцерківський музей працює над темою Голодомору з початку 1990–х років. У 1993–му першим в Україні до 60–річчя Великого голоду влаштував виставку. Вона діяла два роки у великому залі, що закріплений за темою Великої Вітчизняної війни, але, як згадують очевидці, не всіма сприймалася адекватно. Врешті, музейників притисли: «убєрітє ету виставку».
«Через 10 років ми підготували другу виставку, — розповідає директор Білоцерківського краєзнавчого музею Людмила Діденко. — А це вже третя виставка. У нас немає великих можливостей, коштів. Але ми пишаємося, що можемо її постійно доповнювати. Ця тема іде червоною ниточкою в цьому році». До речі, перші 18 пам’ятників–хрестів Голодомору були встановлені на Білоцерківщині ще в 1992—93 роках. На сьогодні в районі є 64 пам’ятні знаки Голодомору.
Музей організовує конференції, видає наукові збірники, проводить виїзні заняття по школах міста з пересувною виставкою про Голодомор. «Коли ми все це готуємо — всі співробітники дуже схвильовані, а деякі й не можуть стримати плачу, — каже директор музею. — Гадаю, що в Україні немає сім’ї, яка не постраждала б від голоду. Коли ми відкривали виставку минулої осені, то були священики, всі стояли зі свічками, а потім ми покраяли коровай і кожного частували в пам’ять про тих голодних».
Музей збирає свідчення очевидців Голодомору. Хоча, за словами директора Людмили Діденко, люди ще бояться розповідати, не вірять, що їм за це «нічого не буде». Спогади на Білоцерківщині збирає і районна організація Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. «На замовлення секретаріату Президента ми збираємо свідчення і матеріали в кожній сільській раді — до якого повіту вони належали тоді, як підпорядковуються зараз», — пояснює відповідальний секретар районної організації товариства Ольга Денисюк. Ольга Петрівна дала відповідні завдання сільським бібліотекарям і клубним працівникам, роздала їм спеціальний опитувальник, що надійшов із Києва. Там є питання про історію сіл, про те, скільки людей розкуркулили, вивезли, скільки померло, хто розкуркулював і допомагав, про комнезами, «бригади» з активістів, про те, що голодуючі їли і як виживали.
Отож сільська інтелігенція збирає свідчення. Диктофонів немає, записують авторучкою на папері. Ці записи здають в обласне управління культури, де утворена комісія з написання Книги пам’яті Київщини, що стане частиною Національної книги пам’яті. «У мене ці свідчення всі в паперах, на сьогодні є понад 400 записів, — розповідає Ольга Денисюк. — Усе це ми вносимо в комп’ютер, а потім комісія з того готового вибиратиме і вставлятиме в книгу».
Голова районного товариства охорони пам’яток історії і культури визнає, що відтворити події 75–річної давнини дуже важко. Архівні документи тих років майже всі спалені. Районний архів, що містився в Преображенському соборі, на початку війни був знищений прямим потраплянням авіабомби. Жодна сільська рада не має архівних даних тих років. Є лише від 1944, а то й 1948 року. Отже, Книга пам’яті буде побудована на свідченнях очевидців. Найстаршій — 101 рік, це бабуня Діоніза з села Озірне.
За словами Ольги Денисюк, добровольці збирають свідчення старанно. Хоча інколи сільські голови трохи недбало ставляться до цієї теми, якщо вони приїжджі або молоді, а село заселене вже новими людьми, бо старі повимирали. У п’ятьох селах не було голоду. В Терезині на елітній станції працівників годували. Михайлівка і Вербове засновані після 1933–го. Станція Маловільшанська з’явилася у 1970–ті. У Чепелівці більше половини жителів вимерли, бо там страшний був голова колгоспу, нічого не допомагав. А в Кожениках голова колгоспу не сильно вигрібав із людських комор і не давав поставки, то сільчани вижили, а його у 1937–му розстріляли.
У пам’яті про Голодомор є й інший бік. Досі суспільство не дало відповіді, яким чином увічнювати (чи не увічнювати) організаторів більшовицького експерименту в Україні. «З обласного управління постійно надходять вказівки — знімати пам’ятники і перейменовувати вулиці тих державних і громадських діячів, які були ідеологами або виконавцями Голодомору і загалом політики сталінізму, — каже Ольга Денисюк. — Ми вже подали в управління культури обласної державної адміністрації перелік вулиць, названих діячами, причетних до організації Голодомору. Але ж потрібні кошти на таблички з новою назвою вулиці. І, найперше, — відповідне рішення сільської ради. Зараз же самоврядування. Люди не хочуть знімати пам’ятники Леніну, кажуть, це наша історія, упродовж якої було й погане, й хороше». Дивно чути таке після «образу дволикості» у вражаючій, науково обґрунтованій експозиції. І після визнання, що на Білоцерківщині немає родини, яка не постраждала б від штучного голоду і репресій. Врешті головний пам’яткоохоронець Білоцерківщини визнає, що проти перейменування вулиць і прибирання з площ і скверів колишніх ідолів виступає Комуністична партія, первинні осередки якої є в кожному селі. Дивно, але факт: реальна влада досі залишається в руках послідовників творців народовбивства. І дволикий портрет Ілліча — це сучасність усього суспільства, одне око якого сльозиться від жалю за мільйонами знищених людей, а друге косує на пам’ятники вбивць, тішачись свіжими квітами під їхніми п’єдесталами.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
