Останній день Олександра Ісайовича

Ідеал толерантності — «про померлих або добре, або нічого» — не завжди є досяжним. Учора на 90–му році життя помер Олександр Солженіцин. Українські інформагентства повідомляють про подію лаконічно, додаючи, що покійний був «російським письменником, істориком, громадським діячем». Дипломатична скорбота та формат повідомлення, звісно, виключають маленький штрих на додачу: померлий був ще й відомим українофобом, що разом із його таборовим минулим та Нобелівською премією робило з Солженіцина більш ніж недвозначну постать.

Народився Солженіцин у 1918 році. Перед Другою світовою війною вчився на літературному факультеті Московського інституту філософії. На фронті був до 1945–го, тоді ж потрапив і під перший арешт — за переписку з другом, в якій містилася критика Сталіна. Свій строк Солженіцин відбував частково в таборах, частково — у закритому НДІ, де розробляли секретні засоби зв’язку — на базі пережитого він створить роман «У колі першому». Пізніше було заслання у Володимирську область — цим тюремний досвід Солженіцина завершився. Про неволю говоритимуть його твори — роман «Архіпелаг ГУЛАГ», оповідання «Один день Івана Денисовича». Написане Солженіциним тиражуватиме «самвидав», сам письменник дедалі більше набуватиме слави борця з тоталітарним режимом.

У 1969 році його виключають зі Спілки радянських письменників, а рік по тому Солженіцин отримує Нобелівську премію з літератури. У 1974–му його змушують покинути СРСР, і на чужині Солженіцин описує власне протистояння комунізму в книзі «Буцалось теля з дубом», завершує роман «Червоне колесо» (про революцію 1917 року). У 1990 році Солженіцину повертають радянське громадянство, тоді ж 27–мільйонним накладом виходить його брошура «Як нам облаштувати Росію». У 1994–му письменник повертається на батьківщину й живе в Москві.

А у квітні цього року Солженіцин розвиває давнішню тему і друкує в газеті «Ізвєстія» опус на тему, як нам (тобто їм!) облаштувати Україну. Стаття «Поссоріть родниє народи?» демонструє ставлення європейського інтелектуала та борця за людські права і свободи до українського Голодомору. «Цей «провокаторський крик про «геноцид» став зароджуватися в затхлих шовіністичних умах, злісно налаштованих проти «москалів», а тепер вознісся і в державні кола нинішньої України, перевершивши лихі закрути більшовицького Агітпропа», — писав Солженіцин.

Тяжко зрозуміти тут логіку людини, яка на власній шкірі познайомилася з усіма принадами російської імперії, замаскованої то під більшовизм Сталіна, то під демократію Путіна. Хоча зручним і покірним — справедливості заради відзначимо і це — письменник не був за жодного режиму і в Росії. Цим короткий «огляд творчості» Солженіцина і обмежимо — зрештою, Олександр Ісайович відійшов туди, де його судитимуть і без нас.