Ті, на кого чекає Україна.
Тут цілком заборонено алкоголь. А пауза для перекуру лише одна на добу: з дванадцятої нуль–нуль до дванадцятої нуль–п’яти. Нещодавно любитель посмоктати цигарку втік на річку і викурив її «позапланово». У таборі «Відвага» це розглядали як НП. «Ну дуже суворо поставилися, — хитає головою Віктор Рог, громадський діяч, письменник, який приїхав проводити заняття у таборі. І посміхається. — Аж я відчув потребу у чомусь покаятися».
Якщо таку подію розглядають як надзвичайну, то можна уявити загальні вимоги до дисципліни. Інакше, вважають організатори, не можна. Бо тут виховується дух. Тут стають сильнішими і мудрішими. Тут будують себе такими, яких потребує Україна.
Патріотів у нашій державі ніби чимало, — особливо якщо послухати передвиборчі обіцянки. Після виборів їх кількість зазвичай різко меншає. Коли ж для багатьох «шанованих» постає вибір: я чи Україна, — він легко вирішується на користь рідного себе. Такий «взірець» бачить молоде покоління. Якщо врахувати, що національна ідея та концепція патріотичного виховання десь заблукали у коридорах влади, то ситуація назагал сумна: держава є, а от патріотів, на жаль, небагато.
Утім щодо цього начальник Управління у справах молоді та спорту Сумської обласної державної адміністрації Віктор Бобиренко має свій оптимістичний погляд. Українців в Україні таки стає більше, переконаний він. Варто порівняти, скільки молоді за останні десять років заговорило українською, як змінилося бажання щодо того, аби бути європейцями... І подальші зрушення можливі. Наступний рік Президент України оголосив Роком молоді й у відповідному указі доручив Кабінету Міністрів розробити та затвердити загальнодержавну концепцію національно–патріотичного виховання молоді.
«Уже існує величезна кількість різнопланових концепцій, програм, положень із патріотичного виховання, — каже Віктор Бобиренко. — Їх розробили в різні часи різні інстанції: Міністерство сім’ї, молоді та спорту, Міністерство освіти та науки, Рада національної безпеки та оборони тощо. Вже давно визріла суспільна необхідність узагальнити попередній досвід та перейти до його практичного використання. Як бачимо, з’явилося і державне розуміння такої потреби».
Що й казати, на дев’ятнадцятий рік незалежності України таку концепцію вже пора б прийняти. Аби лише не став рік черговим оголошеним роком, а концепція — черговим «твором на державну тему», що загубиться серед інших. Бо система виховання молодого покоління необхідна країні.
На цьому шляху громадські організації значно випередили державні структури. «Минулої зими ми проводили на Сумщині семінар із патріотичного виховання, — каже Віктор Рог. — І на ньому, і в наступні місяці було напрацьовано певні орієнтири, концептуальні підходи. Кілька тижнів тому в Києві відбувся «круглий стіл» із цього питання, і ми фактично зверталися до Президента з тим, що патріотичне виховання має бути постійним пріоритетом, а не черговою кампанією».
Як переконані молодіжні лідери Сумщини, область може стати прикладом і внести свій чималий внесок у створення такої концепції. Адже досі, підкреслюють сумчани і погоджується з ними голова Всеукраїнської громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес» Ярослав Іляш, Сумщина в цьому питанні була попереду. Хто розбив перший намет студентської «революції на граніті»? Мешканці Сум. Де відбулася студентська «революція на траві»? У Сумах. Де управління у справах молоді першим в Україні почало впроваджувати конкурси проектів молодіжних організацій? На Сумщині. І конкурси не дискотечно–феєрверкові, а змістовні—краєзнавчі, патріотичні, мистецькі. Де, врешті, проводився вже не один патріотичний табір для молоді?..
Утім такого, як цей, що розташувався на території Запсільської сільської ради Краснопільського району, ще не було.
Всеукраїнський вишкільний табір «Відвага» імені Івана Гавдиди взагалі проводиться вперше. Хоча, розповідає Ярослав Іляш, вишкіл має десятирічну історію. Ті, хто цікавився, пригадає: у попередні роки на Тернопільщині діяв уже знаний табір «Лисоня». Але минулого року тамтешня обласна влада організувала свій стаціонарний літній табір для дітей і запозичила назву «Лисоня», додавши при цьому ім’я Івана Гавдиди. Ніби й успіх — влада фактично перейняла в націоналістів естафету патріотичного виховання. Але табір зробили менш вишкільним, більш оздоровчим. Та й не міг Молодіжний націоналістичний конгрес (МНК) залишитися без такого важливого аспекту своєї роботи. Тож прийняли рішення втілити кращі таборові традиції в іншому регіоні України — на Сумщині. Так народилася «Відвага». А з тернопільським «побратимом» табір єднає одне ім’я — засновника «Лисоні» Івана Гавдиди.
«Іван був хрещеним батьком МНК, — каже Ярослав Іляш. — Він був організатором та інструктором перших таборів. Тоді не було умов, грошей. Він шукав спонсорів, писав листи для створення табірного руху. Саме він сказав: організація живе доти, доки вдосконалюється, вишколюється... Івана вбили 2003 року. І табори вирішено назвати його ім’ям».
Ті найперші збори проходили, як тепер кажуть, корпоративно: на них приїжджали лише 40—60 учасників громадських організацій. Згодом коло «посвячених» розширювалося. До сьогоднішнього табору запрошують усіх бажаючих і навіть дещо лібералізували режимні вимоги: важливо, аби інформація про новий табір поширилася і набрала прихильників.
Утім потрапити до табору не так і просто. Треба написати міні–твір з обґрунтуванням свого бажання приїхати сюди, пройти співбесіду, зробити свій внесок... Цього року табір не діє як обов’язковий «від і до»: учасники можуть побути кілька днів, а потім їх змінюють інші. Загалом розраховують, що в таборі побуває 180 чоловік.
Звичайно, буває, що хтось потрапляє «не туди». І з «Відваги» один із хлопців поїхав додому. Виявилося, не зорієнтувався — їхав усе ж відпочивати. А тут ранній підйом, зарядка, чотири години теоретичного навчання — з історії України, права, основ громадського руху, лідерства; по обіді — навчання практичне: життєбезпека, в’язання вузлів, побудова переправ, табірництво... А ввечері — традиційна ватра, спілкування. Та більшість каже: чекали на щось значно важче, тому витримують.
До «Відваги» перенесено традиції «Лисоні»: табором не ходять, а бігають; якщо ти закінчив свою роботу, це привід не для відпочинку, а для того, аби почати нову роботу. Що й казати: все для себе тут роблять самі. Тому, жартує Віктор Бобиренко, кожен має вибрати, «їхати сюди, на море чи у Простоквашино».
Є такі прихильники вишколу, які почали брати участь у таборах зовсім рано — десь із чотирнадцяти. Звісно, для таких потрібен спеціальний дозвіл батьків. Якось був випадок, коли група підлітків запізнилася на початок збору, але дуже просилася до табору. Винятку для них робити не стали, та погодилися взяти з випробуванням — прийти до місця табору пішки. 96 кілометрів вони подолали за 34 години. І залишилися в таборі.
Зрозуміло, для таких марш–кидок на п’ятдесят кілометрів, як був у «Відвазі», — не проблема. Для когось він виявився першим подібним випробуванням. Вийшли серед ночі, вранці мали домовлену зустріч із прикордонниками, потім знов у похід. За півтори доби повернулися до табору. Цей рейд став ще й своєрідним змаганням «роїв» — на такі ланки по десять–п’ятнадцять людей діляться учасники.
Здається: що привабливого? А втім ті, хто раз отримав щеплення табірним життям і справді хоче побудувати себе, повертається сюди знову. Хлопці і дівчата, хтось — із сільської школи, хтось — із закордонного коледжу. Молодий міліціонер, який допомагав забезпечувати охорону, після служби повернувся пожити табірним життям. «Дембель», якому, здавалося б, мала набриднути муштра, лише звільнившись, приїхав до табору. Гурт білорусів, чия присутність у таборах уже традиційна. Молодий мордовець, який саме під час таборів прийняв хрещення... «У нас уже дев’ять пар одружилися, — розповідає Ярослав. — Усі живуть нормально, бо ж тут, як ніде, можна добре розгледіти людину. Скоро будемо приймати в себе друге покоління..».
Сюди їдуть, наперед знаючи, що тут непросто. Але — з готовністю долати труднощі. Справді, хіба не таких людей потребує Україна?
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
