Хайль Лєнін!

«Злочини комунізму­ —
понад шістдесят мільйонів убитих»

(Ален Безансон).

Пафосно–метафоричний «Майн кампф» заборонений до продажу, а моторошно–конкретні «твори» Лєніна — будь ласка. Не кажу вже про листи «вождя», де він закликає вбивати «що більше, то краще» — вони спливли не так давно. Але ж і у легко приступному «Повному зібранні творів» В. І. Лєніна — повно небезпечно параноїдальних рецептів. Як–от міркування (ще до Жовтневого перевороту) про суть «народної» влади: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо — на насильство» (том 31, стор.341).

І сучасні послідовники цієї маячні засідають не десь там у Глевасі чи Павлівці, а в українському парламенті! Комуністи, чиї прапори не відмити від крові, досі готують нам закони. Їх, немов дієздатних громадян, навіть запрошують на телешоу та в радіоефіри. Кепсько в нас із соціальною гігієною...

...1957 року молодий Ґабріель Ґарсіа Маркес відвідав СРСР. Його дорожні нотатки дійшли до нас лишень по горбачовській відлизі. Ось що занотував на тоді мало кому відомий майбутній нобелівський лавреат: «В Советском Союзе не найдёшь книг Франца Кафки. Говорят, это апостол пагубной метафизики. Однако, я думаю, он мог бы стать лучшим биографом Сталина... В тот вечер, когда мне разъяснили в Москве, в чём смысл сталинской системы, я не обнаружил в ней ни одной детали, не описанной ранее в книгах Кафки» (див. журнал «Юность», 1988, №4).

Творчість Кафки аналізували всі найбільші філософи ХХ століття. Як і творчість Достоєвського, котрий так само інтуїтивно передбачив настання фашизму — нацистського та більшовицького. Саме ці два письменники спромоглися «увидеть сияние ада в разломах этого мира» (Теодор Адорно. Заметки о Кафке // Звезда, 1996, №12).

«Герметические протоколы Кафки содержат в себе социальный генезис шизофрении», — писав Т. Адорно. Книжка сучасного французького філософа Алена Безансона «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» — про шизофренію, що триває; це, вважай, аналіз Кафкіанських візій у нашій з вами історії: «І нацистський діяч, і комуністичний... виглядає замкнутим, відрізаним від дійсності, здатним безконечно наводити своєму співрозмовникові одні й ті самі аргументи, засліпленим, однак переконаним у своєму ясному розумі. Ось чому психіатри порівнюють цей стан із хронічним систематизованим маренням, шизофренією, параноєю... Повсюдність статуй Леніна в громадських місцях є тільки видимим знаком отруєння душ, на лікування яких підуть довгі роки».

Журналістська риторика — мовляв, уявіть собі пам’ятник Гітлерові в Мюнхені або вулицю Гімлера в Берліні — вже давно стала загальником. Більше за те: нарешті перекладені українською західні дослідження, що вже п’ятдесят років поспіль порівняльно вивчають «ґетерозиґотних близнюків» — нацизм і комунізм. Коли 1999–го вийшла німецька книжка «Коммунизм, террор, человек. Дискуссионные статьи на тему «Черной книги коммунизма» (К.: Оптима), а 2001–го — «Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної утопії» поляка Анджея Валіцького (К.: Всесвіт) — це читання ще мало присмак інтелектуального шоку. Та вже 2002–го з’являються «Джерела тоталітаризму» Ханни Арендт (К.: Дух і Літера), де розбіжності між двома варіантами однієї тоталітарної моделі згадані як несуттєві («пияцтво й некомпетентність, що відіграють таку помітну роль у будь–якому описі Росії 20—30 рр. та залишаються такими ж поширеними й сьогодні, не відігравали якоїсь ролі в історії нацистської Німеччини»).

Нині порівняльні фашистсько–радянські студії виходять щороку й по кілька. Торік, наприклад, ми прочитали (прочитали?) блискучий твір французького історика Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії. Комуністична ідея у ХХ столітті» (К.: Дух і Літера). Цього року в тому ж видавництві вийшов «Європейський фашизм: порівняльний аналіз (1922—1984)» німця Вольфганга Віпермана (рейтинґ №10 у списку «Лідери літа»). Тепер ось з’явився Безансон.

Цей француз як політкоректний європеєць не дає порад. Рятування потопаючих — відомо чиє діло. Але пригляньмося до його прозорих порівнянь: «Після повалення нацистського режиму амністії не було. Злочинців судили й оголосили їм вирок. Усю Німеччину спонукали скласти гігантський іспит сумління, зректися того, що в її історії та мисленні могло підготувати катастрофу... Швидке відродження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої».

Ідея комуністичного Нюрнберга не нова. Чому вона не здійснилася? А. Безансон наводить кілька причин. По–перше, незнання Заходом реального комунізму «на смак і дотик». Демократичним суспільствам вистачило імунітету швидко подолати комуністичну хворобу ще в декоративно–теоретичній формі: «Підвищення життєвого та культурного рівнів американського робітничого класу спричинилося до відкидання соціалістичної ідеї, а англійський, німецький, скандинавський, іспанський робітничий клас, поступово набуваючи впливу, більшістю відкинув комуністичну ідею».

По–друге, «війна, зв’язавши у військовий союз демократичні країни і Радянський Союз, ослабила захисний імунітет Заходу від комуністичної ідеї». Парадокс, але «нацизм збільшив легітимність комунізму в очах Заходу».

По–третє, віртуозні маніпуляції теоретиків і практиків комунізму з моральними принципами. «Плутанина між давньою мораллю (загальноприйнятою) і новою ніколи повністю не розвіюється — настільки, що в комуністичних партіях залишається певна пропорція «порядних людей», моральне падіння яких дещо відкладається. Натомість їхня присутність грає на користь колективної амністії». Хоч як дивно, але ця злочинна моральна плутанина так і не стала предметом серйозної уваги інституції, яка саме й мусить пильнувати за моральною чистотою, — церкви. «Міркування про комунізм займає вельми другорядне місце в християнській свідомості».

По–четверте, наголошує А. Безансон, «хочемо ми цього чи ні, але рід людський і далі поділяється на євреїв і гоїв». Євреї створили незнищенний меморіал Голокосту; нацисти покарані. А як щодо, запитує французький філософ, провини євреїв на прізвище Ягода, Каганович та інших? «Тут є місце для пам’яти й каяття, якщо принаймні вважати, що ці євреї–відступники таки євреї. Дотепер амнезія і забуття в євреїв видаються такими самими поширеними, а сумління — таким само спокійним, як і в християнському світі».

По–п’яте, хоч Ґебельс і був здібним учнем більшовицьких пропагандистів, перевершити їх не вдалося. Облудне ототожнювання лєнінізму з лівою ідеєю живе й досі. «На Заході й дотепер не відкинули історичну вульґату, полишену Комінтерном народних фронтів. Закутування ленінізму в ліву ідею, яке, до речі, жахало Каутського, Бернштейна, Леона Блюма, Бертрана Рассела й навіть Розу Люксембург, призвело до того, що цю ідею інколи уподібнюють до якогось невдалого втілення лівої ідеї або до її випадкового вияву, мало не зумовленого метеорологічними примхами, тож тепер, коли лєнінізм зник, його й далі вважають за гідний проект, що став жертвою невдалої реалізації».

Про те, що ліва ідея не має нічого спільного з практикою лєнінізму, доказово пише і Станіслав Кульчицькій в останній своїй книжці «Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: Труднощі усвідомлення» (К.: Наш час, 2008). Але ж «ідея» ця, мов кафкіанський Замок, — усе ще поміж нас. Чому? «В ідеології «частина правди», що зосереджує владу спокуси, є самим осередком фальсифікації і найоблуднішою річчю. Це правило слушне щодо всякої ідеології, а надто комуністичної. Як тільки прийняли опис реальности, поділеної на соціалізм і капіталізм, не залишалося вже нічого іншого, як симетрично благати обидва «табори» дотримуватися загальних принципів моралі... Треба тікати від «частини правди», бо її істину — таки безперечного характеру — вже вставили в рамки системи безумної логіки».

Мав рацію Ґарсіа Маркес: колись побудований на тутешніх теренах соціалізм — грандіозна інсценізація видінь Кафки. Особливо — новели «Перетворення». «Нова радянська людина» — це Ґреґор Замза, що повірив у себе–комаху. «Комуністичний режим не приховує своїх злочинів, як це робить нацизм, він їх оприлюднює і закликає населення до співучасті» (А. Безансон). Й коли ти мимоволі, але неухильно стаєш співучасником криміналу, тобі лишається «відчай і відраза до себе. Залишається скористатися специфічними утіхами, які цей режим надає: безвідповідальністю, ледарюванням, рослинною пасивністю». Саме ці параметри вихованого комуністами електорату і визначають причину нашого сімнадцятирічного бігу на місці. За влучним афоризмом гумориста Олега Келлера, «лень — мать наших пороков, а Ленин — отец» (Мыслизмы. — Запорожье: Дикое Поле, 2005).

Коло замкнулося. Хайль Лєнін?