Позаду лишилось святкування 1020–ї річниці Хрещення Русі. Позаду й те, що не так давно було навіть темою на «Свободі» Савіка Шустера — прояви расової, релігійної нетерпимості. Останнім часом не було гучних скандалів, пов’язаних із нападами на «іновірців». І слава Богу. Точніше, слава всім богам — від Перуна до Яхве, від Аллаха до Ісуса, які бережуть це місто. Нині в Києві знайшли місце для нормального співіснування храми різних конфесій. Не завжди все було так гладко, часи бували різними... Ми згадуємо їх і говоримо про сучасний Київ у контексті поміркованості й терпимості, які здебільшого зустрічали «гостей столиці» і самих киян.
Іудейська громада першою відчула те, що толерантність визначають політичні потреби
— Пане Михайле, мене особисто вразив той факт, що перший християнський храм у Києві з’явився задовго до прийняття християнства. Такий прояв толерантності хіба не заслуговує на повагу?
— Толерантність сама по собі, я думаю, не існує. Вона виробляється з практичних міркувань. Володимир намагався реформувати язичництво, але потім побачив, що цей шлях безперспективний. Він довго обирав віру і, якщо вірити літописам, опитував і мусульман, і іудеїв, і зрештою обрав грецьку східну церкву. З іншого боку, в Києві існував і єврейський квартал...
— У десятому столітті?
— Очевидно, так. Існує так званий «київський лист», знайдений у Каїрській синагозі. Нині він зберігається в Кембриджі. Лист написаний на івриті, його датують X століттям — це найдавніший документ, в якому згадується Київ. (З «Вікіпедії»: мова про «рекомендаційний лист, виданий Мар Якову Бен Хануці хозарською юдейською громадою Києва. На думку першовідкривачів, даний лист є найдревнішим автентичним документом, написаним на території Київської Русі». — Авт.). Хозари були сусідами Київського князівства, їхня релігія — іудаїзм, отже, певна дифузія відбувалась. Був у Києві й хозарський квартал для власне хозар (тюркского походження), і єврейський... Між іншим, у «місті Ярослава», згідно з літописами, була «Жидівська брама» — вона розташовувалася на місці теперішньої Львівської площі.
— Давній Київ не знав проявів юдофобії?
— У 1113 році було щось подібне до погрому. Було міжвладдя: один князь помер, інший ще не прийшов, тому, швидше, це можна списати на політику, ніж на релігійні проблеми. Після того єврейська громада відновилась — існувала вона і після татарської навали, і за польсько–литовських часів.
— Напевно, у X столітті у Києві з’явилась і перша синагога?
— Можливо, навіть раніше. Є дані, що в XI столітті існувала кам’яна синагога. І так — до XVII, коли толерантність скінчилася, бо почалася козацька війна. Тоді було оголошено, що Київ має стати містом без католиків та іудеїв. Тож за Хмельниччини були зруйновані майже всі «чужі» святині. Досить жорсткий курс проводився і у XVIII столітті, особливо щодо нехристиян: за спокушення з християнської в іншу віру закон передбачав смертну кару. Так тривало до Катерини ІІ. Вона була людиною прагматичною, до того ж німкенею, тому дала можливість нормально функціонувати і німецькій лютеранській громаді, і єврейській. Зрештою, російська імперія після перемог над Туреччиною та поділів Польщі приєднала до себе величезну територію, населену людьми, які сповідували різну віру. А щодо євреїв, то Катерина пішла таким шляхом: оголосила межу осілості — дозволила, звичайно, євреям жити в імперії, але тільки в певних її губерніях.
— І Київ увійшов у їх число?
— Так. Життя в місті пожвавилось: «відновились» і католики, і лютерани. Так тривало і за Олександра І. Утиски відновились за Миколи І, але вже після нього і до самої революції Київ вміщував усі згадані релігійні громади та конфесії. Тим паче що в 1905 році було прийнято закон про свободу віросповідань: імперія легалізувала тоді навіть старообрядців.
— Скільки зараз синагог у Києві?
— Три. Синагога Розенберга на Подолі, Центральна на Шота Руставелі й Галицька в районі площі Перемоги. Це не рахуючи менших молитовень.
— І караїмська кенаса...
— Так, караїми — це відгалуження іудейської віри. Кенаса — будівля межі XIX—ХХ століття, імітація мавританського стилю. До речі, це робота знаменитого архітектора Городецького, виконана на замовлення караїмської громади, а точніше, одного з її вірних — київського тютюнового магната Соломона Когена.
Католики і мусульмани представлені скромно, протестанти освоюють околиці, а уніатам не щастило більше за всіх
— А де в Києві можна помолитись (тепер і колись) мусульманину?
— Київ, звісно, ніколи не був мусульманським містом. Свого часу хани Кримської орди його руйнували. Але в ХІХ столітті в місті почала формуватися мусульманська громада. У Києві оселились волзькі татари, на місцевості, що отримала відповідну назву — Татарка. Їм дозволили відправи в невеличкій молитовні. Тоді вони намагались спорудити більший храм, але в них на це не вистачило коштів. Тому справжня велика мечеть з’явилась уже в наш час — на Щекавиці, на вулиці Лук’янівській. Але домашні молитовні були й раніше. Одна з них у тому будинку, де мешкав відомий Шаміль, коли відбував заслання у Києві.
— Кірха в нас також одна...
— Лютеранська — так. Але якщо говорити про протестантизм у цілому, бо лютеранство — це одна з його гілок, то протестантських сакральних споруд у Києві багато. Щоправда, в центральних частинах міста їх майже нема. Хіба що на початку Лук’янівської стоїть великий комплекс адвентистів. Є в них і молитовний дім на Ямській. У баптистів — на Подолі, в Ярославському провулку, а також на Харківському масиві. У п’ятдесятників є свої молитовні. Діють вони, в основному, в останні десятиліття.
— А у римо–католиків залишились два великі храми...
— Так, Олександрівський костел та Миколаївський — той, що поєднаний з органним залом. Але й у Святошині в них є католицька церква — вона працювала тоді, коли обидва костели не діяли. Тепер створені також нові парафіяльні комплекси на Лівому березі.
— Кому в Києві не пощастило найбільше?
— Скажімо так: греко–католиків із міста викидали особливо активно. Власне, однією з причин козацької війни було поширення унії. Тільки значно пізніше вдалося досягти певного порозуміння: під час Першої світової війни у Києві було споруджено невеличку греко–католицьку церкву — вона розташовувалася біля того місця, де зараз американське посольство, на вулиці Юрія Коцюбинського. Церква на Аскольдовій могилі та дзвіниця Миколи Доброго належали колись, ясна річ, православній громаді і лише потім були передані греко–католикам. Це те, що вони нині мають у Києві — окрім, звісно, новобудов — храму, який зводять на Лівому березі, та церкви на Вознесенському узвозі.
— А хто зараз у Києві будується найактивніше?
— Мабуть, Московський патріархат. У них вистачає на це і прихильників, і грошей.
Кияни любили подільські монастирі, пустині й храми
— Повертаючись до того, з чого ми почали, — до часів язичництва. Бодай якась автентика у Києві збереглась?
— Хіба що курганні поховання на околицях та привізні «кам’яні баби». Найбільш відомий експонат — капище біля Історичного музею, але ж це пізніше відтворення... Зате язичництво почасти збереглося у топонімах.
— Які православні храми у Києві користувались найбільшою популярністю та любов’ю?
— На Подолі була дуже популярна церква Богородиці Пирогощої. Це найвідоміша церква Подолу — такого собі міста в місті. Саме там відбувалися найважливіші церемонії міського правління за Магдебурзьким правом, там зберігалися київські реліквії. З інших святинь (окрім Лаври та Софії, само собою зрозуміло) можна згадати Михайлівський монастир — його любили, зокрема, через мощі великомучениці Варвари, які там зберігалися. Теплу репутацію мала на Подолі церква Миколи Доброго (вона не збереглася, а в її дзвіниці нині — греко–католицька церква). Біля теперішньої Львівської площі була колись Стрітенська церква — з чудотворною іконою, біля якої молились незаміжні дами. Любили кияни і деякі околиці, де з’являлися пустині, — Китаєвська пустинь, Феофанія... Шанували монастирі, приміром, Флорівський монастир, де схим приймала Наталія Долгорука; Покровський — він був заснований великою княгинею Олександрою Петрівною і став центром благодійності.
— Яку втрату Києва ви вважаєте найбільшою?
— Найбільшими втратами були Михайлівський та Успенський собори — вони відновлені. Був ще Військовий Микільській собор — храм кінця XVII століття і собор Братського монастиря. Останній, мені здається, ще є шанс відновити. Для цього, щоправда, Києво–Могилянській академії треба піти на певні втрати. Треба зняти два поверхи центрального корпусу і відмовитись від житлового корпусу, побудованого після знесення собору, який заважав би такому відновленню. Теоретично це можливо, практично — не знаю. Що ж стосується Микільського собору, то це, звісно, втрата, але я не впевнений, що є потреба кардинально змінювати площу Слави в її нинішньому вигляді і прокладати новоділ під цей собор. На відміну від нього, Братський можна відновити хоча б тому, що від нього багато що збереглося — колишні келії, трапезна... Усе це є, залишилось відновити тільки собор монастиря і дзвіницю.
— Скажіть, кияни ще від давніх часів були дуже набожними?
— За звичайних умов — поміркованими. Але за свою віру готові були стояти до останнього, якщо це було потрібно.
ДОСЬЄ «УМ»
Михайло Кальницький — дослідник київської старовини, авторитет у колах києволюбів. Автор циклу статей, які друкували газети «Кієвскіє вєдомості», «Газєта по–кієвскі», тижневик «Контракти». Автор путівників «Знакомьтєсь: Кієв. Подол», «Знакомьтєсь: Кієв. Вєрхній город», книги «Храми Києва», співавтор «Нарисів з історії Києва», путівника «Прогулка по Кієву» тощо. Член головної ради Українського товариства охорони пам’яток. За освітою — інженер, закінчував Київський політехнічний інститут. Нещодавно відзначив своє п’ятдесятиліття.
