Руїни «Золотого кільця»

Три палаци — одна доля. Спочатку високий політ архітектурної думки найкращих вітчизняних зодчих і традиційна дворянська розкіш, тепер — обдерті стіни, порослі бур’яном парки, замулені ставки. Якщо «хороші руки» не знайдуться найближчим часом, то помістя, не вбиті класовою ненавистю революційного пролетаріату, понищить теперішня матеріальна скрута і дивна нечутливість до краси.

Символ розбитого серця барона

Злий жарт зіграла доля з третім власником Шарівського замку, що за 20 кілометрів від Богодухова, — бароном Леопольдом Кенігом. Рятуючи хвору на сухоти дружину, він наказав розширити і реконструювати прилеглий до палацу парк, над створенням якого натхненно трудився попередній господар садиби ботанік–любитель Християн Гебенштрейтер, і виписав із Риги модного «садівника» Георга Куфальда. Той розробив індивідуальний проект розвитку паркової зони. А його учень — Прейль матеріалізував цей вишуканий задум на перехресті Богодухівського та Куп’янського прадавніх лісів, доповнивши слобідські вікові дерева сімей­ством заморських екзотів. Унікальний мікроклімат парку зрештою виправдав покладену на нього місію — баронесі стало краще, і вона змогла відправитись на кримський курорт, де несподівано для пана Кеніга закохалася в іншого чоловіка.

Цукровий магнат, вражений сумним піруетом долі, наказав привезти з сонячного півострова камінь, який був свідком подружньої зради і розмістив його у замковому парку. На тому місці символ розбитого серця барона лежить до цих днів.

Голова Богодухівської райдержадміністрації Петро Гурін каже, що молодята сфотографовані напроти готичного замку, мережених альтанок, крутих сходів і казкового мосту — наче десь у Європі. Хто не знає про палац, не вірить, що він у нас. Але замасковану фотомайстрами правду, важко не помітити наживу. Власне, у всіх трьох садиб, які вирішили врятувати чиновники області від повної руйнації, одна біда. Їхні власники завдяки витонченому смаку, передовим європейським поглядам на життя і солідним статкам набагато випередили нас, теперішніх, тому вкрай непросто дати цьому господарству лад. Але не врятувати цю красу і справді гріх. Старомерченський палац поміщиків Шидловських, збудований у 70–х роках 18 століття в стилі раннього класицизму на той час був рідкісною архітектурною перлиною не лише для Слобожанщини, а й для столичних Пітера та Москви. Одна з найбагатших родин Російської імперії не пошкодувала коштів на оздобу, тому фахівці й досі не можуть визначитися з іменем митця, який спроектував цю дивовижну будівлю. За одними джерелами, ним був сам великий Растреллі, за іншими — Ярославський, а відомий мистецтвознавець Грабар висловив припущення, що комплекс у Старому Мерчику Валківського району — твір архітектурної школи Баженова.

Видатні митці створювали і Наталіївський Свято–Преображенський храм у літній резиденції відомого цукрозаводчика Павла Харитоненка на Краснокутщині. Його проект виконав геніальний архітектор Щусєв у старо–псковському стилі (таких у світі лише дві). Зовнішні стіни Церкви Спаса, прикрашені шістнадцятьма рельєфними розетками із зображенням святих, — справа рук видатного скульптора Матвєєва. Двометровий барельєф «Розп’яття» — робота самого Коньонкова, про що свідчить його ж власний автограф. Працював у Харитоненка й Микола Реріх, розписуючи внутрішній інтер’єр храму.

Ці три маєтки були оточені парками, основу яких складали прадавні слобідські ліси. Дивує обережність, з якою поміщики розбудовували своє господарство, гармонійно доповнюючи ним створену природою красу. А заодно вносили до слобожанського побуту масу європейських «штучок». У Кеніга, наприклад, ще на початку ХХ століття була власна електростанція, двадцять телефонів і унікальна дренажна система. Шидловські чи не вперше в історії Російської імперії випробували пічне опалення, яке винайшов засновник Харківського університету Василь Каразін. Харитоненко серйозно займався кіньми, збудувавши манеж за останніми вимогами європейської моди. В усіх трьох помістях навіть будинки обслуги, конюшні, водонапірні вежі зводилися за індивідуальними проектами, тому їм і досі немає ціни.

Невбиті паличкою Коха

Пролетарська влада розпорядилася трьома дворянськими садибами Харківщини, як на той час, досить раціонально, адже все могло бути і гірше. У Шарівському замку і будинку економа Харитоненка ( палац самого цукрозаводчика згорів під час війни) розмістили туберкульозні санаторії, а в апартаменти Шидловських впустили ветеринарний технікум. Нове функціональне призначення вберегло унікальні пам’ятки архітектури від повного розгрому, хоча й затьмарило їхній колишній лоск. Зараз Шарівська і Наталіївська садиби не дотягують навіть до статусу середньостатистичної української оздоровниці, тому що велику територію і архітектурні перлини цих помість пересічному медичному закладу самотужки витягти практично неможливо через матеріальну скруту. Отож серед обдертих стін, які ще утримують на собі узорчату ліпнину та вишукані балкони, тихо доживають вік кілька десятків туберкульозників, переважній більшості з яких фактично і йти більше нікуди — за спиною не одна в’язниця.

Але як не дивно, цим двом помістям навіть пощастило — доки тут є люди, доти вони будуть «живі». Адже альтернативою цьому животінню, як свідчить реальна практика, може бути тільки повна руйнація. Дванадцять років тому із Старомерченської садиби виселився ветеринарний технікум, після чого палац, оголошений пам’яткою архітектури ще за царя, місцеві жителі в одну мить обдерли, мов липку. Аби врятувати все, що залишилося після масового мародерства, чиновники обласного управління архітектури наказали закласти цеглою вікна замку. Вціліла від погрому лише церква Шидловських із родинною усипальницею поміщиків. Її навіть вдалося реставрувати, і тепер тут правлять службу Божу. А ще зов­сім недавно під куполом гупали м’ячі й сюрчали тренерські свистки — храм служив технікуму банальним спортзалом.

У цьому сенсі культовій перлині Харитоненків не пощастило ще більше. Спочатку, правда, у Церкві Спаса розмістили музей, де зберігалася унікальна колекція старовинних ікон цукрозаводчика, але згодом цей задум не витримав перевірку на ідеологічну благонадійність. Отож спочатку спільне дітище знаменитих зодчих та художників перетворили на більярдну, а згодом — на кочегарку. Наразі у храмі знову православний приход, але оскільки наближене до Наталіївки село невблаганно вимирає, цю красу можуть бачити лише три десятки віруючих і поодинокі відвідувачі. Сюди не прокладено жодного туристичного маршруту, хоча навколишній парк, за законом, охороняється державою, а сама церква занесена до списку унікальних історичних пам’яток ЮНЕСКО.

Конюшня з манежем Павла Харитоненка заросла бур’яном. Але незважаючи на це, саме на неї управлінці покладають велику надію, коли мова заходить про відро­дження Наталіївського помістя. Цілком можливо, що хтось із теперішніх заможних людей захоче відновити тут давнє панське дозвілля і життя сюди повернеться знову.

Приманка для концесіонера

На початку липня голова Харківської облдержадміністрації Арсен Аваков розпорядився створити робочу групу, яка б кваліфіковано вивчила всі проблеми трьох іменитих помість і запропонувала можливі варіанти їх порятунку. Управлінці хочуть знайти цим садибам заможних господарів і на певних умовах передати палаци у довгострокову оренду. Якщо грошовиті ентузіасти не знайдуться, то, на думку начальника відділу охорони пам’яток архітектури обласного управління містобудування Галини Черкашиної, їх можна просто «законсервувати» до кращих часів. Відомча охорона біля воріт і активний пошук нових варіантів використання помість — усе ж краще, ніж повна відкритість для мародерів або, наприклад, кочегарка зі спортзалом.

Якщо ж підійти до справи по–людському, а не в формі пожежного авралу, то головний архітектурний біль регіону ще й зараз може перетворитися на його велику гордість. «Спроба відтворити лише одну з цих садиб нічого не дасть, — каже директор Центру краєзнавства Харківського національного університету імені Каразіна, професор Сергій Куделко. — Лише коли створиться «Золоте кільце» Харківщини, яке об’єднає три ці маєтки, Верхньосалтівський архітектурний заповідник і Чугуївський етнографічний музей, можна буде говорити про унікальний туристичний маршрут, що викличе неабиякий інтерес у потенційних відвідувачів».

Найприродніше ж цим трьом маєткам, вважають фахівці, бути просто музеями. Їхню концепцію навіть не треба вигадувати. Тут що не камінь — то зворушлива легенда, що не дерево — то самодостатній пам’ятник давнини, що не озеро — то дизайнерсько–інженерний витвір мистецтва. Якщо додати сюди ще й різноманіття архітектурних стилів харківських палаців і життєві історії знаменитостей, які в різні часи та епохи їх відвідували... Чи можливо цьо­му проекту відбутися зараз? Швидше за все, ні. Але вже за саму подаровану мрію великим предкам уклінне спасибі.