Ті, що в скелі йдуть

Якось на Прикарпаття з’їхалися поштові керівники з усіх регіонів України. Семінар у горах для них, ясна річ, — подія неординарна. Як годиться в таких випадках, організували й екскурсію Верховинським та Косівським районами. Отож їдуть гості, милуються, припавши до вікон автобуса, чарівними краєвидами. Та раптом представник степового краю угледів мало не на вершині гори одиноке гуцульське обійстя і з легкою іронією запитав івано–франківських колег: «А може, ви й туди кореспонденцію доставляєте?». У відповідь почув цілком серйозно: «Звісно, що так. І зазвичай — вчасно».

Обережно: змії, собаки й «урізані» ставки

На цьому оптимістичному карпатському тлі як більмо на оці виглядає набридлива загальнонаціональна проблема доставки щоденних видань у сільській місцевості. Редакція «України молодої» теж отримує десятки листів із різних куточків країни, зокрема й Прикарпаття, зі скаргами на те, що газета часто потрапляє до передплатників із запізненням, по два–три примірники одночасно. Власне, пошук винуватців цієї аномалії й привів кореспондента «УМ» у кабінет керівника Івано–Франківської дирекції «Укрпошти» Михайла Саковського. За його спостереженнями, аритмія в доставці газет закладається десь у ланцюгу редакція–видавництво–регіональна поштова структура, яка першою отримує свіжодруковану пресу, а нарікання, як правило, дістаються тим, хто безпосередньо контактує з перед­платниками, — листоношам. «Хоча в сім’ї, як то кажуть, не без винятку, та в цілому працівники в нас — дуже сумлінні. Поїдьте в гори і подивіться, в яких нестандартних ситуаціях їм доводиться виконувати свою роботу», — запропонував Михайло Миколайович.

Сказано — зроблено. Тим паче, що редакція «УМ» продовжує досліджувати причини збоїв у доставці газети і на більш ранніх етапах, ніж вона потрапляє до поштового відділення.

— Умови праці в наших листо­нош дуже складні, — підтвер­джує начальник Косівського центру поштового зв’язку Марія Крутохвіст, принагідно зазначивши, що в їхньому районі нині — 222 передплатники «України молодої». — Густота населення в горах невелика, тому обійстя часто віддалені одне від одного на значну відстань. Інколи протяжність дільниці, яку обслуговує одна листоноша, сягає десяти і більше кілометрів. Можна лише уявити, як ця жіночка зранку спускається з гір у долину, до відділення зв’язку, забирає кореспонденцію і знову, як у нас кажуть, іде в скелі.

Отже, тягар сумки з листами, газетами і супутніми побутовими товарами (їх беруть із собою, аби заробити додаткову копійчину) вагою 10—15 кілограмів лягає на жіночі плечі. Крім того, треба остерігатися зміїв, що полюбляють грітися на гірських стежках, тамтешніх собак, котрі не часто бачать чужих людей і, запримітивши здалеку незнайому постать, спрямовують на листоношу весь невигавканий ресурс. Традиційний для сільських листонош велосипед тут «не котить» — кам’янисті підйоми, часом крутизною до 45 градусів, під силу хіба що лідерам тріатлону. Гірських листонош виручають ноги.

Варто додати, що за економічною доцільністю і нормативами поштового відомства його піддані із сумками у переважній більшості працюють за принципом так званої неповної зайнятості. Сягнути вершин ставки вдається поодиноким щасливцям. У Косовському районі із 116 листонош на повну ставку трудиться лише семеро, решта мають від неї лише 0,9, 0,8 відсотків і так далі. Дещо виручають доплати гірських відсотків і висока конкуренція за робочі місця при загальній гострій проблемі із працевлаштуванням, особливо в таких великих селах, як знаменитий Космач, де мешкає понад 6,5 тисячі горян.

Гуцулка без ремесла — що чукча без оленя

Від райцентру до Космача — трохи більше 35 кілометрів. За якихось хвилин десять дорога звертає з траси, що з’єднує Косів з Івано–Франківськом, й авто починає підстрибувати, як мустанг. Цим маршрутом три місяці тому на етнофестиваль «Великдень у Космачі» проїжджав і Віктор Ющенко. Під враженням вибоїн він, стверджують місцеві мешканці, нібито пообіцяв поспілкуватися з найвищим дорожнім керівництвом. Напевне, розмова відбулася не так давно, бо шар свіжого асфальту ліг лише на якусь сотню метрів. Та труднощі пересування цілком компенсуються враженнями від перебування в поселенні, яке дало світові унікальні космацькі писанки і рушники з «усміхненою» жовтогарячою гамою та дрібним геометричним малюнком.

Село, в якому нараховується 2150 дворів, які від густо забудованої центральної частини «порозбігалися» аж по тридцяти двох хуторах–присілках, обслуговує сім листонош, зокрема й один представник сильної статі — Петро Чупірчук. Його поштовий стаж — понад 30 років. Решта — жінки переважно середнього віку.

Тендітна Ганна Бербенчук упродовж восьми років обслуговує одну з найвіддаленіших дільниць — присілки Медвежий, Дощаний, Бані і Багна. «За день, коли надходить чимало кореспонденції, буває, — каже вона, — долаю близько двадцяти кілометрів. Пішки, звичайно, бо туди нічим не поїдеш. У деяких місцях люди живуть так усамітнено, що й сусідів не видно, тому для них зустріч із листоношею — виняткова нагода поспілкуватися і почути найсвіжіші сільські новини. Якщо замовляють, то й продукти, зокрема хліб, приношу літнім людям».

Ця миловидна 41–річна жінка за короткий час спілкування встигла здивувати мене принаймні ще кілька разів. На запитання, скільки в неї діток і якого віку, пані Ганна доброзичливо усміхнулася: «Від двадцяти п’яти — до одинадцяти років. А звуться вони так: Марічка, Василько, Миколка, Леся, Богдана, Назарчик, Любчик, Наталка й Мирося. Четверо синів і п’ятеро доньок. Уже трьох онуків маю».

Аби в такій чималенькій сім’ї не було голодно і холодно, батькам довелося завести різноманітну домашню живність. У перервах між доглядом за дітьми та господарством мама в’язала на продаж гуцульські капці і пекла хліб. Підростаючи, молодші Бербенчуки ставали вправними помічниками, і в господині з’являлося трохи більше часу на вишивання рушників, яким захоплюється з дівочих літ. «Люблю я це дуже, — зізнається Ганна Миколаївна. — Як би не втомлювалася з раннього ранку до пізнього вечора, а майже завжди, коли в хаті всі вгомоняться, викроюю якусь годинку, аби взяти до рук голку й нитку. За чверть століття вишила стільки рушників, що ними, певне, можна було б устелити дорогу від Карпат до Києва. І дітей цьому навчила. Мирося, яка має одинадцять років, уже сама повністю вишиє рушник».

Мабуть, бути мешканцем Космача і не знатися хоча б на одному народному ремеслі так же неприродно, як, приміром, жити на Чукотці і не вміти керувати оленячою упряжкою. Завідуюча Космацьким поштовим відділенням Анастасія Костюк облюбувала писанкарство теж у шкільному віці. Майстер–класи ходила брати, пригадує, до сусідки, Євдокії Варцаб’юк. Мама заготовила яєць, аби донька потрохи вчилася класти на них візерунки, проте кмітливе дівча за один день осягнуло техніку писання, хоча про вдалий дебют ще довго нагадували обпечені воском руки. Відтоді, коли починається Великодній піст, вона неодмінно береться за писальце. «У цей час, — зауважує пані Анастасія, — в нашому селі спостерігається неймовірне піднесення, бо дотримуємося давньої традиції: у великодньому кошику неодмінно мають лежати свіжі писанки. Освячувати минулорічні так само негоже, як і йти до церкви з торішньою паскою. За час посту буває пишу по 300—400 писанок».

Ганна Рошканюк, яка приміряла до плеча сумку з листами та газетами лише півтора року тому, у вільний час із бісеру й тканини виготовляє традиційні гуцульські прикраси для дівчат та жінок — чільце на голову, маніжки для сорочок та блузок. «Це в мене таке хобі, — каже вишивальниця. — Беруся за улюблену справу і відразу заспокоююся — душа ніби піднімається над суєтністю. Розносити пошту на віддалені дільниці, аби вчасно і добре виходило, допомагають дві 17–річні доньки–близнята. Навіть центральні газети доставляємо день у день. Це ж наш обов’язок».