Олеся Теліженко: Мій стиль — етно-кутюр

Цього року дизайнерка Олеся Теліженко поки придумала і реалізувала тільки одну знакову річ — хрестильну сорочку для свого маленького сина Аскольда. Це і є відповіддю на запитання, чому цікавої і перспективної Теліженко не було у весняному графіку UFW. Дизайнерка так упевнено ввійшла в лідерську обойму українських модельєрів, що якось мимоволі забуваєш, що вона лише минулого року закінчила Академію мистецтв у Львові та зробила тільки три колекції. Не її провина, а, мабуть, таки заслуга, що всі три колекції, показані в рамках українського тижня прет–а–порте, були такими самобутньо–виразними і свіжими, що запам’яталися модникам і фешн–критикам як яскраві образи. Вона заявила про себе в стилістиці етно і не збирається звертати зі «своєї колії».

Зате Аскольд допомагав мамі на шоу–румі UFW — тим, що не заважав. З його ж ласки молода мама–дизайнерка у травні взяла участь у двох конкурсах — у київському «Льон–фесті–2008» перемогла, а в московському імені Надії Ламанової просто показалася. «На київському конкурсі головою журі був В’ячеслав Зайцев, він похвалив мою колекцію «Скіфія. Дикий степ» і запросив на конкурс Ламанової. До московського конкурсу залишався тиждень, і я всім казала, що не поїду, бо це ж зовсім крейзі — такі короткі терміни. А мені всі, наче змовилися, казали: їдь негайно, це такий шанс! Знайшли ми в Москві Будинок моди Слави Зайцева, підходимо, і тут сам модельєр мені двері відчиняє. А потім уже, коли диплом вручав, запитав: «Когда же ты успела?», я йому: «Вы же пригласили, я и приехала. Правда, я ехала за победой». «Я тебе десятку поставил», — сказав Зайцев». Влітку вона встигла поторгувати футболками, сумками і красивими шкіряними пасками у скіфському стилі на «Країні мрій» і потрапити в малесенький корнер молодих українських дизайнерів, що відкрився в червні у книгарні–кав’ярні «Купідон». Тепер вона зайнята підготовкою нової колекції на осінній UFW, по секрету — це буде весна–літо–2009 у стилістиці витинанки. І, можливо, восени ми побачимо дизайнерський тандем Олеся Теліженко — Катя Пшеченко, яка теж працює в напрямку слов’янської етніки.

За черешнями і соком ми з Олесею говоримо про те, як вона курсує маршрутом Київ—Черкаси, як важливо жити з коханою людиною і про те, що глобалізм у моді ні до чого хорошого не приведе. Словом, за життя...

«У дитинстві я була моделлю, а мій брат — модельєром»

— Олесю, ти в Москву повезла колекцію в тому ж вигляді, що й у Києві показувала?

— Ні, там така «кака» вийшла: конкурс ніби безплатний, але є одна умова — моделі мають бути тільки з модельного агентства Слави Зайцева. А одна модель коштує 110 доларів за два дні (репетиції, примірки). На конкурсі треба показати не менше шести моделей, зазвичай показували шість–десять, то я взяла сім ансамблів.

— Скільки було учасників?

— 35, серед них багато тих, хто вчиться у школі Зайцева, з України було троє — одна дівчина з Кривого Рогу, одна — з Києва і я. Мені здається, що москвичі завжди дають своїм перші місця, — і виграли всі, хто вчиться в Зайцева. Ще мені здалося, що більшість членів журі — це викладачі з його школи. Принаймні Зайцев мене вже запам’ятав, хоча, чесно кажучи, при всій повазі до нього як до професіонала я не в захваті від його стилю. Це якби там був Ісей Miяке...

Зате ми гарно з’їздили — я, мій конструктор та Іра Саніна, дружина Олеся Саніна. Ми жили в кума Саніна, в комуналці у центрі Москви, він показав нам квартиру Ахматової. Настрій був чудовий.

— Чим ти займаєшся зараз?

— Я вже придумала колекцію на осінні покази. «Джерелом натхнення», як прийнято казати у таких випадках, стали роботи мого тата — витинанки, це буде основний декор, а на додаток — трохи вишивки. Зараз шукаю технологічні можливості «художньої порізки» тканини — лазером чи в інший спосіб.

— А тато в тебе художник?

— Так, художник Микола Теліженко. Він закінчив Львівську академію мистецтва і тепер на всі руки майстер — і художник, і скульптор, і графік, і витинанки робить, і ріже по дереву, й інтер’єром займається. Щойно повернувся з президентського симпозіуму скульпторів у Седневі, перед цим був у Каневі. Останнім часом багато займається витинан­ками і недавно вийшла його книга по витинанках у серії, яку видає Спілка майстрів народного мистецтва.

— А мама чим займається?

— Мама — голова Спілки народних майстрів Черкащини, вона більше 15 років має фірму, що спеціалізується на вишивці, це на її базі я робила вишивки для своїх колекцій. Вони виготовляють дорогі ексклюзивні подарунки для перших осіб держави — чоловічі сорочки, чумачки, вишиті добротно, руками, за рахунком ниток, рушники, скатертини, корогви. Мама з татком ще коли Нарбут був живий, разом розробляли геральдичні знаки, розробили герб Черкаської області — сонячний диск і три колоски в різні боки. Вони вишивали прапор Черкас, і корогву Києво–Могилянської академії, і багато інших прапорів.

— І в тебе не дуже великий вибір був — ким стати, так?

— Я хотіла вступати в Києво–Могилянську академію на культуролога. Але потім подумала: чим я буду займатись? А в цій сфері батьки вже так багато всього зробили, я в них всьому навчилася.

— А ти з дитинства вміла щось робити руками? Бо культурологія хороша для таких безруких, як я...

— Малювала я з дитинства — якась моя дитяча писанка і зараз стоїть у Черкаському краєзнавчому музеї. Усі так захоплювалися — лінія, лінія, яка лінія, а мені було смішно — там же каляки–маляки дитячі. Малювала постійно, навіть записалась у художню школу, але побачила, що там нічому не вчать. Трохи макраме пробувала, вишивку. Мама ще в 90–х роках привезла з Індії ляльку Барбі, я постійно їй щось плела гачком. І колись наша знайома сказала слова, які я запам’ятала: ось зараз шиєш на Барбі, потім будеш на себе, а тоді й для людей робитимеш.

Ми зі старшим братом часто гралися в моду — тільки він був модельєром, а я моделлю, він мене у різні рушники, хустки закутував. Потім росту, дивлюся — параметри не підходять, мабуть, стану модельєром.

— А що ти перше зіпсувала в домі?

— О, у мами був такий прозорий крепдешиновий шарф, чийсь подарунок. Я подзвонила їй на роботу і попросила з ним погратися, зробити для Барбі різні вбрання. У принципі, я попереджала, що буду його різати, але мама, видно, не почула і безболісно мені дозволила погратися. Коли вона прийшла додому і це побачила, було стільки крику!..

Про кума Фому і свій берег

— Коли дивитися на твою кар’єру збоку, з формальної точки зору, ти круто стартонула: у першій колекції на сцену виходить фронтмен «Мандрів», а в другій — Віталіна Ющенко у ролі моделі.

— Мій чоловік, Руслан Зайченко, товаришує з Фомою і попросив, щоб хлопці вийшли на подіум у моїх речах.

— Не було ідеї пошити їм сценічні костюми?

— Крім різних там нюансів, є така практична річ — на них одяг згорає за один виступ. Я знаю, що «ВВ» теж не хочуть замовляти дизайнерський одяг — їм колись навіть Пустовіт робила костюми, але, кажуть, вистачило на один концерт. Утім можна зробити багато футболок і одні шаровари чи штани, головне — бажання. Недавно я познайомилася з «Гайдамаками» на «Країні мрій», вони сказали: «Ой, як добре, нам якраз треба сценічний образ». А з Фомою у нас склалися чудові стосунки — він же нашого малого хрестив: в одній парі — Іра Саніна і Фома, у другій — друг Руслана із Черкас і моя найкраща подруга, ми разом жили в гуртожитку у Львові, художниця в третьому поколінні, закінчила «монументалку». Так вийшло, що хрестили Аскольда на мій день народження — 18 травня.

— Ти щось шила сину на хрестини?

— Так, класну сорочечку, таку довгу льольку, вишиту вручну в блакитно–охристій національній гамі гарними квітами, дубовими листочками. Я просто пишаюся собою, що встигла. Хрестив Аскольда настоятель Михайлівсь­кого Зо­лотоверхого собору отець Агапій, і коли він давав наста­нову, сказав: нехай його подальш­е життя буде таке ж гарне і світле, як його одіж. Мені було дуже приємно.

— Чи ти остаточно вибрала етнічний стиль у моді, чи будеш «коливатися»?

— Хотілось би і далі працювати в українській темі, але з другого боку не хочу себе заковувати тільки цим. Я думаю, що це мій берег, і я з радістю буду його притримуватись — кудись відплисти можна, але повернутись завжди до свого.

— Як виникла ідея для першої колекції?

— Мені дуже допоміг президентський грант для творчої молоді, який я виграла в 2004 році. На 3–му курсі я написала заявку на грант, а на 4–му вже за ці 50 тисяч гривень зробила колекцію «Древо роду» на основі своєї наукової роботи «Аплікативні рушники південно–східного Поділля».

— Що таке аплікативні рушники?

— Ми знаємо рушники, вишиті хрестиком, гладдю, а аплікативні — це дуже рідкісна і дивна техніка. Відкрила мені їх мама в Музеї Івана Гончара. Ми поїхали в село Охматів Жашківського району Черкаської області, говорили там з бабусями, вони ще пам’ятають, як Іван Гончар брав у них ті рушники, і все записав — у кого брав, у якої жіночки, все дуже порядно. Я фотографувала, працювала із фотоархівами — на принтах є ці фото. Це принцип локальної плями — якісь маленькі фітюльки, стеблинки вишиваєш різними способами, а потім нашиваєш на тканину вирізану вручну й обшиту швом квітку, чи листок, чи пташку. Ще багато залежить від того, яку тканину візьмеш — самі рушники були червоно–сині, а тут я брала білу тканину і в пару до неї — білу прозору. Практично у цьому і був ключ колекції.

— Друга колекція була за малюнками Марії Приймаченко.

— Спочатку я думала зробити колекцію дуже кольоровою, але потім зупинилася на спокійній, приглушеній гамі, я навіть кольори Приймаченко трохи приглушила. І вони були, як коштовні прикраси на одязі. Люди найбільше люблять цю колекцію — вона така ж народна, як і роботи самої Приймаченко, очевидно, українцям це ментально близько.

— Більшість критиків і теоретиків моди кажуть, що мода має бути космополітичною.

— Мені не подобається цей рух на з’єднання і злиття націй, а також всі ці «голубі» й «рожеві» рухи у світі. Якщо вони є — це не значить, що то добре. Є ж інакша думка, що ми цікаві світу, коли маємо своє обличчя, і вона мені більше подобається, ніж ідеї глобалізму і космополітизму. Скільки до нас було століть і тисячоліть, і що — зараз усе це перекреслити, бо ми такі круті й живемо тільки на хай–теку?

Кохання з 13 років

— Звідки взялася в тебе ця тема, яка прослідковується із колекції в колекцію — поєднання мужності, суворості, войовничості й ніжності, щемливості?

— Спочатку першу колекцію я робила таку легку, романтичну, і сказала своєму керівнику Світлані Богданівні Ярич: хочу зробити наступну колекцію мілітаристичну. А вона раптом каже: так давай зробимо цю такою. Ми зробили жакети суворого, жорсткого крою, і вийшло дуже класно. Мені самій подобається, бо це сидить у кожній людині — ці два обличчя.

— У тобі самій, здається, нічого такого агресивного не сидить.

— У мене воно сидить усередині. Колись була акція, і одна жінка йшла в камуфляжі з прапором,і мені страшенно сподобалось. Може, це якісь дитячі думки, прагнення героїзму... Наші черкаські журналісти кажуть, що це вплив чоловіка — він голова виконкому УНА–УНСО.

— А що ти пошила своєму чоловіку?

— Поки тільки шлюбну сорочку. Я підштовхнула маму, щоб вона зробила йому сорочку білим по білому, мережкою, тепер її тиражують і ця модель дуже гарно продається.

— А коли ти познайомилася з Русланом Зайченком, відомою фігурою в УНА–УНСО?

— Ми знайомі з моїх 13 років, тоді ж я в нього й закохалася. Думала, це пройде, а воно не пройшло. Я кажу, що це казка мого життя.

— У Руслана було доволі небезпечне життя, не страшно було?

— Ми познайомилися щойно він приїхав із війни в Придністров’ї і розказував, як це важко, коли гинуть твої побратими, як кожна хвилина розтягується до вічності, як його врятував Микола Карп’юк, нині — заступник Шухевича. У Руслана дуже боліли зуби, він випив кілька таблеток «Темпалгіну», щоб притлумити цей біль, і свідомість загальмувалася — вискочив з окопу на бруствер, добре, що Микола його збив звідти прикладом автомата, бо вже через секунду в тому прикладі застрягла куля.

— А після цього була тюрма...

— Так. Перед тюрмою ми ніби розійшлися, бо мені розказували, що так не можна, що у Руслана є сім’я. Але після того, як він із честю витримав усі випробування, ми нарешті одружилися. Я думаю, що зі мною у нього абсолютно інше життя, бо я його перш за все дуже люблю.

— Трохи драматична історія.

— Ага. Дуже багато залежить, чи ти з коханою людиною живеш, як ви розумієте одне одного. Бо якщо любиш, то й прощати можна, і закрити очі на якісь промахи. Зараз я вже не боюся — у нас український Президент, наша влада. Але, знаєш, я й на в’язницю подивилася іншими очима, навіть лексикон цей освоїла — знаю, хто такий «пєтух», хто така «курка», хто «лєпіла» (лікар). Коли він із хлопцями розмовляє, я вже практично все розумію, а сторонні, бува, перепитують: а що це означає? Колись навіть реферат хотіла написати про психологію зеків — кудись застосувати свої знання, та й поруч такий «експонат»...

— Чому ти вибрала таке ім’я для сина?

— Ім’я вибирав Руслан, він у нас добре знає історію, і до того ж у нього є хороший друг Аскольд у Черкасах, теж УНСОвець. Ще був варіант Северин, але я якось не дуже його сприйняла, а зараз думаю, що якщо буде другий син, назвемо Северином. А якщо буде дівчинка, теж хочеться назвати якимось старовинним українським іменем. Узагалі треба привчати суспільство до наших імен.

Я хочу трьох дітей — двох хлопчиків і дівчинку, але це непросто — діти вимагають багато часу.

Костюм для Президента: без примірки і без реакції

— Як ти бачиш себе в моді?

— Я практично в Києві живу, вже облюбовую кожен куточок у квартирі, але часто їжджу в Черкаси — там виробництво. Ми так потихеньку рухаємося, я можу їм забезпечити зарплату і нашій сім’ї нормальне проживання, і якийсь розвиток, щоб купувати нове обладнання. Зараз тривають переговори з потенційним інвестором, якщо все складеться добре, буду потихеньку шукати місце і для бутіка, і для майстерні. Зараз підбираємо людей — менеджера, піарника, якісні люди мають забезпечити якісну роботу. Ще недавно я взагалі не знала, чи буду цим займатися чи ні, чи буду я в Києві, чи, може, закрию майстерню в Черкасах, а зараз бачу, що треба робити таку лінію, щоб черкаська майстерня була забезпечена роботою.

— Я не можу не запитати тебе про важливих і відомих клієнтів.

— Недавно закінчили сукню Ніні Матвієнко — таку класну, з колекції за Марією Приймаченко, з курочками.

— А Віталіна Ющенко?

— Останнім часом ми з нею не зв’язувались. Я почула чи прочитала десь, що вона збирається вінчатись чи одружуватись зі своїм чоловіком, то передзвонила помічнику і сказала, що була б рада робити Віталіні весільну сукню. Раніше вона замовляла мені дві сорочки — для Віктора Андрійовича з першої колекції і для Андрія Ющенка, там трипільська тема, і костюм для батька. Я попросила якщо не примірку, то хоча б якийсь костюм Президента передати — я ж не чарівник із фотографії робити одяг, щоб він ідеально сів на людину. Шкода, не маю відгуків — сподобався чи ні, мені ж цікава і важлива реакція людей, для яких я це роблю.

— А яка була реакція Раїси Богатирьової?

— Я Раїсі Богатирьовій пошила три костюми — два зі скіфської колекції і один із колекції за Приймаченко. Вона одягла «скіфський» і сказала: дівчата, я в ньому така гарна. Справді, їй дуже пасує такий трохи мілітаризований стиль.

— Чому кажуть, що в тебе дорогий одяг?

— Дорогий — від 1000 до 7000 гривень, бо багато ручної роботи, і з однією річчю можеш і два тижні, і місяць провозитися. Але я думаю, що у Тана — дорожчий одяг не з такою кількістю роботи. Тому що це ім’я більш розкручене.

— Хто тобі подобається з дизайнерів?

— Мені подобаються ті, в кого виходять незвичайні речі, хто може рамки розсунути. З наших — Каравай і Пустовіт, Каравай навіть ближча. Зі світових — Антоніо Маррас, Анн Домельмейстер, Іссей Міяке, Гальяно, Маккуїн, Вествуд, буває, щось цікаве, «безбашенне» робить.

— Плануєш «підкоряти Європу»?

— Звичайно, але спочатку стану на ноги тут, все налагоджу, а тоді вже можна рухатися далі. Щоб це було не ривками, а системно. Я спостерігала одну закономірність у різних колективах: є люди, які вилізають нагору і дуже хочуть бути першими, лідерами, але дуже швидко з’ясовується, що в них усередині нічого немає. А я спокійно, тихо йду, а в кінці виходить, що я мала рацію, мене треба було слухати. Тобто я не прагну швидкої слави, мені здається, що я спокійна і впевнена.

ДОСЬЄ «УМ»

Олеся Теліженко

Народилася в 1984 році в Черкасах. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «художнє моделювання одягу». Першу колекцію «Древо роду» показала в програмі «Нові імена», другу — «Мій добрий звір», за мотивами творів Марії Приймаченко — в рамках Fresh Fashion. Третю — «Скіфія. Дикий степ» — у рамках основних показів на UFW. Її клієнти — Ніна Матвієнко, Раїса Богатирьова, Віталіна Ющенко, Росава, Лідія Лихач.