Висоцький як для себе

25 липня 1980 року помер Володимир Висоцький. Ще напередодні мільйони шанувальників актора і барда тримали кулаки, з нетерпінням чекали на його швидке одужання та концерти, тепер же їм належало змиритися з тим, що кумир пішов назавжди, залишивши по собі лише пісні та ролі. Провівши поета в останню путь, уже 28 років його прихильники на день смерті й день народження поета збираються біля могили Володимира Висоцького на Ваганьківському кладовищі в Москві. Було серед них чимало й українських прихильників Висоцького. Але, ймовірно, незабаром український маршрут пам’яті може змінитися — пам’ятник Володимиру Висоцькому буде встановлено в Києві.

Передісторія цього проекту має лише одне не дуже зручне питання: чому з пам’ятником Висоцькому в українській столиці так затягнули, майже на тридцять років? В усьому іншому процес підготовки монумента виглядав досить демократично і виважено. Був оголошений конкурс, у фінал якого вийшли близько двадцяти художників. Переможця обирали не лише члени журі, а й пересічні кияни: проекти пам’ятників були об’єднані в експозицію, а всі, хто її відвідав, могли залишити свої коментарі в книзі відгуків. Таким чином право на автор­ство пам’ятника Володимиру Висоцькому в Києві отримали Андрій та Петро Озюменки, молоді скульптори, для яких цей проект буде своєрідним дебютом.

— Наші знайомі галерейщики приходили на нашу виставку. Побачили, як ми з братом працюємо, і запропонували взяти участь у конкурсі проектів пам’ятника Володимиру Висоцькому, — розповідає передісторію цієї перемоги Андрій Озюменко. — Обов’язкові умови — фігура Висоцького та гітара в композиції. Ми з братом зав­жди все робимо, як для себе. Не як у радянські часи — ти робиш пам’ятник Леніну, отримуєш гонорар, і тебе далі нічого не хвилює, нехай люди там уже на нього дивляться. Ти ж, врешті–решт, робиш його не для себе. А тому й не заморочуєшся з відливом бронзи, з чеканкою...

— Зараз цей процес відрізняється суттєво?

— Зараз ми, скульптори, самі знімаємо форму, самі ліпимо, самі обробляємо бронзу. Тому ми з братом подумали так: щоб ми особисто хотіли бачити на площі. Оскільки ми його як корінні кияни робимо для себе. І ця філософія виграла. Всі зробили якісь алегоричні відгалуження — порвані струни, гітара, що виростає з Висоцького... У книзі відгуків було п’ятдесят голосів за наш проект, а за інші проекти — 3, 5... Також, це для мене дуже важливо, ми з братом поцікавилися думкою бардів, які зараз виконують пісні Висоцького. А для барда Висоцький — це як рідня, він знає його творчість, він співає пісні Висоцького голосом Висоцького. Так ось вони теж сказали, що їм найбільше сподобався наш пам’ятник.

— Ви народилися в 1978 р., Висоцький помер у 1980–му. Складно віднести вас до однієї епохи... Чи вдалося вам достатньо познайомитися з об’єктом своєї творчості, відчути його характер?

— Наша мама, коли Висоцький приїздив до Києва, була на його концертах. А коли їздила на практику до Москви — була в театрі на Таганці, на виставі «Пугачов», де Висоцький грав Хлопушу. Вона розповідала нам свої враження від тієї вистави та концертів. Та й узагалі всі ми родом із СРСР, так що не можна стверджувати, що творчість Висоцького для нас — це щось зовсім не відоме... Звісно, заходили в інтернет, особливо сподобався сайт, де життя Висоцького розписано по роках, і кожен рік проілюстрований фотографією того періоду.

— Працюючи над пам’ят­ником, ви орієнтуєтесь, насамперед, на фото Ви­соцького?

— Тут є один момент. Ми бачили просто–таки розкішні фотографії Володимира Висоцького — де він одухотворений, де він з гітарою на концерті. Але скульптура — це дещо інша мова. Коли ми з братом починали цей проект — я ліпив, він малював ескізи — то спочатку дали Висоцькому гітару в руки. І побачили, що інструмент перекриває артиста. На перший план вийшла саме гітара, до того ж вона виглядала якоюсь заважкою, громіздкою. Тобто, якщо на фотографії гітара — це природно, то тут — це важкий шматок бронзи, з якого «ростуть» дві ноги. Проблем маса. Тож ми подумали, що буде краще, якщо він опиратиметься на гітару. І в нас голов­ний — Висоцький, який опирається на гітару як на Музу, на вірну супутницю творчості. Гітара таким чином не заважає, а збагачує, підкреслює образ.

ДОВІДКА «УМ»

У Росії встановлено чимало пам’ятників Володимиру Висоцькому. У Єкатеринбурзі скульптор Олександр Сильницький увіковічнив барда разом із його третьою й останньою дружиною Мариною Владі. Автор монументу в Самарі — товариш поета Михайло Шемякін. Висоцького художник одягнув у римську тогу. Тож комусь він нагадує Гамлета, комусь — філософа... Монумент у Новосибірську має скандальну історію — його називають клоном пам’ятника Висоцькому, встановленого в Чорногорії роком раніше. Дев’ятиметрова композиція в Набережних Челнах — сцена, розбита гітара, частина колоколу, вигравірувані рядки з поезій — хоч і присвячена Володимиру Висоцькому, але зображення самого поета тут немає. У Москві на Страсному бульварі біля Петровських воріт бронзовий Висоцький стоїть із 25 липня 1995 року.

ДО РЕЧІ

З місцем для пам’ятника Володимиру Висоцькому в Києві вже визначилися — він стоятиме в парку на вулиці Воровського, недалеко від будинку, де жив дідусь співака й актора, якого також звали Володимир Семенович Висоцький. Навколо монумента обладнають невеличку площу з лавками, тобто, це вже буде не просто пам’ятник, а своєрідний майданчик пам’яті, де зможуть збиратися шанувальники творчості Висоцького. Фінансове питання проекту поки що вирішується. Зараз Озюменки консультуються зі скульпторами на предмет вартості такого монумента. Сам пам’ятник має бути готовим наприкінці 2008–го. Часу не так багато, але брати Озюменки обіцяють встигнути. «Нас же двоє, — каже Андрій. — У нас чотири руки і цілковите взаєморозуміння». Встигнути зобов’язує також і той факт, що саме цей рік є ювілейним для Висоцького — 25 січня 2008–го минуло 70 років із дня народження актора.