Японська чайна церемонія в Рябушках,

У внутрішньому дворику Лебединського художнього музею, під великою розлогою грушею відбулося закриття пленеру, присвяченого річниці народження українського «батька російського футуризму» Давида Бурлюка. Картини, створені за ці дні тринадцятьма художниками з Сум, Харкова, Києва, Шостки, Кіровограда, Курська, Ромнів, висіли на зовнішніх стінах музею чи просто стояли на землі. Утім поки ми проходили сюди через приміщення, побачили: в одній із кімнат теж розташовують нову експозицію. Це — подарунок музею від учасників пленеру, двадцять шість картин, що віддзеркалюють обличчя сучасної Лебединщини, передусім — пейзажі з батьківщини Давида Бурлюка. «Живу» експозицію склали майже сто картин.

«Перше враження від виставки — вона ніби створена одним художником, — каже культуролог, аспірантка Києво–Могилянської академії Дарина Коваль. — Бо дуже виразна загальна домінанта пленеру — колористика, мажор, багатозвучність природи. Дивишся і заново розумієш, що така місцевість не могла не вплинути на формування Давида Бурлюка. Відчуваєш широту, емоційність тутешнього світу, який дав наснагу Бурлюку, аби й Росію трохи заразив свободолюбивим українським духом... Уже оглядаючи експозицію детальніше, бачиш різну стилістику, різний внутрішній дух, можливо, настрій митців. Є щось взяте ніби з радянської епохи. Є спроби кубізму, які, здається, перегукуються з часами Бурлюка й прокладають місток від нього до наших днів...»

Саме під час пленеру вперше на зустріч із дитинством художника приїхала Чіеко Овакі, аспірантка Харківської академії дизайну і мистецтв, яка напередодні захистила дисертацію про японський період Бурлюка. Як вона каже, прослідкувати його за архівами тамтешніх газет було досить просто — про митця писали багато. «Він приїхав до Японії, де його ніхто не чекав, і почав інтенсивно реалізувати себе, — взяла участь у розмові й науковий керівник Чіеко, професор, завідуюча кафедрою історії мистецтв академії Світлана Рибалко. — Через чотири місяці після приїзду він уже розмовляв японською. За рік і десять місяців свого перебування в країні здійснив сімнадцять виставок та майстер–класів... І до того приїздили в Японію митці, але ніхто не залишив по собі такої спадщини».

«З публікацій того часу, — продовжує Чіеко, — видно, наскільки тягнулася до Бурлюка японська інтелігенція. Звичайно, він приїхав із бурхливої Росії, дехто до нього ставився з підозрою. Є достатньо критичні відгуки про митця. Збереглися й поліцейські звіти нагляду за Бурлюком. Але він зміг не просто показати себе, а встановити діалог із японською культурою...»

Для Чіеко подорож на Лебединщину стала визначальною. Вона відкрила для себе інше розуміння Бурлюка. «Я живу в Токіо, там зовсім немає спілкування з природою. У Харкові я зрозуміла, що природа поруч. Коли ж поїхала на Лебединщину, нарешті усвідомила, що значать слова «розчинитись у природі».

Викладачі Харківської академії, які були в подорожі разом із Чіеко, кажуть, що загітували її просто лягти на землю серед поля, аби подивитися у небо. «У японців схожий пейзаж — таке ж блакитне небо, зелене поле, — розповідає Світлана Рибалко. — Так само можна вийти з машини на узбіччі. Але поняття «обійняти землю» там застосувати не можна, адже їх поля «рідкі»»: переважно рис, який вирощується у воді».

Чіеко влаштувала в Рябушках (село, найближче до неіснуючого вже хутора Семиротівка, де народився Бурлюк) справжню японську чайну церемонію. У тіні клена, на привезеній циновці, зі спеціальним приладдям, що допомагає заварювати спеціальний чай, збивати на ньому піну... На церемонію, що покликана відкрити людину та створити вертикаль між нею та Богом, запросили сумського мистецтвознавця Сергія Побожія та художника Івана Гапоченка.

Як зізнався пізніше Побожій, в усьому цьому була якась фантасмагорія: у дворі православної церкви на циновці під українським кленом разом із японкою пити чай за спеціальним ритуалом — щось, певно, в стилі Бурлюка...

На закритті пленеру голова сумського осередку Національної спілки художників і керівник пленерної групи Іван Гапоченко сказав: «Заведено вважати, що один захід — це випадковість. Якщо відбувається й другий, значить, це комусь потрібно. Коли й третій — то вже традиція...» На ці слова відразу відгукнувся Лебединський міський голова Анатолій Троян: «Ми зробимо все, аби третій пленер обов’язково відбувся».