Урок читання

      Коли 24 серпня 2002 року Леонід Данилович Кучма, він же дворазовий Президент України і гарант її Конституції, урочисто виголосив, що країні потрібні зміни, недовірливі громадяни з числа тих, хто проміняв святкові розваги на ритуал ознайомлення з нудною телелекцією глави держави, іронічно посміхнулися (зареготали, гмикнули, почухали потилиці...). Оксюморон «Кучма за обмеження повноважень Президента» звучав усе одно що «цар за скасування монархії», отже, розуміти одкровення Л.Д. в контексті українських реалій треба було так: Кучма хоче щось міняти — значить, Кучмі це потрібно. Оскільки очевидно, що Кучмі потрібна влада, значить, озвучені ним зміни допоможуть йому цю владу зберегти. Крапка.

      Але це тоді здавалося, що справжній зміст словосполучення «політична реформа», котре вискочило з вуст Леоніда Даниловича як чорт із табакерки, розгадати нескладно. Більше того, як з'ясувалося тепер, коли через півтора року після «реформаторської» промови гаранта зміни до Конституції опинилися за крок від реального втілення в життя, дехто розшифрував його зовсім інакше. Скажімо, сивочолий лідер українського соціалізму Олександр Мороз, який плекав мрію про проведення політичної реформи ледь не з часу ухвалення керованим ним парламентом нової Конституції. Олександр Олександрович, звісно, не повірив у щирість намірів Кучми покращити світ і постійно на цьому наголошує, однак, судячи з його нинішньої поведінки, й досі вірить, що прагнення Л.Д. змінити систему на свою користь можна використати в інтересах держави й суспільства. Що наводить на роздуми про те, чи не корисніше іноді керуватися «простонародною» недовірою до дискредитованого режиму, ніж довіряти власному політичному досвіду. Особливо в тому випадку, коли йдеться про Україну та її Кучму.

Зри в корінь

      Парламентські й позапарламентські події останніх місяців, спровоковані «проштовхуванням» змін до Основного закону, відвернули від суті самої реформи увагу не лише сторонніх спостерігачів, а й абсолютної більшості самих законодавців. І можна стверджувати майже напевне: 95 відсотків народних депутатів не дали б конкретної відповіді на запитання, що конкретно станеться з країною та її системою влади після впровадження нових правил у дію. Принаймні майже всі спроби журналістів «УМ» розібратися в наслідках перекроювання Конституції за допомогою як юристів, так і політиків з депутатськими значками були марними. А тим часом незабаром ми з вами можемо опинитися в зовсім іншій Україні. І хоч як би дехто не хотів абстрагуватися від політики, кожен із нас має право знати, що чекає на державу.

      Констатації на кшталт «без реформи неважливо, кого оберуть Президентом — він однаково стане другим Кучмою», навряд чи дають відповідь на наївне запитання пересічного українця: чому ж тоді ЦЯ влада так прагне реформи навіть без, здавалося б, найпотрібнішого їй пункту про обрання Президента парламентом? Чому шуфричі з компанією на публіці розпачливо заламують руки, що поступилися опозиції «103-ю статтею» і дозволяють народові й далі бавитися у президентські вибори, а з головного кабінету канцелярії на Банковій виходять, ці ж руки потираючи з блаженними посмішками?

      Схоже, нарешті таки знайшлася людина, спроможна дати на це запитання чітку й зрозумілу відповідь. Звісно, з президентом Центру Разумкова Анатолієм Гриценком — політологом, який прочитав законопроект про зміни до Конституції, що будуть впроваджені в разі остаточного ухвалення законопроекту 4105, і розклав усе «по поличках», — можна сперечатися й звинувачувати його в симпатіях до найрейтинговішого з потенційних кандидатів на виборах-2004. Ось і вже згаданий Олександр Мороз в ефірі «5-го каналу» дорікнув Гриценкові у прагненні витлумачити реформу з позицій прихильника потенційного Президента Ющенка, якому не хочеться втрачати майбутні повноваження... Вочевидь, в аналітичному матеріалі пана Гриценка під назвою «І все ж пролонгація?», опублікованому в тижневику «Дзеркало тижня» за 14 лютого, справді можна знайти таку слабину. Якщо, звісно, цілеспрямовано її там шукати. Однак залишмо це політикам: нам би хоч якось у тій клятій реформі розібратися...

Кому буде боляче від цього обрізання?

      Прогноз Анатолія Гриценка невтішний: на те, що введення в дію змін до Основного закону відкриє Україні шлях у світле майбутнє, особливо сподіватися не варто. «У результаті реалізації плану Медведчука—Симоненка—Мороза щодо внесення змін у Конституцію буде збережено нинішній політичний режим, — припускає політолог. — Більше того, зміцняться позиції основних угруповань в оточенні Президента Кучми, які мають визначальний вплив на розвиток країни протягом останніх років. Не відбудеться очікуваного поновлення й навіть ротації управлінської команди. Залишається незмінним політичний курс. Замість обіцяної більш злагодженої роботи всіх гілок влади ми станемо свідками протистояння нового президента зі старою владою, яка може перерости в тривалий і досить жорсткий конфлікт. Країна з її інтересами при цьому мало кого цікавитиме». На думку аналітика, якщо конституційна реформа буде втілена в життя, нинішня влада може спокійно дозволити проведення чесних і прозорих виборів та перемогу на них опозиційного кандидата, «оскільки проект Медведчука—Симоненка—Мороза дозволяє розв'язати її (влади) головні проблеми задовго до дня голосування, причому абсолютно легітимно».

      «Собака заритий» у так званих Перехідних положеннях законопроекту про зміни до Конституції, де сказано, що зміни ці «набирають чинності через чотири місяці після ухвалення закону». Чому в проекті випливли саме чотири місяці, а не двадцять днів, півроку чи п'ятирічка — хтозна. Не виключено, що саме такий строк теж «комусь потрібен». Головне, що саме ці чотири місяці викривляють навіть позитивні наслідки конституційної реформи. Адже, згідно з нововведеннями до Основного закону, Президент достроково припиняє повноваження парламенту, зокрема і в тому випадку, якщо «протягом одного місяця у Верховній Раді не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій». Оскільки депутати сповнені рішучості остаточно «добити» законопроект 4105 уже навесні (хай навіть у травні), очевидно, що створювати коаліцію необхідно до президентських виборів — вони, як відомо, відбудуться 31 жовтня (другий тур — у листопаді). Звісно, парламентарії не чекатимуть, доки їх розпустять, тому коаліцію таки «створять» — тобто, найімовірніше, просто перейменують нинішню пропрезидентську більшість, оприлюднивши її склад і закріпивши цю трансформацію формально.

      Але тут виникає інша проблема: як вимагає оновлена Конституція, в Україні має діяти коаліційний уряд, сформований парламентом. «Такого уряду в країні сьогодні немає — усіх членів нинішнього Кабміну призначено не Верховною Радою, а указами Президента Кучми, — нагадує Анатолій Гриценко. — Факт невідповідності вимогам Конституції очевидний. Нинішній Президент і його більшість можуть не звертати на це уваги та вважати уряд Януковича коаліційним, але наступник Леоніда Даниловича матиме правові підстави, з одного боку — скасувати всі рішення Кабміну (прийняті ним із моменту набрання чинності конституційними новаціями до вступу на посаду нового глави держави) як нелегітимні, з іншого боку — знову-таки розпустити Верховну Раду, яка не виконала вимогу Конституції щодо створення коаліційного уряду». Звісно, «теоретично, можна заявити як запропонований коаліцією уряд Януковича і спробувати проголосувати його склад у парламенті», однак президент Центру Разумкова у втіленні в життя такого варіанту сумнівається, оскільки «розуміючи, що тепер уже банкує парламент, а не Президент, фракції, які увійшли в коаліцію, не будуть слухняно підтримувати кандидатури «чужих» міністрів за рахунок своїх квот».

      Отже, Кабмін доведеться міняти, тобто затверджувати нового Прем'єра і нових міністрів. Кого за таких умов можуть обрати главою уряду, передбачити складно (Гриценко називає імовірним варіантом «нейтральну фігуру, на зразок Кірпи»), але так чи інакше, ця людина представлятиме «більшовиків». Те саме можна сказати і про міністрів, не забуваючи про те, що «якщо зміни в Конституцію проголосують у березні-травні, то уряд формуватиметься до президентських виборів, з активною участю Президента Кучми» — хай не офіційною, адже в результаті реформи права призначати членів КМ у глави держави не буде, але ж усім відомо, яка в нас «незалежна» від Л.Д. більшість... Окрім того, до компетенції Президента належить призначення міністрів закордонних справ і оборони та голови Служби безпеки.

      У результаті Кабінет Міністрів, сформований нинішньою Верховною Радою при нинішньому Президенті, виявиться повністю прокучмівським. «А тепер найцікавіше — уряд переходить у спадщину новообраному Президенту. І жодної фігури в складі «чужого» Кабміну новий Президент замінити не зможе, навіть тих трьох (МЗС, МО, СБУ), призначених за його, президентською, квотою. Такого права в нового Президента у зв'язку з коригуванням Конституції не буде».

Про що брехав Кучма у Варшаві

      Слабкий і безправний Президент при могутньому парламенті з його нинішнім складом — не схоже, щоб такий стан речей сприяв завершенню в Україні ери кучмізму... До того ж новообраний глава держави (Ющенко це буде, Мороз чи Симоненко) може одразу спустити свої передвиборчі обіцянки в унітаз — від нього та його команди все одно нічого не залежатиме, усе вирішуватиме «більшовицька» Верховна Рада та «її» уряд. Навіть своїм союзникам по передвиборчій коаліції новий Президент зможе запропонувати лише три види посад: керівника АП, секретаря Ради національної безпеки й оборони (РНБО) та послів у зарубіжних державах. Причому останні зможуть отримати свої посади тільки в тому випадку, якщо їх підтримають Прем'єр (призначений ще за Кучми) і міністр закордонних справ (призначений ще Кучмою).

      Щоправда, Леонід Данилович на нещодавній зустрічі зі своїм польським колегою Кваснєвським переконував сусіднього президента й уважних слухачів в Україні у тому, що його наступник матиме більше влади, ніж Кваснєвський у своїй Речі Посполитій, зокрема, зможе звернути «кадрові гори» з допомогою Радбезу, який очолює саме глава держави. Проте доскіпливий політолог це заперечує: «По-перше, до складу Ради за посадою входять п'ятеро «чужих» — Прем'єр, голова СБУ, міністри внутрішніх справ, оборони, закордонних справ. По-друге, щоб обговорювати на засіданнях РНБО важливі питання, Президенту доведеться включити до її складу інших, призначених за часів Кучми, чиновників. Можна, звісно, створити в РНБО і пропрезидентську більшість, адже глава держави має право кооптувати в Раду хоч весь свій виборчий штаб. Але це проблеми не вирішує. Оскільки, по-третє, щоб указ Президента, прийнятий на виконання рішень Ради, мав юридичну чинність, його, за Конституцією, мають обов'язково завізувати Прем'єр і профільні міністри. Інакше — пустий папірець. Це сьогодні, за чинною Конституцією, відмова Януковича чи Папієва поставити свій підпис під президентським означає їхню негайну відставку одноосібним рішенням Президента Кучми. Новий Президент таких повноважень не матиме, тому РНБО насправді не інструмент, якщо Прем'єр і Президент — із різних політичних таборів».

      Окрім того, до Кабміну перейде право призначати і звільняти глав місцевих держадміністрацій, а також створювати, ліквідовувати й реорганізовувати центральні органи виконавчої влади. «У принципі, щоб задовольнити інтереси членів парламентської коаліції, Кабмін може створити хоч сотню міністерств і півтисячі відомств, було б бажання». А ще «новий глава держави не зможе достроково відкликати посадових осіб, призначених Кучмою за президентською квотою, приміром, суддю Конституційного Суду із сумнівною репутацією чи голову ЦВК, котрий сумiщає десять посад».

      Між іншим, щодо суміщення посад — просто до відома: на відміну від нині діючої, оновлена Конституція дозволяє депутатам Верховної Ради одночасно з обов'язками законодавця виконувати й обов'язки члена Кабінету Міністрів.

      Підсумок: яким би не був наступний Президент — поганим чи хорошим, виконати свою передвиборчу програму він навіть за бажання зможе лише пропонуючи Верховній Раді відповідні закони. Тобто, за словами Анатолія Гриценка, «працюючи ніби депутатом, адже главі держави зберегли право законодавчої ініціативи і право вето. Однак, — зазначає аналітик, — ефективність цієї роботи при «чужому» парламенті буде мінімальна, а часте накладання вето на закони тільки поглибить конфлікт із Радою». Обрання нового Президента з іншого табору, аніж нинішня парламентська більшість, призведе до неминучої боротьби за перетворення декоративних повноважень «гаранта» на хоч трохи значущі.

Від переносу доданків сума міняється

      Картина виходить, м'яко кажучи, похмура. Звісно, можна було б припустити, що депутати ще добре подумають, розберуться в законопроекті про зміни до Основного закону, хтось схаменеться, а хтось засумнівається, і реформа в такому вигляді ухвалена не буде (у тому, що реформувати політичну систему таки треба, сумніватися не випадає, інша річ — як саме й коли саме). Але цей варіант розвитку подій вельми сумнівний, особливо з огляду на те, що вже вчора фракції Верховної Ради мали підписати політичну угоду («УМ» про зміст цього документа вже розповідала), в якій нібито враховані інтереси всіх сил. Зокрема, підписанти зобов'язуються підтримати закон про вибори на пропорційній основі, без якого комуністи відмовляються голосувати за остаточне ухвалення змін до Конституції, а з іншого боку — ухвалити проект змін до Конституції. Соціалісти Мороза цей документ завізували ще наприкінці минулого тижня, тож їхні голоси законопроектові 4105 уже забезпечені (що, зрештою, і без того було очевидно). Єдина фракція, яка станом на вчорашній вечір категорично заявила про свою відмову ставити підпис під політичною угодою, — БЮТі. Як заявив в інтерв'ю УНІАН заступник Юлії Тимошенко Олександр Турчинов, на думку БЮТівців, підписання цього паперу означало б легітимізацію «ручного» голосування від 24 грудня минулого та голосування на позачерговій сесії 3 лютого цього року, які Блок Тимошенко не визнає. Тим більше що, за словами Турчинова, БЮТі «добивається не тільки зміни системи влади, але й зміни тих, хто сьогодні при владі», а якщо «злочинний центр влади буде переміщено з вулиці Банкової на вулицю Грушевського, для України нічого не зміниться». Але навіть без БЮТі й «Нашої України», яка підписувати угоду теж не рвалася, для затвердження реформи голосів «новонавернених» КПУ, СПУ та фракцій більшості вистачає з лишком...

      Здавалося б, зарадити елементарному «перенесенню злочинного режиму» з одного місця в інше можна в тому випадку, якщо Перехідні положення з нормою про «чотири місяці» не будуть затверджені, адже, згідно з тією ж угодою, «останнє» голосування законопроекту 4105 має бути постатейним. Однак, як стверджує Анатолій Гриценко, «в цьому випадку зміни до Конституції наберуть сили через десять днів, а значить формувати коаліцію і ділити уряд можуть почати вже навесні». А замінити чотиримісячний термін, скажімо, 2006 роком (що було б найлогічніше — тоді нові повноваження отримала б уже новообрана Верховна Рада) на цій сесії вже не можна, адже тоді законопроект знову доведеться направляти до КС, і прийняти його можна буде лише на наступній сесії, восени. А там саме вибори, під час яких домовлятися значно складніше... Отже, виходу фактично немає. Хіба що, як пропонує Гриценко, відтягти остаточне ухвалення змін аж до кінця нинішньої сесії ВР, тобто до липня. У такому випадку чотири місяці спливуть якраз у листопаді, коли вже будуть відомі результати виборів, і політичні розклади при формуваннi парламентської коаліції можуть суттєво змінитися.

      Окрім варіанту, який бачить керівник Центру Разумкова, можна запропонувати ще один, який би враховував і таку вже нібито необхідну для країни політреформу, і вирівнював би шанси всіх політичних сил (а то надто вже очевидно, що весь попередній задум спрямований на шкоду фавориту президентських перегонів). Отже, Верховна Рада повинна саморозпуститися. Обраний уже в цьому році на пропорційній основі новий парламент «озброївся» б новими повноваженнями разом із новим Президентом, і реформування відбувалося б принаймні синхронно. Так було б по-чесному. Але по-чесному в ЦІЙ Україні не буває?.. Що ж, доведеться боротися — чи проти політреформи, чи з її результатами.