Користь, яку отримала Русь від християнства, вже десять віків як стала доведеною теоремою. Нас прийняли у тодішній «Євросоюз», і цим багато сказано. Тверезий політичний розрахунок зумовив насильницьке «щастя» киян, у яких брутально відібрали старих богів. Це згодом поняття «християнський» стало сприйматися як синонім найбільших чеснот. А 1020 років тому «екзит–пол», проведений на виході з ріки Почайни, засвідчив би далеко не райдужне ставлення городян до примусового хрещення. Язичництво–то теж мало свої плюси...
Напередодні 1020–ліття Хрещення кореспонденти «УМ» з’ясували , як зараз виглядають місця язичницького та щойно похрещеного Києва.
1. Капище Кия та «Перунів пагорб»
Найдавніше язичницьке капище, знайдене в Києві, датують межею V–VI століть. Містилося воно в так званому «городі Кия» на Старокиївській горі. (Для кращої орієнтації: на цьому ж п’ятачку нині міститься історичний музей, а через вулицю височіє Андріївська церква. З музеєм сусідить недобудована і кинута напризволяще імітація Десятинної церкви. Довершує композицію неоковирна капличка, яку православна церква Московського патріархату втулила між церквою та музеєм).
Колись напівлегендарний Кий зводив на Старокиївській горі укріплення, які оточували маленьке містечко. В центрі городища містилася споруда, викладена з різних кам’яних порід і скріплена глиняним розчином. Відомий учений Вікентій Хвойка, котрий у 1908 році першим узявся за вивчення споруди, визначив її як капище, на яке кияни покладали жертвоприношення та біля якого влаштовували забави на прославлення своїх богів.
Про це капище відомо небагато. Хіба що те, що існувало воно й за часів Олега, Ігоря, Святослава. Після смерті Святослава київським князем стає його син Ярополк, якого у 980 році, захопивши Київ, проганяє Володимир. Того ж року Володимир облаштовує пишний пантеон: він наказує зробити великі дерев’яні ідоли богів, найбільш шанованих у різних слов’янських племен: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Семаргла та богині Мокошь. Фігура верховного бога — Перуна — розкішно прикрашена: у нього була срібна голова та золоті вуса.
Своїх богів Володимир розміщує не на капищі Кия, а в іншому місці. Пантеон він виносить за межі княжого двору — на «Перунів пагорб». Пізніше на місці зруйнованого пантеону побудують Васильківську церкву (ми скажемо про неї нижче). Зараз на «Перуновому пагорбі» міститься будівля Міністерства закордонних справ, а трохи вбік від неї — станція фунікулеру. Іван Іванцов відзначає, що місце розташування пантеону є не випадковим. По–перше, ідолів на пагорбі було видно здалеку — їх помічали кораблі, що пливли по Дніпру. По–друге, пише він, винесення богів за межі княжого двору перетворювало капище, яке доти було ніби домашнім, на молитовню всієї держави.
Окремо від решти богів — на Подолі — мав капище «скотій бог» Велес (Волос). Точне місцезнаходження його не відоме. За легендою, на місці капища потім постала церква святого Власія. Вздовж неї, як колись повз фігуру Велеса, кияни проганяли худобу на пасовисько. Церква не збереглася, а на цьому місці тепер пролягає вулиця Волоська.
2. Перша християнська церква — Іллінська
На початку Х століття частина киян сповідувала християнство. У 945 році в місті була зведена перша християнська церква святого Іллі. За деякими даними, вона була дерев’яна, хоча Петро Толочко, базуючись на знайдених цеглинах, які датовані Х століттям, припускає, що для будівництва Іллінської церкви могли використати й цеглу. Він же зазначає, що її поява на язичницький Русі означала толерантність до іноземних купців, які сповідували християнство.
Цікаво, що під час укладанні мирного договору з греками посланці князя Ігоря присягали двома способами: язичники клялися зброєю і Перуном, а християни присягали в церкві. Сам Ігор у Києві клявся Перуном, те саме у 971 році робив і Святослав.
Подальша доля церкви святого Іллі не зовсім зрозуміла. Цей храм чомусь не згадує у своїх детальних розвідках київський губернатор Іван Фундуклей — великий знавець столичної старовини. Відомо, що на місці першої церкви святого Іллі в 1692 році була збудована інша. Ця споруда за планом повторює свою попередницю. У XVIII столітті до церкви прибудували невеличку дзвіницю. Іллінська церква збереглася і понині, розміщена вона на вулиці Почайнинській.
3. Боричів узвіз та Боричів Тік
У 988 році князь Володимир, відмовившись від наміру об’єднати Русь під язичницькими знаменами, починає насаджувати християнство так само завзято, як вісім років перед тим він пропагував стару віру. Капище на «Перуновому пагорбі» Володимир знищує, а ідолів наказує скинути у воду. Перуна зв’язують мотузяччям і тягнуть Боричевим узвозом вниз — до гирла ріки Почайни.
Нині Боричевим узвозом проходить траса фунікулера, а десять з гаком віків тому біля його підніжжя зупинялись древлянські посли — ті самі, над якими, за легендою, так жорстоко познущалась княгиня Ольга. Ще в XVII столітті Боричів узвіз був просто дорогою, яка з’єднувала Поділ із Верхнім Містом.
Недалеко від Боричевого узвозу пролягає вулиця Боричів Тік — дуже давня, з цікавою історією та етимологією. Києвознавець Василь Галайба припускає, що її назва могла виникнути від урочища «Борич», що було на цьому місці, або від гори «Борич» (нині — Андріївська гора). У літописах згадується також воєвода Борич, зазначає Галайба. Поняття ж «тік» означає місце для обмолоту хліба або ж потік. У нинішніх межах вулиця Боричів Тік сформувалась на початку ХІХ століття — після подільської пожежі 1811 року.
4. Друга християнська церква — Васильківська
Після повернення з Корсуня, де охрещений князь Володимир прийняв ім’я Василя, київський очільник будує храм на «Перуновому пагорбі», на місці знищеного пантеону. Цього разу зведення християнської церкви є знаковою подією і свідомим вчинком, на відміну від побудови храму святого Іллі — дипломатичної поступки чужоземцям.
Дерев’яна Васильківська (а згодом — Трьохсвятительська церква) була зведена в 988–му. У 1184 році князь Святослав Всеволодович побудував на її місці кам’яний храм. Біля нього розміщується Трьохсвятительський чоловічий монастир, згадуваний в літописах 1231 року. Незабаром після цього церкву зруйнували орди Батия. В 1640–му її румовище досліджував французький інженер Боплан, а митрополит Петро Могила доклав зусиль до її відновлення. Відтак церкву називають то Трьохсвятительською (1682), то Васильківською (1888).
Припинила своє існування Васильківська церква в 1934—1935 роках. Радянська влада заходилася була будувати Урядовий центр, однією з частин якого стала нинішня будівля МЗС. Її брат–близнюк мав постати на місці Михайлівського монастиря, який тоді ж висадили у повітря. Від церкви (як і від «Перунового пагорба») не залишилося нічого, окрім хіба що назви Трьохсвятительської вулиці, яка пролягає від Михайлівської площі до Європейської.
5. Ріка Почайна та Хрещатий ручай
За наказом князя Володимира, киян хрестили у ріці Почайні. Хоча, за іншими даними, це відбувалось безпосередньо в Дніпрі. Лінгвісти виводять назву річки з праіндоєвропейських коренів, зі слова «пот», що означало вологу. Почайна була правим рукавом Дніпра, в районі Вишгорода вона відокремлювалась від основного русла, далі протікала територією сучасної Оболоні і в районі нинішньої станції метро «Поштова площа» знову впадала у Дніпро.
До XVII століття Почайну від Дніпра відділяла піщана коса, через яку згодом почали рити канали. Внаслідок цього косу розмило, а річка замулилась, обміліла, і, врешті–решт, її поглинув Дніпро. Все, що залишилось від Почайни зараз — це низка озер у її верхній течії, на Оболоні. Озера з річки «нарізали» в наш час, коли в цьому районі намивали територію під житловий масив. Озера назвали Вербне, Йорданське, Кирилівське, Богатирське, Лугове, Опечень та Мінське.
Повертаючись до хрещення, зазначимо, що VIP–персон (дітей князя Володимира) хрестили окремо від решти — в Хрещатому Яру (точніше, в ручаї, про протікав яром). Хрещатим Яром називають місцевість від теперішніх сходів Володимирського узвозу до пам’ятника Хрещенню Русі (сам пам’ятник збудували на Набережному шосе у 1802—1808 роках за проектом архітектора Меленського).
6. Видубичі
Назва київської місцевості Видубичі пов’язана зі зворушливою легендою. Викупані у Почайні кияни зі сльозами на очах спостерігали за тим, як їхнього верховного бога Перуна скотили Боричевим узвозом до ріки, били ломаками та намагались утопити у воді. Важезний ідол не хотів потопати й, замість підкоритися політиці Володимира, поплив собі за течією. Бідні язичники брели за ним берегом і благали: «Видибай, Боже».
«Видибав» Перун (тобто виплив на мілину) в районі Видубичів, які відтоді так і називаються. За переказами, перший київський митрополит Михаїл швиденько заснував там церкву, щоб язичники на радощах не перетворили Видубичі на місце паломництва та не створили там собі нових «кумирів». Пізніше (у 1070—1077 роках) князь Всеволод Ярославович заснував там ще й монастир, а також побудував свою «літню резиденцію».
Хоча за іншою версією, Видубичі й справді походять від дієслова «видибати», але воно ніяк не пов’язано з драмою давніх киян. У тому місці, вважають історики, була переправа через Дніпро, де наші предки «видибали» на човнах. Що ж до заснування у Видубичах ще одного осередку християнства, то вважається, що древній підземний монастир містився там задовго до 988 року. Просто тоді ченці, мовляв, не афішували своїх релігійних симпатій.
Монастир у Видубичах існує і зараз. А його безцінні підземні споруди перебувають під загрозою знищення — через банальну для Києва активність забудовників, які задовольняють потреби нових князів у резиденціях.
7. Третя християнська церква — Десятинна
Наостанок згадаємо не менш болючу для сучасного Києва (і також описану на наших сторінках) проблему з Десятинною церквою. На її місці ніхто ані прибирає неестетичний зелений паркан, ані бодай продовжує спорудження її імітації.
Але це тепер. Колись (точніше, в 989 році) її закладали як головний християнський храм. Першу річницю Хрещення Русі князь Володимир відзначав із розмахом — закладанням нової церкви. А коли через сім років її відкрили та урочисто освятили, «глава держави» влаштував свято і для бояр, і для «старців градських». На утримання церкви він виділив десяту частину від своїх доходів, звідки, власне, й походить назва храму.
Володимир любив свій храм і дбав про нього. Згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, хрестами та дорогоцінностями, вивезеними князем із Корсуня. Підлога була викладена мозаїкою, стіни прикрашені фресками. У прикрашанні інтер’єру використали мармурові колони, різні плити, карнизи. Все це, коментують фахівці, мало справляти неабияке враження на нерозбещених розкошами язичників.
Як і Васильківську церкву, Десятинну почав руйнувати Батий, а добила остаточно — радянська влада. В 2004 році церкву заходилися «відновлювати» з нуля. Нині будівництво законсервоване.
