Народний Вавилон

Слобожанам сподобалося бути собою у глибоко національному сенсі цього поняття. Інакше на крутий пагорб у прибережній зоні Печенізького водосховища вже сьомий рік поспіль ніхто не тягнув би свої бандури, гармошки, казани з пловом, вишиванки, веретена чи розписані глечики.

Печенізький Колізей

Гору на березі безкрайого водосховища назвав «Печенізьким полем», мабуть, якийсь дотепний жартівник. Але кращого місця для проведення фестивалю все одно не знайдеш. Із самісінького ранку біля її підніжжя традиційно хтось співає. Спочатку слобідські колективи, які тримають на собі всю сільську культуру, потім представники харківських національних товариств, що й на чужині наполегливо зберігають свою національну автентичність, і, зрештою, модні сучасні гурти найзірковішого масштабу. Цього року вже вдруге на «Печенізьке поле» приїздила Руслана. Тепер в образі амазонки. Фантастична дика енергія з її попереднього альбому, здається, об’єдналася з необмеженою енергією останньої програми, втілившись у грандіозне шоу. Такий собі другий акт вистави, яку впродовж дня біля тієї ж гори представляв фестивальному народу харківський театр бойової хореографії, демонструючи неприборканий дух кочових племен слобідського Дикого поля.

Перед Русланою свою програму завзято відбарабанили у прямому значенні цього слова віртуози ARS NOVA, порадували «роком, джазом, попом, фольком в усіх проявах» музиканти з «Брянц–bend», здивували різноманітністю музичних стилів ансамбль народних інструментів «Ярмарок», інструментальний ансамбль Folk classic bend, групи «Коло», «Акустик квартет», «Летто». Найбільша цінність нічного концерту — його місце проведення. Сільська глибинка у сяйві естрадних зірок купається не так уже часто.

З «VIP’ів» по сотні — дітям автівка

На польовій кухні не дуже заможний народ неквапливо смакує козацьким кулешем, без якого на Слобожанщині не минається жодне святкове гуляння. Але цього року одна з таких чавунних пічок стала місцем паломництва обтяжених владою і товстими гаманцями дуже важливих персон. А все тому, що голова облдержадміністрації Арсен Аваков вирішив власноруч наварити горохової юшки й роздати всім «нужденним» під чорні сухарики і чарку горілки. Не за так, звичайно. Два черпаки народної страви тягнуть на сотню гривень. Більше кинути до скриньки можна, менше — зась: виторг повністю піде на придбання автомобіля для Краснокутського дитячого будинку. Якщо грошей не вистачить, пан Аваков зі своїм «аграрним» заступником Віктором Звєрєвим обіцяють докласти з власної кишені.

«Віпи» рушили на роздачу дружним потоком, усі у вишитих сорочках і з крупними купюрами. Один огрядний чолов’яга витяг одразу шість сотень і кивнув у бік свити, що сором’язливо вишикувалася за його спиною. Мовляв, дивіться, пане голово, прилучаємося до вашого почину всім управлінням, не шкодуючи ні вихідного, ні грошей. Від гарячої юшки одноразова тарілка безпорадно плавиться, наповнюючи забитий телекамерами простір апетитним ароматом. А перший заступник обласного голови Володимир Бабаєв «віпом» себе, мабуть, не вважає, тому хоче отримати свою порцію без благодійного внеску. Ситуацію врятував знову ж таки «губернатор», витягнувши з кишені товстеньку пачку крупних і дрібних банкнот. Загальний виторг склав 81 200 гривень.

По юшку чиновники, до речі, спускалися з гори, на яку їх мобілізувало обласне керівництво для зведення етномістечка. Там що не курінь, то власний тин, пиріжки та глечики. Найбільше відзначилися в цьому сенсі представники управління соціального захисту. Виставивши попереду своєї «хати» розкішний стіл із печеним поросям, борошняною випічкою й елітним «Хенесі», вони підпускали до себе тільки обраних. Якщо ви людина поважна або журналіст — проходьте, якщо з простого натовпу — даруйте: усіх соціальним захистом за раз не охопиш.

Не та тепер Опішня, але...

Життя у фестивальному Місті Майстрів традиційно вирує як вулик. Руки народних умільців навіть тут, на святі, щось випилюють, тчуть, плетуть, витесують і крутять на гончарному крузі.

Характерник у солом’яному капелюсі і з довгою люлькою називає себе представником майстровитої полтавської Опішні. Правда, з гордістю і сумом навпіл, оскільки зубожіння місцевого керамічного заводу, де колись працювало три цехи, а тепер один і той животіє, — його великий особистий біль. Віктор Комаревцев каже, що імениті майстри розійшлися по домівках і тепер займаються індивідуальною творчістю. Уся його родина теж при ділі — удень по основних роботах, увечері — біля гончарного круга. Пан Віктор зі своїми роботами частий гість на виставках у Білорусі, Росії, в усіх вітчизняних регіонах, бо знає, що «людям потрібно».

Біля Олі Мальцевої — екскурсія, вона так натхненно розповідає про свої ляльки–мотанки. «Хрестик і у стародавніх індійців, і у нас, слов’ян — символ сонця», — показує вона обличчя народної іграшки. А ще лялька прийшла у цей світ, аби врятувати дівчат від язичеського жертвоприношення, вберегти немовлят від безсоння і навіть у поміч юним панянкам, коли ті прагнули розставити всі крапки над «і» в заплутаних стосунках з нареченими. «Якщо парубок загуляв із дівчиною, але довго не одружується, то робили спеціальну ляльку і клали під двері, — ділиться секретами юна майстриня. — Якщо він не зрозумів навіть цього красномовного натяку, то тоді вже всією жіночою спільнотою пхали того парубка за двері». Оля каже, що зараз навчається в Харківській академії дизайну. Мріє створювати сучасний одяг. Але знання, які принесла їй давня українська лялька, неодмінно стануть у пригоді.

Побачити лелеку і...

Цьогорічний етнофестиваль стартував просвітницькою програмою у Печенізькій районній бібліотеці і поетичною тусовкою молодих харківських літераторів. Саме такою колись цю народну толоку придумав найвідоміший печенізький письменник Петро Василенко, але, на жаль, не встиг побачити свою мрію реалізованою. Тепер ніби якась найважливіша складова слобідського дійства гармонійно доповнила ціле і вимагає від організаторів подальшого розвою. А заодно — співпраці професійних етнографів, які б нарешті звільнили обласних управлінців від необхідності плести вербові перелази й ходити по полю в козацьких шароварах.

Харків’яни, яким було ліньки виходити з хати, але кортіло побачити етнічне дійство, вперше вгамовували свою цікавість в режимі он–лайн завдяки VEB–камерам. Остання новинка була актуальною і тому, що вночі Харківщину накрили чорні хмари, а зранку залив неймовірно рясний дощ.

Хоча вибратися було таки варто. І не лише тому, що над печенізьким Вавилоном увесь час курсувала як романтичний перевізник величезна повітряна куля, а над водосховищем під завісу фестивалю злетів у небо розкішний салют. Тут ще можна показати міській дитині, як росте хліб, пасеться коза і літає над безкраїм водосховищем справжній слобідський лелека. Поруч із «Печенізьким полем» у нього велике родинне гніздо з дружиною і вже дорослим лелеченям. За сім років на фестивалі змінилося багато чого, а він як був, так і є, ніби його незмінний вартовий, а то і найкрилатіший символ.