Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військовонавчального центру «Десна». Кілька десятиліть поспіль, здебільшого за часів колишнього СРСР, у цій мальовничій поліській глибинці проводилися великомасштабні дивізійні навчання з повною загальновійськовою викладкою — танками, артилерійськими стрільбами й піхотою. Нині, коли стрільби притихли, є привід озирнутись назад і дещо пригадати...
Переселенці
... З далекого дитинства мені міцно врізалося в пам’ять якесь тривожне і водночас романтичне слово — «переселенці». Цих знедолених людей було чимало в нашому Козелецькому районі на Чернігівщині. Про них багато говорили, їм співчували. У 60х роках минулого століття мешканців задесенських сіл зривали з насиджених місць, щоб за вказівкою «партії й уряду» ударними темпами затопити сільські оселі, сади і кладовища Київським водосховищем. Людям, виснаженим ще недавньою війною, не пристало тоді дискутувати на тему економічної, екологічної і гуманітарної доцільності таких соціальних руйнацій. Звісно ж, біль втрати рідного середовища нічим не компенсуєш, хоча держава й виділяла такісякі кошти для облаштування нових осель, допомагала перевозити майно тощо. Ми ж, хлопчаки, далекі від дорослих проблем і емоцій, посвоєму ставилися до переселенців і навіть вступали з ними в певні ділові контакти. На Козелецький цегельний завод, біля якого ми мешкали і де працював мій батько, переселенці приїжджали по будматеріали. Ще на під’їзді до заводських воріт ми якомога проворніше — щоб не перехопили дядькиконкуренти — хутчіш підбігали до вантажівок, і, якщо щастило, хазяї давали нам можливість заробити. Конкуренція точилася не на жарт! Як зараз пам’ятаю, приїжджі платили нам по три радянські карбованці за тисячу штук навантаженої цегли. Стерті до крові пальці і всепроникна цегельна пилюка — то було ніщо в порівнянні з інтригою підзаробити: на кіно, морозиво, на якусь одіж і підручники... При значному напливі машин «калим» — саме так у нас чомусь називали цей промисел — на одну пацанську душу бувало сягав 8—10 карбованців за день. Фантастика!
... З переселенцямиземляками я знову зустрівся нещодавно, тільки тепер уже на їхній малій батьківщині — на місці колишнього села Бондарі Козелецького району. На день Святої Трійці більше двохсот односельців, їхніх дітей та онуків уперше за 50 років після виселення приїхали до цієї мальовничої місцини, щоб вклонитися пам’яті своїх предків і родичів — Дуль, Крупків, Верченків, Отрохів... Саме в цей день бондарівці, всупереч войовничому атеїзму радянської епохи, влаштовували колись радісні й хлібосольні Храми.
Найімовірніше, що назва села Бондарі походить від прадавнього слова «бодня» — діжка. У переписі 1766 року записано, що Дулі — «з предків козаки... » Дехто з власників цього колоритного і промовистого прізвища комплексував: воно вочевидь не всім приємно лоскотало слух. Чи не тому в радянські часи голова місцевого колгоспу Олекса Дуля став... Доліним. Такі приклади непоодинокі. Один мій козелецький знайомий уже в зрілому віці з Дулі «переріс» у... Зоріна. Теж непогано...
...Та хоч як би там не було, а мальовниче, працьовите і гарне людьми село Бондарі, в якому 1958 року господарювало майже 600 сімей, не за власним бажанням опинилося за межами рідного краю. Розпорошилися бондарівці здебільшого по Козелецькому і Носівському районах, а загалом у двадцяти населених пунктах Чернігівщини. Відтоді на цьому місці навіть хрестів на цвинтарі не залишилося: люди подейкують, що їх поспилювали на випадок, якщо в цих стратегічних місцях під час військових навчань приземлятимуться парашутисти. Навіть молодий садок з кількасот фруктових дерев, посаджених учнями та вчителями місцевої семирічки, безжалісно спиляли.
Де чиї хати, де чиї могили...
... На пам’ятну зустріч із колишніми односельцями приїхали і двоє старійшин села — Антон Дмитрович Крупка і Григорій Єрастович Карпенко. 98річний Антон Дмитрович, роздивившись довкола, безпомилково показує місце, де стояла їхня хата. Важко зітхає, розказуючи, як неохоче переселялися, хоча і від’їхали недалеко звідси — в село Отрохи, де живе й понині:
— Зігнали людей, приїхали військові, завантажили все на машини і вивозили — кого куди. Хата у нас була хороша, але мені небагато «підйомних» дали — всього 12 тисяч рублів. Це ще до реформи 1961 року — що то за гроші?
Іван Вірченко, 66 років, зустрівся тут із Михайлом Вірченком, своїм другом:
— Дуже важке було переселення. Хоча, знаєте, наше село не першим потрапило під бульдозери. Ще в 1954 році позганяли з місць Нову Заводь, Сукачі й Стару Гуту. А нас зачепили у 1958 році, казали, що тут будуть зенітний і танковий сектори навчань. Пам’ятаю, ми ще корови пасли, а військові вже оточення ставили. Селяни до солдатів ходили, дещо продавали їм, мінялися — то сало, то цибулю, а вони «тушонку» або гроші давали. Якраз у 1958 році я тут семирічку закінчив і почав ходити у школу сусіднього села Моровськ — це отуди кілька кілометрів через ліс йти... Перед тим директор школи приходив агітувати мого батька: «Посилай сина в науку, здібності у нього є». Ну які здібності... Мої твори — «перекази» тоді називались — на виставці в області виставляли. Походив я у восьмий клас два чи три місяці... Приходжу якось додому, а батько плаче — треба переселятися, комісія по переселенню вже в селі працює. Я старший у сім’ї, а нас же четверо. Яка вже тут школа — треба допомагати. Поки перевозилися та будувалися — два роки минуло, ніколи вже було вчитися, а там і служба в армії підоспіла... Переселилися в Євминку, з того часу працюю, а тут не доводилося бути жодного разу.
Ганна Михайлівна Дуля:
— Ой, важко було переселятися, плакали кріпко, але що зробиш... Хоча теперечки тяжче, ніж тоді, бо молоді були. Тут усе наше заховане — і матерки, і діди, і батьки, ... Вже важко упізнати, де чиї хати стояли і де чиї могили...
Саме в рік виселення у селі народився Петро Крупко — нині міністр Кабінету Міністрів в уряді Тимошенко. Переселенські дороги привели Крупків у Козари Носівського району. На околиці цього села наприкінці 50х років побудувалися аж три вулиці переселенців із Бондарів. І досі, через півстоліття, цей район у Козарах так і називається — Бондарі. На другій вулиці Бондарів досі живе мати міністра — Мотрона Григорівна Крупко...
... Парадоксально, але факт: Бондарям у другій світовій війні вдалося вижити — село фактично не чіпали фашисти. Та після війни свої, радянські, розпорядилися посвоєму, порадянськи. Пригадує Степан Павлович Вірченко:
— Під час війни — 19 серпня це було, на Спаса,— ми збирали сіно отам за мостами. Бачимо — в наш бік летять білі німецькі сигнальні ракети. Одна грамотна жінка й каже: якщо білі — значить, фашисти село спалювати не будуть. От якби червоні, то це був би сигнал про знищення села. Повертаємося в село, не боїмося. Я сиджу зверху на сіні, доїжджаємо до села, бачимо: стоять німці з мінометами, на мотоциклах і... здоровкаються з нами. Думали додому повертати — не пускають, показують, що всім треба їхати в центр села, до церкви. Приїжджаємо, воли повипрягали, гуляємо... Церква відчинена, біля неї вештається приблизно батальйонів зо два есесівців (це вже я, коли в армії служив, прикинув кількість). Німці знічев’я кидають один в одного соняшником, нас не чіпають. Згодом з’ясувалось: допоміг наш сільський староста Долін. Він, до речі, багато для нас зробив: намагався і німців не злити, і село вберегти. Потайки пробрався до партизанів (а в цих місцях одним із організаторів партизанського руху був відомий уже по війні український радянський письменник Юрій Збанацький. — Авт.). І умовив їх, щоб не влаштовували стрілянину по німцях, в іншому разі наше село буде спалене і вибите. І ви знаєте — подіяло. Старі люди розповідали, що німці цілий день стояли в селі й, окрім чотирьох своїх прислужників, із села нікого не забрали...
Фотовиставка на узліссі
... Спогади стають емоційнішими біля архівних фотографій, спеціально до цієї події збільшених і вивішених на стендах. Ці документальні вісточки з минулого якось незвично і ніби ненароком виринають із далеких 50х посеред поля на узліссі. Із захопленими вигуками до них припадають односельці: «Ось Іван зовсім молодий, а це наші жінки тіпають коноплі... А ось дивіться, маленькі бондарівці біля патефона, мабуть, вперше в житті музику слухають... А це мішки із зерном вантажать на баржі... А гляньте, як ми в Бондарях дівували! Бачите, як одягнуті — така мода була...» Майстерно відзняті і збережені світлини спонукають до безлічі цікавих, напівзабутих тем для спогадів. Деякі з цих фото мало хто тоді з селян бачив. Скажімо, ось у лісових нетрях, подалі від зайвих очей селяни... гонять самогонку. По всьому видно — цей популярний у народі промисел був поставлений на широку ногу, але не афішувався.
— Ото була крєпка горілка! Стаканчик потягнув — і готовий! — перехопивши мій зацікавлений погляд, продовжує вже більш делікатні спогади Степан Вірченко, він же автор сільського «фотолітопису». — Брагу для самогонки тоді замішували без цукру — в основному, солод і картопля, жито проросле мололи і засипали все це в діжки, якими так славилося наше село. Заливали воду, кип’ятили і виходила в нас брага, яка називалася у нас «подвійна міша». Ставили велику бочку на підводу і везли в ліс, ховалися. Оце на фотографії біля куба сидить, мабуть, дід Микита. Охочих було багато їхати «до куба», та з чужих туди ніхто не потрапляв, їхали лише ті, хто знав брід. У мене дядько був сільським пожежником, і у них на пожежній була руда кобила. Так її запрягали, в основному, тільки до куба. Міліція туди не могла втрапити, бо треба було брід знати. А люди в нас були такі, що нікого не «здавали». Тількино до села підходила міліція, одразу доповідали кому слід, і кобилу забирали подалі від гріха — на випас... Хоча бувало й таке: як на бригаду треба було їхати і запрягати скотину, то не було охочих, а до куба — будь ласка, тільки давай! Ну що ви хочете — люди є люди...
... Два роки ініціатори готували цю зустріч. З’їхалися односельці з усіхусюд. Відкрили пам’ятну стелу з написом: «Тут було село Бондарі. Рік заснування — 1766. Рік виселення — 1958. Вічна пам’ять землякамодносельцям від земляківпереселенців». Поставили довгі міцні столи, щоб можна було в будьякий час приїхати і пом’янути минуле життя. За це щемливе відчуття порідненості й унікальну можливість повернення у молодість «задесенці» дякували головним організаторам події — братам Миколі та Івану Дулям—Юрченкам, активістам Козелецького осередку Чернігівського земляцтва у Києві на чолі з Володимиром Саченком, працівникам Козелецької райради, землякамвійськовим Деснянського полігону...
...Зруйноване село — то, на жаль, уже вчорашній день. А пам’ять — то сьогодні, то — назавжди.
Володимир КОСТЕНКО
Козелець — Київ
