Кров і попіл

Кожного року до села Малин Млинівського району з Чехії приїжджають діти, внуки, родичі тих, хто мешкав тут раніше, йдуть до місця вічного спочинку представників двох народів — українського та чеського, які десятиліттями проживали разом на волинській землі. День 13 липня 1943 року навічно ввійшов в історію як акт небаченої жорстокості німецькофашистських окупантів проти населення села. Тоді було заживо спалено понад 650 чехів і майже 200 українців. Малин повторив долю Лідіце (Чехія), Красухи (Росія), Хатині (Білорусь), Кортеліси (Волинь) і ще понад 250 українських населених пунктів, жителі яких також загинули у вогні, а від їхніх домівок залишилися лише згарища та попелища.

Жертви українсько­чеського Малина

Чехи переселилися до Мали­на ще в позаминулому столітті. У 1860 році поміщик Славінський, який хотів продати свої землі, поїхав шукати багатих людей до Чехії. Охочих переселитися знайшлося багато. Так і поділилося село на дві частини — на чеську та українську. Чехи були хорошими господарями, майстрами. Зокрема, серед них були добрі столярі, ковалі, мулярі, шевці. Ніколи між українцями та чехами не виникало гострих непорозумінь, зав’язувалися гарні стосунки, які часто переростали в родинні. І невідомо, як складалася б подальша доля чехів на українській землі, якби не війна.

Ранок того липневого дня не віщував нічого трагічного. Після свята Петра та Павла всі готувалися до жнив, що вже з дня на день мали розпочатися. І на те, що німці оточили село не надто звертали увагу. І тільки після обіду фашисти почали зганяти люд до церкви, частину запроторили до школи, а тих, хто не вміщався, позачиняли в клунях, потому облили бензином і підпалили. Незважаючи на благання, зойки, крики прохання спалили майже всіх жителів села, серед яких 123 дитини. Чим була викликана ця жахлива акція німецьких окупантів, важко сказати. Одні запевняють, що все через те, що селяни допомагали партизанам, інші — що через пограбований склад, де зберігалося збіжжя, ще одна версія, що хтось невідомий автоматною чергою скосив німецьких солдатів...

Спогади очевидців холодять душу

«Був вівторок. Зранку пішов дощ, а батько сказав мені гнати пасти коней. Тільки вигнали худобу в поле, відразу ж почули постріли і побачили, що йдуть німці, — розповідає 78річній Іван Вайнер, один із небагатьох свідків тих подій. — Один підійшов до нас й українською мовою запитав, звідки ми, і наказав повертатися назад. У селі худобу спочатку відібрали. А серед нас був один старший, уже й у війську служив, він і каже, мовляв, не розходьтеся. Згодом від млина знову пролунали постріли. То з лісу на допомогу йшла нечисленна група хлопців з УПА, там їх усіх і постріляли. І тут почалося... Чехам наказали святково одягнутися і зібратися на мітинг. Українців повели в іншу сторону. А до нас підійшов німець і наказав гнати корів в Олику. Десь годині о четвертій почувся від церкви вибух. Коли ми (нас було шість українців та сім чехів) із худобою підійшли до Уїздців, то знову підійшов німець і каже, давайте за мною, попластунськи. Сам упав, ми за ним, а над головами кулеметні черги, тільки колоски сипалися. Так врятувалися. Зайшли в Бобрин до одного дядька. Нас погодували, хотіли відразу повертатися, а нас притримали, тож аж на ранок вирушили додому. Худоба розбрелася по полях, дехто з селян намагався її прив’язувати. Дорогою ми зайшли до церкви, там лежала силасиленна обвуглених людей. З нашої родини 25 людей загинуло того дня. 65й рік я йду сюди, щоб згадати і пом’янути односельчан».

Поклонитися предкам

Цього року жоден очевидець тих жахливих подій не приїхав на могили рідних. Роки беруть своє, багатьох уже немає серед живих, але на місце трагедії приїжджають діти та внуки тих чехів, котрі мешкали тут під час лихоліття.

Громадянин Чехії Борис Гол народився в сусідніх Новосілках у 1944 році, а в 1947 родина виїхала на батьківщину. Але щороку він намагається приїхати разом зі своїми земляками, щоб поклонитися землі, що його породила: «Я всім кажу, що я також українець, адже народився на цій землі й дуже її люблю. Моїй мамі 86 років, і цьогоріч вона вже не приїхала до Малина, хоч дуже хотіла і плакала, але здоров’я вже не те. За Україною вона вболіває всім серцем. Зате приїхав мій син».

Алла Фінкоусова, яка народилася вже в Чехії, виступаючи на траурному мітингу, наголосила: «Хочу подякувати всім за те, що 65 років у ваших душах живе пам’ять про чехів і українців, які на цих місцях загинули. Приїздимо ж сюди, щоб віддати данину пам’яті нашим предкам. Наші батьки згадували багато хорошого про цю землю й розповідали про це нам».