«Це справді був «чорний вівторок», так його охрестив український народ. Ніхто не сподівався такої жорстокості від працівників міліції, котрі ногами і кийками били людей похилого віку. Людей топтали, як худобу», — згадує учасник тих подій, член УНП Василь Червоній. Чому поховання предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Володимира Романюка вилилося в сутички небаченої жорстокості? Хто винен у цьому? Відповіді досі не знайдено, та й мало залишилося тих, хто шукає.
Патріарх Володимир (Романюк) був людиною незвичайної й водночас такої типової для радянськх дисидентів долі. У миру Романюк Василь Омелянович народився 9 грудня 1925 року в селі Хомчин Косівського повіту тепер Івано–Франківської області. За участь у національно–визвольній боротьбі 1944 року засуджений сталінським режимом на десять років ув’язнення в копальнях на Колимі. Потім закінчив Вищі богословські курси в Івано–Франківську, а згодом — Московську духовну семінарію. У 1964—1972 роках служив священиком на Івано–Франківщині, а 20 січня 1972 року знову засуджений за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих, засланий у табори Мордовії та Якутії. 1976 року на засланні проголошує свій перехід до Української автокефальної Православної Церкви. 1979 року увійшов до Української Гельсінської групи. Після заслання емігрував на Захід. Повернувся 1990 року, а згодом, у 1992–му був серед засновників УПЦ Київського патріархату. По смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем патріаршого престолу УПЦ КП. Всеукраїнський православний собор УПЦ КП 21 жовтня 1993 року обрав його предстоятелем УПЦ КП з титулом Патріарха київського та всієї Руси–України.
Утворенню окремої української православної церкви противилася як Москва, так і її «п’ята колона» в Україні — партійно–кадебістський апарат, який після проголошення Незалежності мімікрував і тотально залишився «біля стерна». У цьому контексті багато кому здається дивною і загадковою смерть патріарха Володимира. Його знайшли 14 липня 1995 року в старому Ботанічному саду навпроти Володимирського собору. Келійник, що супроводжував патріарха і був свідком його смерті, зник безслідно, і місце його перебування невідоме досі.
УПЦ КП вирішила поховати Патріарха Володимира 18 липня на території собору Святої Софії у Києві. Та влада не дала на це дозволу, мотивуючи відмову тим, що Софія — історико–архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, а патріарха запропонували поховати на Байковому кладовищі. Патріархат УПЦ КП з цим погодився, та в останній момент траурна процесія повернула на Софійську площу. Як вважають спостерігачі — під тиском націонал–патріотичних сил, зокрема УНА–УНСО, і деяких народних депутатів. Правоохоронці намагалися не пустити процесію до Софії і «перевищили повноваження». Як виглядало це перевищення, згадується у зверненні УНП до Президента і Прем’єра з вимогою розслідувати події тринадцятирічної давності: «Перед замкнутими воротами храму Святої Софії Київської процесія змушена була зупинитися. Сідало сонце, і тому не лишалося нічого іншого, як копати могилу просто перед ворітьми храму. І в цю скорбну мить розчинилися ворота, й кілька десятків людей в одязі спецназу з гумовими кийками та уламками від стільців у руках кинулися трощити по головах усіх підряд. Було чути команду: «Біть всєх! Калєчіть!» І вони били всіх — старих і малих, жінок і священиків, народних депутатів. Тих, хто вже лежав і не ворушився, тягнули за ноги на територію храму». Чи не тоді започатковувалася традиція безкарності українських правоохоронців за «надужиття» і «рукоприкладство», які потім ще не раз «аукнулися» учасникам акції «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції.
Події 18 липня 1995 року воліють забути. А ті, хто пам’ятає, зібралися в день смерті Патріарха, 14 липня, біля його могили перед ворітьми Софії і відслужили панахиду.