Запорізький письменник об’їздив усю країну, але на цьому зупинятися не збирається.
Володимир Супруненко стартував 17 червня від українсько–російського кордону на Луганщині і попрямував до крайньої західної точки України — закарпатського прикордонного міста Чоп. 11 областей зі Сходу до Заходу мандрівному романтику вдалось подолати до липня. На двох колесах чоловік проїхав майже дві тисячі кілометрів і ні на що не скаржиться — мандрівницький запал лише посилився. Та й вірний залізний «кінь», гірський велосипед, пана Супруненка не підвів: колеса жодного разу не підкачував, шини не проколював. Чоловік невпинно крутив педалі, милуючись навколишньою красою, та досліджував традиції регіонів: фольклор і рецепти місцевих страв. Свою подорож український Колумб характеризує не інакше, як експедицію «Українська широта». «УМ» вдалося почути найяскравіші враження з незвичайної подорожі.
«Ось тільки три дні тому повернувся додому з міста Чоп, — бадьорим голосом вітається Володимир Супруненко. Це місто стало кінцевою точкою його масштабної велосипедної подорожі. — Я вирушив в таку далеку дорогу з метою пізнати дорожний менталітет людини, чим вона живе, як харчується. Для мене дорога — це життя! — пояснює свій мандрівний запал співрозмовник. — А велосипед в собі поєднує неквапливе, майже піше пересування. Подорожуючи, я жив разом із природою, ми — єдине ціле, і велосипед дає таку можливість». У цій подорожі, як і в багатьох попередніх, чоловік намагався наслідувати традиції мандрівних предків: спати просто неба, вечеряти біля вогнища кашею з додаванням лісових трав. А ще — пити квасне молоко. «Воно протягом всієї дороги втамовувало мою спрагу, а коли їдеш — воно бовтається, і утворюється масло. Дуже допомагає!», — радить усім подорожуючим досвідчений мандрівник.
Це 20–та мандрівка відчайдуха, тож дорожній ранець чоловік уже збирає з закритими очима. У спеціальному велосипедному наплічнику — мінімум для ремонту велосипеда, одяг, обов’язково шкарпетки, легка куртка, харчі, ложка, чашка, невеличка сковорідка, трошки меду і 2000 гривень (їх чоловік потратив на їжу та квиток додому — у Запоріжжя Володимир повертався поїздом). А ще завжди при собі в подорожуючого — плівка, аби захиститись від дощу. «Які намети? — дивується моєму питанню чоловік. — Нічліг був на землі, під кущами, так, як мандрували наші предки. Аби захиститись від дощу, мав з собою плівку. Вона мені знадобилась лише один раз, перед Мукачевим».
Чоловік щодня долав від 80 до 120 кілометрів, в дорозі був від 6 до 10 годин. «Їв один раз на день кашу, додаючи різні зірвані трави, а два рази протягом дня пив чай», — розповідає про своє щоденне меню мандрівник. Харч готував винятково на вогні. Обов’язковим у раціоні було сало. І, як справжнього спраглого мандрівника, пана Супруненка захопили українські криниці. Точніше, їх відмінності по регіонах. «Під час подорожі я спостерігав, як облаштовані криниці на сході й на заході. На сході часто траплялось, що бачив великий колодязь, але не бачив відра. І навіть бачив напис: «Живеш на цьому світі — роби добро, п’єш холодну воду, — не кради відро», — пригадує письменник. — А на Буковині, подекуди на Галичині, колодязі були облаштовані, як маленькі будиночки. Біля церков вони розташовані, як колодязі–пам’ятники. І відра тут є».
Володимир Супруненко за час подорожі встигав не тільки педалі крутити, а й досліджував місцеві традиції: зупинявся біля різних цікавинок, музеїв та пам’ятників, спілкувався з місцевими мешканцями, фотографував побачене та записував почуте. «Деякі слова, цікаві діалектизми я встигав занотовувати. Вперше почув на Заході, що криниця тут називається «журавель», а ще — «гусак», — згадує мандрівник. Не менше зацікавлення в українського Колумба викликали особливості регіональної кухні.
У Карпатах грибна рецептура дуже цікава, а на Сході — борщова, — каже пан Володимир. — Окрім того, на Заході дуже люблять підливи різні, гриби. Дізнався про страву «підпалина». Це коли підпалюють борошно, додають води і змішують із грибами». Окрім кулінарних та мовних відмінностей, Володимир Супруненко відчув на власній шкірі і певну кліматичну різницю: спека, яка дошкуляла мандрівнику на сході, а зливи — на заході.
Коли ж до фінішу — прикордонного міста Чоп — залишались лічені кілометри, до мандрівника приєднались закарпатські велосипедисти (які, до речі, планують вирушити в аналогічну подорож, але із Заходу на Схід), а в самому Чопі активно готувались до зустрічі відчайдуха. «Зустрічали, як міністра! — пригадує мандрівник. — І прапори були, і сорочки вишиті, і бринза, і гуцульське сало, і діжечку вина подарували! Була дуже приємна зустріч. Мені навіть подарували іменний годинник. Вручив особисто голова Закарпатської облдержадміністрації».
Як каже мандрівник, цією подорожжю він не намагався встановлювати жодних рекордів. Бажав лише поєднати культурні традиції обох регіонів — західного та східного. «Я побачив, що це все ж таки єдина Україна, — каже «УМ» письменник. — Чи є щось таке, що роз’єднує нас у культурному плані? Тут навіть такий термін вживати не можна. Це все цікаво досліджувати, розказувати на заході про схід, а на сході про захід».
Експедиція «Українська широта» — не перша і не остання подорож Володимира Супруненка. Найяскравішою в пам’яті чоловіка залишається подорож на велосипеді довкола Чорного та Азовського морів. «Проїхав Росію, Грецію, Туреччину, Болгарію, Румунію... Це понад чотири тисячі кілометрів на велосипедах, — пригадує наш співрозмовник. — Тоді, в 2003 році, на мандрівку я витратив два місяці». Серед останніх експедицій мандрівника, — «Країна Махновія» (стежками Нестора Махна», подорож Доном та поліським краєм (тоді мандрівник здійснив велокрос від Києва до Волині).
Коли слід очікувати наступних велоподвигів запоріжця? На це питання Володимир точної відповіді не має. «Спочатку треба оформити враження і думки про цю поїздку на папері, — каже пан Супруненко. — У мене он ще стоїть книга про запорозьке козацтво «Запорозька вольниця». І всі мандрівки, де я побував, усе в цій книжці. Працював над нею два роки, і Донецька облдержадміністрація мала видати кошти на публікацію, та наразі нічого невідомо. Хочу видати її в цьому році». За словами мандрівника, він і далі продовжуватиме досліджувати свій рідний край, — Запорізьку, а також Дніпропетровську, Донецьку та Херсонську області. «Це вже стало для мене своєрідною роботою — досліджувати свій край», — каже Володимир.
Володимир Супруненко — мандрівник і журналіст, організатор численних науково–спортивних експедицій, автор двотомного художньо–документального видання «Ми — українці», ряду книг про історію Запорозького козацтва.
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
