Орден один на двох

Трьох багатодітних волинян було запрошено до Києва напередодні Міжнародного дня захисту дітей для вручення високих державних нагород. У тій трійці, крім двох матерів, був й один батько. Невисокого зросту, трохи сором’язливий і надзвичайно скромний чоловік. Йому Президент України Віктор Ющенко вручив орден «За заслуги» третього ступеня не за трудові успіхи та досягнення, хоч більш як за чотири десятиліття роботи трактористом вони в нього були. Нагороду він отримав як Батько. Іван Яковлюк заслужив, аби це слово писали з великої букви й вимовляли з величезною повагою. Бо своє життя він присвятив тому, аби після смерті дружини поставити на ноги шістьох своїх діток. Найменшій, Катрусі, коли не стало мами, було тільки півтора рочку.

Марія згоріла за рік...

Без проблем знаходжу в Ківерцях двоповерхівку, де мешкає мій герой. Він запрошує до своєї трикімнатної квартири, де живе з донькою Оленкою і зятем Сергієм.

— Оце, дякувати, все, що я за життя заробив. Тут, на одному поверсі, ще двокімнатна квартира наша. Там найменшенька, Катя, живе. Стояли в черзі на розширення, давали нам ще три кімнати, але в іншому кінці міста. Хай буде двокімнатна, кажу, аби поруч. Отак і живемо.

Ще по дорозі до Ківерців чомусь подумала, що дружину Івана Фадейовича звали Марія. У поєднанні цих імен є щось символічне. Кохана дружина Яковлюка справді була Марією. Він довгенько парубкував, придивлявся, поки виглядів її, чорноброву й карооку красуню. Обоє були з одного села, із Клепачева, тільки Марія на сім років молодша. Чекав Іван, поки наречена його виросте. Побралися весною 1970 року. І посипалися дітки як із щедрого рогу достатку. Четверо пішли в тата, такі ж світлокосі й блакитноокі, а двоє — Андрійко й найменша, Катруся, — ті в маму, чорнокосі, кароокі. На квартиру цю чималенька сімейка чекала як на манну небесну. Будинок здали восени, з багатьма недоробками. Всю зиму господар доводив нове житло до ладу, щоб повесні сюди перебратися. Стали ще в чергу на розширення. Але всі плани, всі мрії перекреслила біда, що підкралася несподівано.

Намагаюся не завдати Івану Фадейовичу болю спогадами про події більш як 17–річної давнини, коли його Марія покинула їх. Але хіба можна без хвилювань згадувати той страшний рік, коли на твоїх очах тане, як свічка, і помирає найдорожча тобі людина, а ти не в змозі їй допомогти? Діагноз «рак молочної залози» був вироком. ...Іван Фадейович не плаче, його блакитні очі застеляє вологість, і зрадливо тремтять руки. Він сильний чоловік. Уже сьогодні можна дозволити почуттям узяти гору. Бути сильним — це так просто, виявляється, якщо на тебе з надією дивляться шість пар маленьких рідних оченят і запитують: «А далі як?» А він не знає як, тільки знає одне — вони будуть разом, і більше ніхто їм не потрібен.

— Невже не траплялося жінки, яка могла б прийти у вашу сім’ю якщо не мамою, то хоча б мачухою? Чи ви просто не шукали її? Без жіночих рук така сімейка...

— Основна робота на Оксану лягла. Вона старша, меншим була за матір. Їсти зварити, попрати — то все на ній. Виручала із пранням ще родичка в Луцьку. Я в «Запорожець» брудну білизну вкину, відвезу їй, а вона в пральні працювала, то попере мені безкоштовно. Своя машинка пральна була. Нам на весілля з Марією організація подарувала «Ригу–8». Довго служила. Це тепер уже автомати і ніяких проблем. А щодо жінки, то її не шукав. Та ніхто особливо й не сватав, не радив. Хто піде, скажіть, на шестеро чужих дітей? Така ж удова, як я, хіба що. Теж складно, знаєте, твої діти, мої діти, тих ображаєш, своїх жалієш. Непросто все.

— А менші діти не казали, щоб маму привели в дім?

— Ніколи. Тема ця була закрита. Катруся, найменша, Марії геть не пам’ятає. Передостання, Оленка, та трохи пам’ятає, а ті вже старші, раду давали собі якось. Робота в мене така, що все в роз’їздах, відрядженнях. По всій області наша організація електролінії прокладає. Поки діти малі були, мене далеко не посилали на роботу. У найближчих районах працював. Тепер ось уже на пенсії, а ще працюю: як у понеділок їду, то в п’ятницю додому повертаюся. Допомагали люди і на роботі підтримували. Ще Марія жива була, незадовго до смерті якось сказала, що вона ніколи заміж за іншого не вийшла б, якби, не доведи Боже, мене не стало. І я зрозумів, що вона так хоче, щоб її місця більше ніхто не займав. Її побажання я виконав...

До розмови приєднується Оленка, яка три місяці тому привела татові зятя до хати.

— Пам’ятаю з дитинства, що всі нас жаліли, мовляв, сирітки ви нещасні. Мене це так сердило! Не любила, коли жаліли, на нерви діє. І Катя не любить, коли жаліють. Найважче Оксані було. Хлопці у нас шустрі були, треба, щоб командир у сім’ї був. Тато на роботі, а вона і за тата, і за маму. Оксана наша вже своїх четверо діток має. Дуже гарно пече, смачно готує. Ми всі вміли щось зварити, як треба. Бо у тата нашого — городи, робота. Пам’ятаю, Коля наш якось у піст таку смачну юшку зварив. З картоплею і часничком. Він у нас і рушники вишивав. Дівчата теж вишивали. А тепер часу не вистачає. Тато у нас — золото! А мама — вона одна... Через те нам ніхто не був потрібен.

Троє синів стали священиками

Троє синів Івана Фадейовича обрали дещо незвичний, на перший погляд, шлях — усі вони стали священиками. Хоч у родинах тата і мами ніхто не був священиком. Першим став на шлях служіння Богу старший син Микола (нині настоятель церкви в селі Олика). Потім шлях брата повторили менші — Олександр та Андрій (служать у церквах у Ставку та в Ківерцях). Оксана теж вийшла заміж за священика, у Ківерцівському районі нині служить її чоловік. Усі біля батька, недалечко, біля родини. Може тому, що ще з дитинства усвідомили, що вкупі вони сильні, що все можуть стерпіти, якщо разом. А вибір дітей Іван Фадейович пояснює просто:

— Марія була людиною набожною. Вона до церкви ходила і всіх діток завжди з собою брала. Колись у дитинстві мій тато теж водив мене до церкви аж у сусідній Жидичин. Пішки ходили, їздити тоді не було чим. Ми з Марією вінчалися в церкві, хоч у сімдесятих це було заборонено. Але я був непартійним, боятися мені не було чого. Традиції батьківські ми поважали. Діти наші — теж.

Миколка у старших класах уже в храмі батюшці прислужував. Підсміювалися з нього, а він не звертав уваги. За старшим і менші потягнулися. На те Божа воля була. Мамина душа на небесах потрібна була, напевне, більше, аніж тут, на землі...

Без материнських тепла і любові, без допомоги бабусь і дідусів зростали сини та доньки Яковлюка. Не завжди вистачало часу в батька на їхнє виховання. Аби встигав копійку заробляти, щоб сім’ю прогодувати. І ніхто з дітей не збочив, не пішов, як кажуть, слизькою стежкою. Якось Івану Фадейовичу швагер пропонував віддати йому на виховання найменшого сина, Андрія, мовляв тобі легше буде. Не погодився батько. Жили якось до цього — проживуть і далі.

— У мого батька нас було шестеро. Я найменший. І за віком, і за зростом вдався. А хлопці в мене всі міцні. Коля — той як дід. Мій тато у Клепачеві був першим косарем на село. Коли він косив — то за ним трави не треба було розкидати, сама розліталася, — не без гордості згадує Іван Фадейович.

П’ять весіль уже благословив тато на шлюб синів і дочок. І за себе, і за Марію. Ось і орден заслужив. Один на двох. Хоч і соромиться ще його носити. Не звик до таких почестей...