Цифри замість емоцій

11.07.2008
Цифри замість емоцій

Богдан Бенюк (праворуч) у виставі «Сто тисяч».

Про театр можна говорити мовою емоцій, критики та... цифр. І, як показує досвід, часто такі розповіді будуть прямо протилежні одна одній, незважаючи на те, що в центрі сюжету — одні і ті ж прем’єри, фестивалі, актори, театральні скандали, чутки тощо. До того ж сьогодні цифри характеризують театр чи не найбільш позитивно. На нещодавній прес–конференції, яка дуже нагадувала помпезний звіт досягнень міської влади в галузі театрального мистецтва, заступник голови КМДА Віталій Журавський озвучив винятково позитивну театральну статистику. За його словами, кількість глядачів у столичних театрах у порівнянні з минулим роком виросла на 20—30 відсотків. Зали заповнюються ледь не повністю — на 85—90 відсотків. Зростає сума, яку виділяють на нові постановки (якщо у 2007–му театри отримали 1,2 млн. грн., то цього року ця стаття витрат складе 2,3 млн. грн.) Ще кілька років тому така статистика виглядала б дуже підозріло і сприймалася б як банальна фальсифікація — у недалекому минулому більшість театрів були показовою ілюстрацією вислову «бідний як церковна миша» і старанно перешивали старі костюми для нових постановок. Нині ж гроші, можливо, не в такій кількості, як хотілося б, але на рахунки надходять. З об’єктами для критичного аналізу в українському театрі проблем ніколи не виникало — зрештою, знайти, кого шпетити або хвалити, можна завжди; така розповідь була б і динамічною, і експресивною, й інформаційно насиченою. А тому особливо невтішно сьогодні виглядала б емоційна історія про театр. Оскільки вистав, які б зачепили, примусили б завмерти від побаченого і почутого, згадати про існування катарсису, вкрай мало.

 

Кількість, якість та перспективи

Якщо говорити про успіхи сезону 2007—2008, то справедливо розпочати цей перелік виставою Російської драми «СолдАтики» за однойменною п’єсою Володимира Жеребцова. На цей дебютний спектакль — режисер–дебютант Кирило Кашликов поставив його зі студійцями театру — під час репетицій, мабуть, мало хто приміряв амплуа «Цвях сезону». Оскільки «проба пера» має все ж таки дещо інші завдання — знайти точки дотику між собою та професією, переконатися, що це саме той шлях, який хочеться пройти... Але «СолдАтики» успішно знехтували такими прогнозами, стрімко очоливши список найпопулярніших спектаклів не лише Театру ім. Лесі Українки, а й Києва. Більше того, вистава встигла побувати на фестивалях «Добрий театр» в Енергодарі, де взяла гран–прі, «Тернопільські театральні вечори. Дебют», звідки актори Російської драми привезли аж п’ять призів, її запросили на фестиваль «Нові п’єси з Європи» у Вісбаден, а Кирило Кашликов після такого успішного дебюту був цілком справедливо нагороджений «Київською пектораллю» у відповідній номінації. У драйвові та бажанні реалізувати нові ідеї своїм молодшим колегам не поступалися цього року корифеї Російської драми. Театр побував на гастролях у Москві, присвятивши цей візит пам’яті художника Давида Боровського. І вкотре дотримався своєї традиції влаштовувати на день свого професійного свята «Театральний капусник».

Театр, де головує Богдан Ступка, цього сезону продемонстрував просто–таки шалену гіперактивність. Прем’єрами «строчив», наче з кулемета («Одруження Фігаро», «Я згадую... Амаркорд», «Едіт Піаф. Життя в кредит»...), бенефіси влаштовував (50–річчя Богдана Бенюка, 80–річчя Галини Яблонської), з гастролями їздив аж до Америки (у Нью–Джерсі «франківці» показували «Наталку Полтавку»)... Якщо зважити на те, настільки Богдан Ступка завантажений у кінопроектах, залишається позаздрити його менеджерському хисту тримати руку на пульсі, навіть якщо цей «пульс» часто доводиться відчувати на відстані. Ще один плюс Богдану Сильвестровичу як керівнику та наставнику — він не залишає своїх студійців, які другий рік вчаться при Театрові ім. Франка. Його «ступкинята» гостювали в маєтку Кшиштофа Зануссі, дивилися вистави режисера, брали участь у майстер–класах, а взимку збираються до Москви, де покажуть у МХАТі свого Чехова. На жаль, уже який сезон поспіль Ступці доводиться переносити два цікавих проекти — «Людину з Ламанчі», за яку взявся Володимир Петров, і «Тіні забутих предків» у постановці Григорія Гладія. Але Богдан Сильвестрович оптимізму не втрачає, вважаючи, що будь–які проблеми, навіть такі глобальні, як брак часу та коштів, піддаються вирішенню.

Тримати планку без істерик

Театр драми і комедії на Лівому березі та Молодий театр цього сезону спокійно, без поспіху та істерії, демонстрували високий художній рівень, творчу індивідуальність, своє право працювати для глядача, який під час вистав воліє не стільки сміятися, скільки думати. Театр Митницького обновив свій репертуар виставами «Рожевий міст» (режисерський дебют Катерини Степанкової), «Не все коту масниця» у постановці Олексія Лісовця, набоковською «Лолітою», режисерську «транскрипцію» якої здійснив Андрій Білоус... Якщо, оцінюючи ці спектаклі, зауваження та позитивні відгуки покласти на ваги, то шалька з позитивом, звісно, перетягне. Схожих результатів досягнемо, «зважуючи» творчий доробок Молодого театру. «Четверта сестра» Станіслава Мойсеєва зірвала «джек–пот» «Київської пекторалі», перемігши у п’ятьох номінаціях. Інші прем’єри Молодого — «Голубка», «У полоні Кармен у полоні», «Право на любов» — «вистрелили» менш потужно, але точно поцілили не в «молоко». Зрештою, демонструвати якщо не стовідсоткову, але пристойну влучність не так уже й складно. Якщо за справу беруться люди, для яких кон’юнктура в театрі — річ не першочергова, які між формою та змістом обирають те, що всередині. Ось тільки ситуація з моновиставою «Емілі» у Молодому театрі під кінець сезону виглядала якось дуже по–детективному! Заявлений спектакль у виконанні Лідії Вовкун навіть був зазначений в афіші театру, але з уточненням — «допрем’єрний показ». Відповідно, повноцінна прем’єра, вже без приписок, вистави за Вільямсом Люсом переноситься на осінь.

«Право на ліво» і на ювілей

Те, що Богдан Бенюк — це викапаний Калитка із п’єси Карпенка–Карого «Сто тисяч», — прекрасно розуміли і сам актор, і худрук Театру на Подолі Віталій Малахов. Підозрюю, таке розуміння народилося не вчора і не позавчора — кілька років Бенюк та Малахов працювали над своїми виставами, пам’ятаючи про цю схожість... До того ж перед тим, як узятися за п’єсу Карпенка–Карого, вони мали успішний спільний проект і навіть отримали за нього Шевченківську премію (вистава «Про мишей та людей»). А тому прем’єра «Ста тисяч» у Театрі на Подолі і запрошений на головну роль Бенюк, який у рідній Українській драмі новими ролями останнім часом не надто розбещений, стала, швидше, закономірною, ніж несподіваною. Своє «право на ліво» Бенюк використав сповна — його Калитка вийшов на сцену таким собі господарем, філософом–землевласником і навіть своєрідним романтиком, який не розучився бачити зорі над головою. Актор не засуджує і не вихваляє свого героя, запрошуючи глядача зробити свої висновки щодо його моральності чи аморальності.

Сусід Театру на Подолі — театр «Колесо» — цього сезону мав би святкувати двадцятирічний ювілей. Власне, Ірина Кліщевська та її актори цю круглу дату таки відзначили, але святкування до всеміського масштабу відверто не дотягувало. I Міжнародний театральний фестиваль «Подія», який підтримувало Головне управління культури і мистецтв, був би гарною формою святкування, але цій ідеї зовсім не завадило б додати ще й трохи реклами, лоску, резонансу. Бо міжнародний фестиваль у локальному виконанні — це якось не дуже... Втім цінний подарунок на ювілей «Колесо» таки отримало — після кількамісячної бюрократичної тяганини та майнових суперечок із художником Анатолієм Гайдамакою (до речі, ця справа мала значно більше розголосу, ніж фестиваль) театр нарешті покращив свої житлово–побутові умови. І вже наступного сезону актори не сидітимуть один в одного на колінах, гримуючись перед виставою, а з підвіконь раз–по–раз не випадатиме реквізит...

Єгор БАХАРЄВ

 

P. S. Останньою фініш сезону–2007—2008 перетне Російська драма: 19–22 липня на сцені Театру ім. Лесі Українки — вистава «Бабине літо». Глибока, емоційна, тремтлива історія про трьох подруг–вдів. У головних ролях — Лідія Яремчук, Катерина Райкіна, Анна Варпаховська.