Будні героя

      Було це в травні 1988 року. Поїзд «Москва—Бердянськ» привіз воїна-інтернаціоналіста Віктора Синицького з церемонії вручення йому 5 травня Зірки Героя Андрієм Громико (одним з ініціаторів радянської інтервенції). Гучний церемоніал у Кремлі, галас ЦТ та інших ЗМІ, розписаний партбосами до хвилин ритуал зустрічі на рідній землі... А Віктор був сумний і навіть роздратований. У колгоспі де-факто відмінили робочий день, люди всім селом виглядали свого земляка, а він тоді, пригадую, всупереч сценарію вождів, наказав водієві вирватися з кортежу легковиків і завернути на вулицю Піонерську. Тут мешкала його бабуся, Антоніна Терентіївна. 78-річна жінка ніколи не бачила свого онука! Була сліпою. Доки Вітя втрачав здоров'я на чужій землі, офтальмологи, слава Богу, зробили старенькій успішну операцію, і та побачила світ! Рада була онукові до сліз...

      Про «Афган» і досі розповідає скупо. Посилали — казали: там виник «регіональний конфлікт». Насправді ж — пекло!.. Вбивали наших пацанів і в наметах, і під час сутичок. Віктор Синицький, львів'янин Юра Горожанський, їхні побратими з Прибалтики, Білорусі, Дагестану, Середньої Азії народилися в сорочці. Вижив і Віктор. Попри участь у сімнадцятьох серйозних боях і дрібних сутичках з жорстоким ворогом. Призваний до армії восени 1985 року, Синицький за півроку встиг стати лише «таким собі» механіком БМР (бойової машини розмінування). Переніс шість контузій (щоразу, після вибуху міни під БМРом, цівки крові з вух, носа). І жодного разу не піддався вмовлянням госпіталізуватися! Уникали госпіталю всі більш-менш поінформовані. Бо знали, що генерали завозять до Афганістану підмінені ерзац-ліки і медикаменти, а справжні збувають на сторону! Бізнес... Хтозна, скільки «чорних тюльпанів» додалося, «дякуючи» злочинній діяльності спритників, якими військові госпіталі кишіли у такій же мірі, як «зеленка» (занедбані виноградники і кущі) — душманами!.. Молився Богу, аби «жовтуха» не звалила — навіть від неї медики зазвичай не рятували хлопців...

      ...Хіба ж міг потиск руки Голови Президії Верховної Ради СРСР чи галас тодішньої преси відновити довіру «афганців» до влади, котра послала їх на смерть?.. Улітку 1990 року я випадково зустрівся з Віктором і його дружиною Наталкою на одному з пляжів курортного Бердянська. Того дня поруч із Синицькими був і бойовий побратим Героя Юрій Горожанський. Саме у нього, у Львові, молодята провели медовий місяць (після весілля у липні 1989-го). Пригадую, тоді Віктор бідкався з двох причин: ми десь, мовляв, порядки начебто наводили, а тепер у себе навіть цигарок не купиш. Проблема придбати і квиток на літак. «Так ти ж Герой, і в Юри є пільги», — здивувався я тоді. «Незручно якось, — немов виправдовувався Віктор. — Це на залізничному вокзалі не треба посвідченням козиряти, там касири мене в обличчя знають».

      Недоречна, певна річ, скромність. Однак людину не перелаштуєш. Віктор і до сьогодні не звик до своїх пільг. 12 лютого я зателефонував на квартиру Синицьких, аби дізнатися новини з їхнього життя. «А що нового? Хіба що син підріс, — сказала Наталя. — Вже семикласник, 7 березня 13 років мине. Віктор перейшов на роботу в приватну фірму в порту. Я влаштувалася в міськуправління юстиції»...

      Віктор якось таки скористався своїм статусом. Пішов до мерії, аби та «помітила» надто скромні житлові умови сім'ї героя-«афганця». Олексій Бакай, тодішній міський голова, посприяв, і Синицькі перебралися у трикімнатну квартиру. Там минулого року «по-людськи» приймали гостей зі Львова, Юрія з дружиною...

* * *

      Сьогодні на календарі Афганістану XV сторіччя. А в Україні? Утім це до слова...