(Фото Тетяни ШЕВЧЕНКО.)
— Михайле Івановичу, чи припускали ви у 1991 році, засновуючи «Україну молоду», що через 17 років залишитеся на тій самій роботі й посаді?
— Певною мірою так. Можливо, аж так далеко в майбутнє я не зазирав, але своє подальше життя однозначно пов’язував з цією газетою. Коли ми започатковували «Україну молоду», то мали амбіційний намір створити сучасну, сміливу, незалежну українську газету. Це принципово. Бо «УМ» — патріотична газета. Нашими пріоритетами були і є утвердження незалежності, відстоювання української мови й культури, історія визвольних змагань та інші теми, небайдужі кожному патріоту України.
Звісно, на початку було нелегко. Спершу «УМ» виходила як тижневик, накладом у 9 тисяч примірників. Потім ми поступово нарощували обсяг, газета стала щоденною, і тепер тираж складає понад сто тисяч.
І ще дуже важливо наголосити, що тоді, у 90–х, «Україна молода» стала першою в нашій державі приватною газетою. Тепер більшість газет або мають у господарях якогось олігарха, або засновані органами державної влади. Зрозуміло, що коли є господар із грошима, то в багатьох сенсах легше жити. Але тільки класична форма приватної власності дає можливість видавати незалежну пресу.
— Багато хто не вірить у те, що «УМ» ні від кого не залежна, часто нас навіть «приписують» у власність певним політичним діячам...
— Запевняю всіх, що ми дійсно не залежні від жодних політиків. Ніхто, і в першу чергу — Президент, ніколи не висловлював якогось замовлення. Можливо, хіба що побажання звернути увагу на якусь національну тему. Але прохань, тим паче політичного характеру, з вуст Президента ніколи не було.
Зрозуміло, що за історію «УМ» можна навести приклади й заангажованих матеріалів, тож стверджувати, ніби ми абсолютно бездоганні, не можна. Але те, що незалежні — це факт. На відміну від інших газет, через матеріали яких зазвичай проглядається конкретний власник, нам ніхто ніколи не диктує, що і як писати.
— Однак як приклад ви наводите саме Президента, Віктора Ющенка, а не, скажімо, Юлію Тимошенко або ще когось.
— Це зрозуміло, бо нас таки й пов’язують, в основному, з Президентом (усміхається). Певні симпатії, звісно, є. Коли ми зайняли політичну позицію у 2004–му, це був громадянський вибір і мій, і всього нашого колективу. Однак насправді «УМ» залишається об’єктивною, досить урівноваженою газетою, і це видно по наших матеріалах. Журналісти мають власні позиції й можуть їх висловлювати. Хоча іноді мої міркування зовсім інші.
— З іншого боку, очевидно, саме відсутність якогось великого грошовитого власника значною мірою пригальмовує розвиток газети...
— Можливо, причиною цьому є не лише те, що у нас немає власника з мішком грошей. Нагадаю, що в ті часи, коли «УМ» була в глибокій і жорсткій опозиції до влади (від початку 2000–х і до перемоги Помаранчевої революції. — Авт.), ті газети, які ви маєте на увазі, вельми непогано почувалися, підтримуючи владу і маючи лояльних до неї господарів. Ми ж тоді переживали дуже нелегкий фінансовий період. Самі пам’ятаєте, що й зарплата була значно меншою, ніж в інших, і затримки з її виплатою тривалими... Зате в іншому нам заздрили: ніхто з друкованих ЗМІ не міг тоді так незалежно й гостро висловлювати свою позицію, як «УМ».
Ми й починали без фінансової підтримки — звісно, це позначалося і на тиражі, й на зовнішньому вигляді газети. Ми не мали змоги розгорнути масовану рекламну кампанію і вкладати великі кошти в розкрутку, тому йшли іншим шляхом. Поступово, з труднощами, але власними силами завойовуючи прихильність читацької аудиторії.
Зараз «Україну молоду», з економічної точки зору, може, ще й не назвеш проектом, який процвітає, але тепер ми міцно стоїмо на ногах і почуваємося досить стабільно. При всіх труднощах становлення, фінансових проблемах в опозиційні роки, ми все–таки створили прецедент. «Україна молода» стала першою щоденною україномовною й українською, національною газетою.
— При цьому в Україні, крім «УМ», є дуже мало газет, які можуть похвалитися передплатним тиражем у десятки тисяч примірників, а це свідчить про багаторічний кредит довіри читачів до газети. Чи можуть вони сподіватися на якісні зміни в газеті?
— Так, від інших видань, особливо російськомовних, нас відрізняє ще й те, що «УМ» орієнтується передусім на передплату, а не роздріб. На сьогодні у нас є близько 70 тисяч передплатників — це постійна база, і ми дуже вдячні прихильникам «України молодої» за підтримку. Найціннішим нашим здобутком за ці 17 років є наші читачі.
Хочу потішити їх новиною: з нового року, а можливо, навіть і до кінця поточного «Україна молода» нарешті стане повнокольоровою. Досі це не вдавалося, бо ми залежимо від видавництва «Преса України». Яке тільки тепер ставить машину для повнокольорового друку.
— Повернімося до Ющенка. Чи читає він газети? Якщо так, то яким віддає перевагу?
— Читає. Звісно, не завжди, бо, з огляду на насичений графік, Президентові бракує часу. Але на цікаві матеріали в «УМ» звертає увагу. Не так політичні, як історичні, розповіді про цікавих людей тощо. Певно, саме «УМ» для нього — на першому місці серед газет.
— Михайле Івановичу, про те, що ви з нинішнім Президентом односельці й друзі з дитинства, знає вже, мабуть, кожен, хто цікавиться політикою. І про вашу впливовість уже мало не легенди ходять. Адже в Ющенка було чимало друзів і соратників, які зрештою відійшли, а дехто тепер навіть вважається ледве не ворогом, і лише Дорошенко впродовж усіх цих років незмінно залишається поруч. Недавно один із таких колишніх наближених, екс–голова «Ощадбанку» Олександр Морозов, припустив в інтерв’ю, що ви колись у дитинстві врятували Ющенка, який тонув у ставку абощо, тому він почувається вам зобов’язаним. Було щось таке насправді?
— (Сміється). Ну Морозов припустив, що я врятував Віктора Андрійовича, коли нам «було по три роки». А коли Ющенкові було три роки, то мені був один, тож навряд чи я міг його звідкись витягти.
— Це могло статися й пізніше. Ви ж у дитинстві були дружними, як і зараз?
— Звичайно, ми ж виросли на одному кутку — зветься він Шкодівка. Оскільки разом росли, то, природно, й корів разом пасли, і м’яча ганяли на великому вигоні, й на ставку разом рибалили. І вже коли я працював із Кучмою, то намагався стримати тодішнього Президента від гонінь на Ющенка.
— Але все–таки, чому поруч з Ющенком у різні часи було багато людей, а постійним залишаєтеся тільки ви?
— З тими, з ким він товаришував іще з Хоружівки, Віктор Андрійович завжди зберігав добрі стосунки. А коло тих, хто прийшов до нього вже тоді, коли Ющенко пішов у політику, дійсно змінюється.
Не буду казати за інших, а щодо наших стосунків, то можу пояснити їхню постійність не лише тим, що нас пов’язують роки дитинства. Головне те, що ми завжди одне одного взаємно підтримували, але при цьому ніколи не фальшивили. Іноді буває й так, що мені доводиться говорити йому якісь несолодкі, проблемні речі. Хоча хтось інший, можливо, чогось такого не скаже — щоб не зіпсувати настрій, не накликати на себе гнів...
І ще важливим є те, що в нас із Ющенком схожі погляди. На політичні процеси, на історію України, на те, як вона повинна розвиватися надалі. Це щиро. Пам’ятаю, років десять тому, коли Віктор Андрійович був іще головою Національного банку, одна дуже популярна на селі газета відзначала в кожному регіоні найкращих представників сільського господарства. І заступник редактора цієї газети, зустрічаючись після вручення відзнак переможцям на Сумщині з головою облради, сказав: «Єдине, за що нам прикро, — що Сумська область дала таких «нациків», як Ющенко і Дорошенко» (сміється).
— У 1991–му ви з Ющенком були в таких самих стосунках, як зараз?
— Звичайно. Наші стосунки залишалися такими завжди — і коли він працював у банку «Україна», й коли очолював Нацбанк, був Прем’єр–міністром...
— Ющенко–керівник пропонував вам якісь посади?
— Пропонував. Спершу ще коли очолював уряд, а потім — коли вже став Президентом. Ішлося і про міністра інформації. Але я сказав, що знаю цю сферу й переконаний: у демократичній державі ні така посада, ні така структура не потрібні. І навіть пропонував узагалі розформувати міністерство, яке згодом стало Державним комітетом телебачення і радіомовлення. Достатньо було б у міністерстві промисловості створити сектор, який займався б питаннями паперу, поліграфічних матеріалів тощо, а в міністерстві юстиції — відділ для реєстрації засобів масової інформації. Вважаю, що така схема цілком би відповідала умовам демократії. Але ця ідея не була втілена.
Так чи інакше, від посад я відмовлявся, бо для мене принципово залишатися газетярем, а не чиновником. Свого часу я саме через це пішов з посади прес–секретаря Президента Кучми і сказав, що на державну службу більше не повернуся.
— А у вас є зараз якась посада чи «корочка» в президентському секретаріаті?
— Немає.
— Як же ви туди потрапляєте?
— За тимчасовою перепусткою — така багато в кого є.
— Є люди, які з великих посад не можуть до Президента на прийом потрапити, а ви, маючи лише тимчасову перепустку, бачитеся з ним ледве не щодня і навіть, як кажуть, зберігаєте на нього певний вплив. Це тільки завдяки давнім дружнім стосункам?
— Думаю, не тільки. Я все–таки маю серйозний і журналістський, і політичний досвід. Нерідко на нарадах, де обговорювали якусь політичну ситуацію на перспективу, я давав оцінки й прогнози, які потім збувалися. Я не кажу, що вставляю свої «п’ять копійок» по кожному рішенню, але коли ми радимося з Президентом у ключових питаннях, намагаюся аргументовано викласти свою позицію. Так було, скажімо, після президентських виборів, коли стояло питання про призначення Прем’єр–міністра. Дехто чинив спроби переконати Ющенка, що не варто віддавати цю посаду Юлі. І ми з Плющем тоді у вузькому колі доводили, що уряд повинна очолити саме Тимошенко. Не знаю, чи тепер Іван Степанович зрадіє, що я про це згадав (сміється).
Тепер я рідше беру участь у таких нарадах, та, зрештою, я ж не сиджу в секретаріаті постійно.
— До речі, про його голову — Віктора Балогу. Одну фразу Ющенка інтерпретували як «Балога — це я». Як людина, яка часто буває на Банковій, можете сказати, чи справді все, що виходить від Балоги, є позицією Президента? Йдеться не про конкретну фразу, а про реалії.
— Щодо фрази, то вже відомо, що Президент такого не казав, — це підтвердили багато присутніх під час цього людей. А якщо по суті, то, на мій погляд, не завжди заяви Балоги відображають позицію Ющенка — інколи це думка саме голови секретаріату.
— У Президента зараз говорять про дострокові парламентські вибори восени?
— Щоб аж надто серйозно — не сказав би. Звісно, у приватному порядку такий варіант обговорюється, як, власне, і багато інших варіантів розвитку подій. Виключати, що дострокові вибори відбудуться, не можна, але «ставку» на це Банкова не робить.
— Віктор Ющенко братиме участь у наступних президентських виборах?
— Про це ще рано говорити. Віктор Андрійович не педалює цю тему, бо для нього найважливіше — це державна стабільність. Він дбає насамперед про — незворотність демократичних процесів, цілісність кордонів, енергетичну безпеку, вступ України до НАТО. Бо тільки приєднання до Північноатлантичного Альянсу допоможе нам остаточно вирватися з лабет Росії. До речі, те, що Ющенко так чітко й наполегливо веде лінію на приєднання до НАТО, є ще одним доказом того, що для нього справді найважливішими є інтереси України, а не наступний президентський термін. Адже пронатовський курс однозначно не додасть симпатій електорату Східної України. Ющенко свідомий цього, але свою позицію нізащо не змінить.
— Він свідомий і того, що значно втратив у «загальнодержавному» рейтингу?
— З огляду на те, що я сказав раніше, для Президента рейтинги — не самоціль. Хоча і в цьому він знає реальний стан речей. А щодо наступних президентських виборів, то, на мою думку, він не обов’язково повинен брати в них участь. Утім це вирішуватиметься пізніше.
— А якщо таки братиме, це свідчитиме про те, що його штовхнуло на це оточення, яке не хоче втратити свої посади?
— Ні, якщо Ющенко піде на вибори, це означатиме винятково його власне рішення, а не чиєсь інше. Про це вже не раз говорилося, але хочу наголосити, що так воно і є: Президент слухає багатьох, але рішення ухвалює сам.
— Михайле Івановичу, як часто ви користувалися близькістю до Президента як редактор «УМ»?
— Кажу цілком чесно й відверто: за останні роки саме для нашої газети я ніколи допомоги не просив. Але звертався до Президента з тих питань, які стосуються проблем преси загалом. Як приклад наведу болісну ситуацію з «Укрпоштою». На жаль, Кабмін Єханурова почав, а уряди Януковича і Тимошенко продовжили експеримент зі згортання структури «Укрпошти». Виходячи суто з міркувань рентабельності, позакривали районні відділення, а тепер уже й по селах пішли. Але пошта несе велику соціальну функцію, і такі «реформи» можуть спричинити катастрофу. Вони дуже позначилися на доставці преси, і найбільше це б’є по щоденних газетах. Я вважаю, що це питання державного характеру, тому звернувся з ним до Президента і знайшов підтримку. Останнім часом з’явилася надія, що проблему буде вирішено.
— Якщо ви особисто й не використовуєте дружбу з Ющенком у кон’юнктурних інтересах, то, мабуть, до вас звертаються інші — з проханнями провести в кабінет Президента, посприяти у вирішенні того чи іншого питання?
— Звертаються досить часто.
— Тобто недаремно вам закидають лобізм, особливо коли йдеться про кадрові призначення? І наскільки ця справа прибуткова?
— (Сміється). Для цього насправді немає жодних підстав. Раніше, коли Ющенко, наголошую, був в опозиції, я справді познайомив його з кількома людьми. Що зрештою обернулося необґрунтованими звинуваченнями у моєму прагненні здобути якусь вигоду. Тому кажу твердо і відверто: за останні чотири роки я не завів ні в кабінет, ні на дачу до Президента жодної людини. І не вирішував жодних таких питань.
Коли звертаються з проханнями відповідного типу, то починають традиційно з того, що це «справа державної ваги». Мовляв, від цього дуже виграє насамперед держава, і Президенту це буде політично вигідно. А завершується завжди тим, що «й нам із вами буде, і нашим дітям». І я завжди на такі пропозиції починаю відповідати з кінця: мені нічого не треба. І вам (співрозмовникові) не має бути «треба», якщо ви дбаєте про державу. «Відшиваю» їх рішуче й одразу.
Дорошенко Михайло Іванович
ПП «Україна молода» — власник, редактор газети.
Народився 20 жовтня 1956 р. у с.Хоружівка Недригайлівського району Сумської області.
Освіта: Київський університет ім. Шевченка, факультет журналістики.
Працював механізатором на Сумщині; кореспондентом і зав. відділу в газеті «Молодь України». З 1984 р. — інструктор сектору преси ЦК ЛКСМУ. З 1987 р. — старший кореспондент, зав. відділу, заст. редактора газети «Радянська Україна».
З 1991 р. і до цього часу — редактор «УМ» (з річною перервою на роботу керівником прес–служби Президента в 1994—1995 р.).
Радник Прем’єр–міністра на громадських засадах (01.2000—05.2001). Радник Президента України (поза штатом) (02.2005—10.2006).
Заслужений журналіст України.
Одружений, має двох дочок і сина.
Кремлівський диктатор владімір путін уміло смикає за видимі та невидимі нитки. Кандидат у президенти США республіканець Дональд Трамп рішуче, не приховуючи, блокує військову і гуманітарну допомогу Україні. >>
Ми могли б почати з того, що президенту України потрібна нова стратегія війни, якби була стара, про яку ми знали б. >>
Тепер, після підписання законопроєкту президентом, його мають опублікувати в офіційному парламентському виданні "Голос України". Закон набере чинності через місяць із наступного дня його опублікування. >>
Відкритий лист із закликом до спікера Майка Джонсона негайно внести на розгляд ухвалений Сенатом законопроєкт із допомогою Ізраїлю та Україні підписали 91 конгресмен США з обох партій. >>
Депутатка Інна Совсун після скандальних заяв Ганни Маляр вважає, що все це засвідчує лише одне: влада не рахуєтьсяз інтересами військових, які захищають країну з першого дня вторгнення. >>
Офіційний Київ засуджує атаку Ірану проти Ізраїлю з використанням дронів "Шахед" і балістичних ракет, адже це може спричинити безпрецедентну ескалацію в регіоні. >>
