Головний в Опереті

У неділю гала–концертом Київська оперета завершила свій 73–й театральний сезон. Але традиційний літній тайм–аут — він, швидше, для глядачів. Оскільки Театр оперети сьогодні «нашпигований» такою кількістю нових проектів, що про абсолютне затишшя не може бути й мови. За словами художнього керівника Богдана Струтинського, вже у вересні Оперета гарантує своїм шанувальникам нові прем’єри, концерти, сюрпризи.

Від «Танців із зірками» до «Танго життя»

— Богдане Дмитровичу, цього сезону все з запланованого вдалося реалізувати чи якась ідея так і залишилася у творчому портфелі чекати свого часу?

— Цього сезону маємо дві великі прем’єри — «Містер Ікс» та «Фіалка Монмартру» Імре Кальмана. Мали дуже багато концертних програм. Гастролі, міжнародна програма з Каунаським театром, проект із Румунським театром, польською групою... Була окрема концертна програма нашого симфонічного оркестру. За великим рахунком я мав би бути задоволений. Але я не задоволений, тому що я не реалізував до кінця проект «Танго життя». Це такий модерн–балет на тему кохання, що повертає до життя людей великого міста, тих, які за роботою й домом перетворилися на роботів.

— Не встигли чи фінансів не вистачило?

— Часу не вистачило. Така ось банальна причина — часу не вистачає катастрофічно. Це має бути балетна вистава. Я, звичайно, дуже ризикую, але вірю в цього хлопця, хореографа Максима Булгакова. Він брав участь у «Танцях із зірками», виступав зі Сніжаною Єгоровою. Булгаков у нас працює в балеті, а тепер ми з ним разом взялися за цей проект, разом сценарій писали — я йому дав можливість творчої реалізації. До речі, матеріально–технічна складова цього спектаклю готова відсотків на сімдесят.

— То восени вже можна слідкувати за афішами й купувати квитки на «Танго життя»?

— Сто відсотків. Для оперети це буде певним іспитом, іншою, новою сторінкою. Я повторююсь і скажу знову, що наш театр — театр широкого профілю. Ця ідея має як своїх прихильників, так і критиків. Але я вважаю, що ми не можемо себе в чомусь обмежувати. Той же Каунаський державний музичний театр ставить оперу, оперету, мюзикли, балет. Це цікаво людям, які тут працюють. І ти повинен здавати іспит на щось нове. Навіть якщо ти дока в чомусь, то чому не спробувати щось іще? Для мене особисто кожна вистава — це табула раса. Ти приходиш до репетиційної зали і розумієш, що готувався, що був період обговорення, але ти нічого не знаєш — треба досліджувати все з нуля. І невідомо, як складеться з актором, чи вдасться подолати його комплекси, свої комплекси... Вистава — це твоє світобачення, ти моделюєш світ на темі п’єси. Бажано, щоб за тобою пішли актори, постановочна група, щоб ти з ними не боровся.

Вокалісток багато, а з героями — проблема

— Режисер має володіти відповідною енергетикою? Чи рекомендації, забарвлені диктаторською інтонацією, таки надійніші?

— Мені здається, енергетика — це обов’язково. Адже режисер мусить збудити потенціал акторів, заразити їх ідеєю. Об’єднати в один спектакль 120 людей — солістів, музикантів, хор, балет...

— Ви так емоційно розповідаєте, мабуть, інертності в роботі не терпите взагалі?

— Не терплю. З молоддю, до речі, в цьому сенсі працювати легше. Оскільки вона постійно в пошуку, вона потребує реалізації. Це біологічно в неї закладено. Вона може бути збудженою чи розгубленою, але вона ще не заспокоїлася.

— За час вашого керування театром трупа оновилася суттєво?

— Якщо взяти хор, то майже всі нові. Я збільшив трупу — хочу привести її до тих канонів, які б мали бути в класичному театрі. Так що ми суттєво оновилися. А повертаючись до хору, скажу, що на закритті сезону в нас два хорових номери. Диригуватимуть два молоді хормейстери — одного взяли на роботу в цьому сезоні, а другий працює вже третій сезон — Ігор Ярошенко та Михайло Яценяк. Намагаюся стимулювати роботу кожного нашого цеху як великої творчої одиниці. «Балет — моє життя» — суто балетна програма, оркестр — концерт «Від Баха до Оффенбаха»... Наші музиканти вийшли з підземелля, з оркестрової ями як окремий філармонічний колектив. І це також іспит, що формує високу музичну культуру. У нас був цікавий оперний концерт пам’яті Лучано Паваротті, де кілька наших вокалісток мали прекрасні прем’єри.

—  А вокалісти?

— Я вам скажу, що з хлопцями важче — це треба визнати. У мене зараз іде конкурс на заміщення вакансій. Дівчата приходять, дуже цікаві, але ми їх не беремо — трупа переповнена. Шукаємо героїв, тенора, баритона... Приїжджають із різних регіонів, із Донецької, Львівської консерваторії. Але їхній рівень залишає бажати кращого.

Фіалки, шампанське й аукціони

— Пане Богдане, однією з особливостей вашого театру є те, що останнім часом в Опереті кожну виставу намагаються подавати як окремий проект: на прем’єрі «Містера Ікс» глядачам роздавали маски, на «Кавовій кантаті» пригощають кавою... Це у вас такий спеціальний маркетинговий хід?

— Якщо говорити про проекти, то для мене немає прохідних вистав. У нас на виставах глядачам роздають фіалки, глядачів частують кавою, шампанським, цукерками — це такий вплив на підсвідомість, інтерактивна дія. І це справді одна зі складових нашого менеджменту. Зараз відпрацьовуємо виставу «Ключ на бруківці» Оффенбаха, готуємо «Сорочинський ярмарок» — теж будуть якісь новинки. У такий спосіб глядачеві легше прийняти наші правила гри. На концерті в нас проходить живий аукціон — такого ви ні в одному театрі Києва не побачите — де людина може купити, наприклад, годинник театру оперети. Чи отримати запрошення на виставу або рекламну продукцію.

— Впливом таких прийомів на фінансово–комерційну складову театру ви задоволені?

— Так. У 2007 році ми вийшли на перше місце за дохідну частину серед 22 театрів Києва, що належать комунальній власності. А якщо порівнювати кількість глядачів, які відвідали наш театр, то у 2007–му їх на 20 тисяч більше, ніж було у 2006–му. У дохідній частині теж маємо великий плюс. Тож у цьому плані є позитив. Але тут є й великий мінус — при таких показниках нам збільшують план. І на наступний рік ми починаємо задихатися. Все це мало б бути органічним. Адже треба збільшувати матеріально–технічну базу, штат людей. А ціни на квитки не збільшуються. Це, мабуть, чи не єдина галузь, яку інфляція обійшла стороною.

Рекламний щит театру під театром? Платіть

— Коли ви тільки прийшли на цю посаду, мали досить напружені стосунки з міським Управлінням культури. Як зараз?

— Можу відповісти так: позитивна тенденція до діалогу є. Хоча є й проблеми. Мені здається, що Управління культури не достатньо використовує театральний менеджмент для досягнення великої мети розвитку української культури. Багато театральних менеджерів — Віталій Малахов, Віктор Гирич — мають хорошу театральну практику, гарні ідеї. Але залишаються поза рискою — вони не достатньо почуті. Я ще в жовтні ініціював «круглий стіл» із приводу введення в Києві системи єдиного квитка. Але нічого так досі й не зроблено. Я навіть думаю, що мене у цьому питанні просто не розуміють. Пропонував розмістити термінали з продажу театральних квитків — теж мене не почули. А треба ж усього лише створити програму, я навіть готовий піти на це з нашими коштами, але нам потрібні преференції від міста. Навіть не фінанси. Просто увага і те, щоб виконавці на місцях ставилися до таких проектів якось адекватно, а не думали, яку користь від цього вони матимуть особисто. У грудні минулого року мер нарешті підписав розпорядження про реконструкцію та реставрацію Театру оперети — моя багаторічна робота, грюкання кулаком у двері чиновників таки були недаремними. Хоча поки що далі паперу справа не зрушилася. Але тягнути вже нікуди. Треба ремонтувати старі приміщення, треба будувати нові. У нас немає навіть де зберігати декорації, вони нищаться!

— Але ж дещо, наскільки я помітила, ви вже почали робити власними силами. Рекламні щити біля театру, наприклад.

— Так. Ми їх виготовили, вони дуже вдало витримані стилістично, там цікавий дизайн. Місто, за логікою, мало б цю ідею підтримати — ми ж рекламуємо Театр оперети, рекламуємо вистави, акторів! А з нас вимагають платити за рекламу і не дають дозволу... До того ж щити стоять на території біля театру. Це ж нонсенс! Якби там був рекламний щит банку чи якогось супермаркету, тоді б для клерка, який видає ці дозволи, все стало на свої місця. Він мислить саме такими категоріями, категорія «театр» для нього не існує.

«Хочеться чогось ностальгічного»

— Пане Богдане, ви настільки зараз зайняті Театром оперети — і це, звісно, логічно, — що я навіть не знаю, чи запитувати у вас про якісь особисті творчі плани, пов’язані з іншими театрами. Мабуть, на це часу не вистачає взагалі?

— Придивляюся до п’єси Арбузова «Мій бідний Марат». Хочеться чогось такого ностальгічного... Є бажання зробити якусь виставу для нашої дуже талановитої актриси Тамари Тимошко — у ній присутній трагікомізм, із неї можна витягнути внутрішні переживання. Шукаю зараз такий матеріал, можливо, це буде щось по Скотту Фітцджеральду. Я скажу, чому цим займаюся — це не є репертуарною політикою, це моя внутрішня потреба. Дуже важливо на тлі такої бурхливої роботи, яка справді забирає багато сил і часу, зберегти себе. Тому що життя на цьому не закінчується. Повірте, я дуже шкодую, що зараз не маю такої можливості.

— Пропозиції поставити в інших театрах отримуєте?

— Так, кличуть до Литви, в Росію. Наступного року, якщо все складеться, разом із нашою творчо–постановочною групою ставитиму в Омську — зараз формую цей проект за Гоголем. Це ж треба буде тут усе залишити і поїхати туди. Хоча мені дуже хочеться зробити ще й постановку не в репертуарному театрі. Щось на зразок «Афінських вечорів», які в Москві грають Лев Дуров та Ольга Аросєва.

ДОСЬЄ «УМ»

Богдан Струтинський.

Художній керівник—директор Київського академічного театру оперети (з 2003 року), заслужений діяч мистецтв України. Закінчив Рівненський інститут культури ( режисура драми) та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка–Карого (майстерність актора та режисура драми — керівник курсу Л.Танюк). Стажувався у Варшаві, Вроцлаві, Москві. Закінчив аспірантуру на кафедрі майстерності актора та режисури драми КДІТМ
ім. І.К.Карпенка–Карого. Режисер, педагог, продюсер.

Як режисер поставив вистави «Камінний господар» Лесі Українки (Театр
ім. Івана–Франка, Івано–Франківськ); «Весна і світле воскресіння» за поемою «Маруся Чурай» Ліни Костенко (Харківський державний театр ім. Т.Г.Шевченка); «Поворот» (Центр Леся Курбаса, на замовлення кредитової спілки «Самопоміч» (Нью–Йорк)); «Зачарована Десна» Олександра Довженка (Національний драматичний театр ім. Івана Франка); «Карнавал казок в Україні» (Київський державний театр оперети); «Звана вечеря з італійцями» («Театр у фойє» Київського академічного театру оперети); «Кавова кантата» Й. С. Баха («Театр у фойє» Київського академічного театру оперети), «Моя чарівна леді», «Містер Ікс» (Київський академічний театр оперети) та багато інших.