«Думала, так буває тільки в кіно»

Про такі шлюби кажуть: або з розрахунку, або, даруйте, з глупоти. Щоб сучасна дівчина, проживши все життя у Луцьку, поїхала за старим дідом у глухе поліське село на край світу, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, — це щось... Можна було б зрозуміти, якби він був мільйонером чи бодай Аленом Делоном. Хоча очі у Миколи такі ж звабливо–блакитні, як і у французького улюбленця всіх жінок. І виглядає у свої шістдесят він не набагато гірше. Якби Делона та у цю скромну хатинку на околиці невеличкого любомльського села із трьома маленькими дітками на додачу — ще не відомо, як він виглядав би. Про цю подружню пару нині в Гороховищі й довколишніх селах уже не говорять. А як говорять — то в глибині душі, напевне, заздрять. Бо такі почуття, такі стосунки не можуть залишатися непоміченими. Недарма в перші роки, йдучи до їхньої хатинки, місцеві казали: «Іду до раю». Бо жили тут у своєму «курені» двоє закоханих людей. І не чути було звідти ні сварок, ні криків, ні п’яних бійок. Чим для села не рай? Мало хто знає, що молода Миколина дружина цілий рік у село майже не ходила, боялася людям на очі показуватися. Соромилася. Але все життя ховатися не будеш...

«Сказала, що з вікна вистрибну!»

Від долі не втечеш і конем її не об’їдеш. Не ми це придумали. Із мальовничим селом у любомльському Прибужжі у нашої героїні пов’язані найщасливіші спомини дитинства. У Гороховищі жила її тітка, мамина сестра, яка, до речі, теж вийшла заміж за чоловіка, набагато старшого за неї. У них довго не було своїх діток, і тітка забирала Інну в село на канікули на цілісіньке літо. Дівчинка була просто закохана в цей куточок. Але тільки на небесах уже знали, що вона колись повернеться сюди назавжди. І знайде тут своє справжнє кохання...

З Миколою познайомилися вони в Луцьку. Жили неподалік і мали спільних знайомих. Він — із жінкою, але не дружиною, вона — з маленьким синочком. У кожного за плечима — своє життя і свій досвід сімейного життя. Інні не було й двадцяти, а вже нажилася–натішилася заміжжям по саму зав’язку. Немає страшнішого, як чоловік–пияк, який ще й руки розпускає. Синя ходила не раз. У Колі перша сім’я теж розпалася, коли ще був молодим. Поїхав у світи долі шукати. Але нічого ліпшого не знайшов, повернувся на рідну Волинь. У Луцьку зійшовся з жінкою, з якою жив у громадянському шлюбі, поки вона в Італію не поїхала. Ще з рік писала листи, а потім геть пропала. І відчув себе Микола покинутим–обманутим, хоч геть не старим чоловіком. Тоді й звела доля їх з Інною.

— Побачила — і пропала. Не думала, що так буває. Тільки в кіно, а тут так у душу вліз... Не думала ні про різницю у віці, ні про що. Як скаже «маленька моя» — все, більше нічого не треба. Поїхала б за ним, куди б не сказав. У Луцьку жити він не захотів. Сказав: батьківську хату не покину. І мусила я за ним їхати в село.

— Скільки вам обом тоді було?

— Мені двадцять, йому — п’ятдесят три.

— А мама ваша як відреагувала на це?

— Мама однозначно була проти. Казала, закриє в квартирі і ключі викине, нікуди не пустить. А я відповіла, що вистрибну через вікно. Всі мої рідні сприйняли негативно моє рішення. Але я все одно втекла! Більш як через півроку за речами тільки приїхала, коли пристрасті трохи вщухли. Сина забрала відразу. Ніколи своїх дітей від себе не відпускала навіть на день. Уявити не можу, як я без них...

Те ж саме авторка цих рядків почула кількома днями раніше від Миколи, побувавши в їхньому раю у Гороховищі. Господиню дому з дітками тоді не застала — вона саме вибралася в гості у Луцьк, до мами. Не так часто доводиться провідувати родину. Дорога неблизька, а в селі робота тримає цілий рік. Востаннє були в Луцьку всім сімейством ще восени, коли городи попорали. І ось тепер поїхала Інна з трьома своїми хлопчиками до бабусі. Залишившись без дружини, Микола навіть фотографуватися навідріз відмовився (через те мусили скористатися фото з їхнього сімейного альбому). А ще признався, як на суді, що не вміє і ненавидить куховарити. Оце як Інна в місто поїхала, кілька днів він у хаті не топив, не варив нічого, зате дружинині кулінарні таланти вихваляв залюбки:

— Вона у мене молодець. Ні з чого може смакоту приготувати. Що хочеш умію, тільки не біля каструль ходити. Ото як рік перед Інною холостякував, то, може, дерунів собі два рази посмажив і два рази за рік борщ зварив. Але я його не їв.

— То Інна цим, може, і скористалася? — жартую.

— Не тільки цим... — віджартовується чоловік.

«Яну Табачнику можна, а мені ні?!»

Коли молода міська дружина з’явилася на сільському обійсті Мартинюка, дехто з місцевих доброзичливців співчував Миколі й навіть попереджав, мовляв, дивись, обчистить тебе ця городська і повіється.

— Зізнайтеся, не боялися, що молода дружина берега пуститься, загуляє?

— Того й привіз сюди. Тут немає з ким. Або алкоголік, або... — сміється Микола.

Хоча у своїй половинці, з усього видно, він упевнений на всі сто. А в селі по секрету розповіли, що це Інна його ревнує. Ми зустрілися з нею у Луцьку за філіжанкою кави за кілька годин до її від’їзду в село. І я спитала, чи це правда?

— Так. Звичайно, ревную. Це ж чоловіки, від них усього можна чекати... А мій спілкується тільки з молодими. У нього серед його однолітків друзів немає. Всі наші куми, друзі — мого віку або трохи старші. Так і раніше було, що молодь до нього тягнулася. І він біля них молодим почувається. А з молодими поведешся, хтозна, до чого можна додуматися...

— Це ви жартуєте. Якби ви чули, як він про синочків своїх говорив...

— Та знаю, що любить. Навіть його дорослий син від першого шлюбу, який приїжджає і спілкується з нами, казав якось: «Ти мене так не любив».

Два синочки за сім років

Відчуття батьківства у двадцять років і після п’ятдесяти — це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Хто не відчув цього — той не зрозуміє. Інна за сім років спільного життя подарувала Миколі двох синочків — Дмитрика і Богданчика. Першому два роки і три місяці, другому — лише рік. Свій перший ювілей найменшенький святкував разом із татовим 60–річчям. Стас, син Інни від першого шлюбу, теж уже називає Миколу татом.

— Миколо Яковичу, ви могли років десять тому уявити, як круто зміниться ваше життя? Що у шістдесят літ Бог подарує вам ще двох чудових синочків?

— Ніколи і нізащо не міг подумати. У мене ж онука вже студентка, двадцять років. Подивишся на тих діток — і жити хочеться. І треба жити, щоб на ноги їх поставити. Щоб побачити, якими вони виростуть. Це такий стимул до життя, супер! Старіти ніяк не можна.

— Вас, напевне, чоловіки в селі підколювали з цього приводу?

— Всяке було. А я кажу: «Яну Табачнику можна, а чом мені ні?». Переживав трохи. А знайомий батюшка заспокоїв: «Мене тато народив, як йому було сімдесят два. І нічого».

— То не тато народив, а мама. Але теж молодець! От уявіть собі на хвилину своє життя без ваших хлопчиків нині.

— Та що ви?! Ніяк. Я їх, а вони мене люблять без пам’яті. Старший, Дімка, той за поріг не дає вийти, слідом йде.

— Ви, можна сказати, людина міська, бо більшу частину дорослого життя у містах прожили. І не тягне з села до цивілізації?

— Аніскілечки. Я вже у Любомль поїду — і мені немає там чим дихати. Жив у містах, займався бізнесом, мав і гроші, і техніку. Все пішло прахом. Нічого не хочу, була б отут якась робота, щоб заробити для сім’ї, щоб прожити. І все. Трохи в Польщу їздив на заробітки. Зараз не поїхав, її саму з дітьми не покину. Важко.

Мартинюки живуть, як і всі у селі. З господарки та з того, що на землі вродить. Тільки корови не тримають. Інна зізналася мені, що вже вмовила чоловіка і на корову. Восени планують купити, бо хлопці дуже молочко люблять. Хіба накупуєшся? Микола спочатку і слухати не хотів ні про корову, ні про поросят. Дружина взяла його хитрістю. Поки він був у Польщі, продала кілька мішків картоплі й за ті гроші купила паця. Сама у хлівчику йому місце змайструвала, як уміла.

— Приїхав Коля з Польщі, іде туди до хліва, а я за ним слідом: «Колю, я хочу тобі щось сказати. Тільки слово дай, що не будеш кричати і нервувати». А сама боюся, щоб те порося не захрюкало. «Кажи вже, що зробила». Мусила признатися. То він два тижні до нього не заглядав навіть. А тоді кучу змайстрував, — згадувала свої хитрощі Інна. — Так я і курей з індиками завела. Кролів було багато, а без корови в селі ніяк. Тим більше — у нас є де пасти, є сіно де робити. Вже чоловік погодився. Можна сказати, здався. Буряків насіяла цього року. Люблю в городі порпатися. Вранці встаю, біжу подивитися, що там посходило. Коля каже: «Ти ж учора тільки дивилася». Ну і що, а мені цікаво. Я б у Луцьку тепер не жила. Кілька днів тут витримати не можу, і діти теж мучаться. Вони у нас до волі звикли.

...Слухаю цю молоду красиву жінку й переконуюся ще раз, наскільки відносним є поняття щастя. Комусь не вистачає асфальту і міської суєти, щоб відчути себе щасливим. А хтось втікає з асфальту на безлюдний хутір — і більшого щастя не бажає. Аби дітки були здорові і батькам Бог здоров’я послав.

— Може, на донечку ще зберетеся? Табачник казав, що народжуватиме, поки дівчинки не буде, — провокую Інну, яка вже поглядає на годинник, бо через півгодини буде таксі на автостанцію і вона з дітлахами поїде у свій рай.

— Що ви! Дуже тяжко. Добре, старший, Стас, у мене за няньку. Таку няню пошукати ще треба. Він і памперси поміняє, і спати обох малих вкладе. Помічник те що треба.

У зелених, як у Мавки, очах щасливої білявки вловлюю лукаві іскорки. Все ще можливо...