Іменна сокира з вигравіюваними кремлівськими вежами і подарунковим написом: «Тов. Новикову А. Н. за беспощадную борьбу с преступностью. НКВД. СССР» — один із найцікавіших експонатів виставки «КДБ очима американців». (Сайт «Музеї України».)
«Різунів» у вишиванках, із закривавленими сокирами в повоєнні роки полюбляли зображати майстри радянської «політичної карикатури». Один з таких образів реалізували: у 1949 році двоє парубійків зарубали сокирою письменника Ярослава Галана, і з цієї детективної історії живописали ще барвистішу картину «людиноненависницької ідеології українського буржуазного націоналізму». Як зазначав письменник Олекса Гай–Головко, Галан став першим і єдиним «великомучеником комуністичного режиму в Галичині». Мало хто помітив, що одинадцять ударів сокири обірвали життя публіциста саме в момент, коли радянська влада почала вбачати в ньому свого ворога: його звільнили з посади кореспондента газети «Радянська Україна», очевидно за різку критику безгосподарності й русифікації...
На той час Галан залишався одним із небагатьох живих членів Компартії Західної України — інших знищили ще в 1939–му. Сьогодні вже відомо, що письменника зарубали завербовані НКВС хлопці, яких переконали, що вони здійснюють завдання ОУН. Прикметно, що в 1970–му художницю й правозахисника Аллу Горську також убили сокирою, оголосивши, що «злочин скоїли націоналісти».
Із часопису «До зброї» можна дізнатися про деталі перелицювання злочинів, про пропагандистські мітинги комуністів для залякування селян. «Наприклад, показують населенню закривавлену сокиру, якою, начебто, повстанці вбивали невинних людей, навіть немовлят, — йдеться в номері за вересень 1943 року. — Тим часом перебіжчики з червоної партизанки розповідають, що сокиру вони самі занурюють у кров ними ж забитих людей, та ще й регочуться з того, що дехто справді повірить, наче б це зробили повстанці».
Із десяток прономерованих катувань, пов’язаних із сокирою, вміщує у своєму тексті «135 тортур і катувань, що застосовували терористи ОУН–УПА до польського населення Східних кресів» опублікований у 1999 році в польській газеті Na Rubiezy Александр Корман (в листопаді 2007 року, після відзначення 65–річчя УПА текст передрукував сайт газети «Комуніст»). Цікаво, що в тому ж вроцлавському часописі Na Rubiezy в 1993 році вперше «засвітилося» скандальне фото, назване «Польські діти, замордовані загоном Української Повстанської Армії... восени 1943 року». На фото — кілька малюків, прибитих до великого дерева. Той же Корман у своїй праці «Ставлення УПА до поляків на південно–східних землях II Речі Посполитої» (Вроцлав, 2002) переконує, що «упівці» зробили багато таких «віночків» на алеї, яку назвали «дорога до самостійної України». За цією світлиною минулого року навіть хотіли встановити у Варшаві пам’ятник. Утім тоді ж виявилося: фото зняте в 1923 році й вперше оприлюднене у статті «Маніакально–депресивний психоз в судово–психіатричній казуїстиці» у 1928 році. На ньому — жертви божевільної циганки.
Отже, багатий на фантазію Корман серед вищезгаданих «135 тортур і катувань...» називає нанесення удару обухом сокири по черепу, по лобі; відрубування сокирою голови, відрубування однієї чи обох рук, п’яти і стопи, розрубування тулуба. «Нанесення удару сокирою в шию» повторюється двічі (номери 24 і 31). Названо ще багато страхіть, як от «розрізання живота вагітній жінці й вкладання замість вийнятого плоду, приміром, живого кота». Читаєш і бере сумнів: як такі катування могли відбуватися в тісних криївках УПА чи на явочних квартирах ОУН, під пильним наглядом німецьких і радянських спецслужб? Досі на теренах України не знайдено жодної «підпільної в’язниці» УПА з катівнями та місцями масових розстрілів. Натомість великі кам’яниці НКВС у кожному містечку України після розвалу СРСР стали поступово розкривати секрети своїх підвалів, подвір’їв і «особливих охоронних зон» у глухих лісах.
Улітку 2002 року у монастирі Різдва Христового в Жовкві на Львівщині під підлогою келій виявили останки закатованих людей. «Меморіал» узявся за розслідування і виявив 225 трупів, майже третина яких — діти, навіть утробні плоди. Значна частина черепів розколені спереду, очевидно, ударом сокири. з 1939 року в тому монастирі розміщувався гарнізон НКВС.
Кілька років тому в лісі неподалік села Посіччя на Івано–Франківщині люди помітили, що в одному місці дивно осіла земля. Виявилося, що там яма з масовим похованням. Мешканців села енкаведисти депортували на самий Великдень. А в лісі, за переказами, розстріляли студентів семінарії. Пошуківці знайшли в ямах останки 32 людей і одяг священика, в який була загорнута закривавлена голова. Неподалік знайшли сокиру. Судово–медична експертиза підтвердила, що голову відрубали нею. Сьогодні та сокира зберігається в Музеї визвольних змагань Прикарпатського краю.
Загалом про різновиди звірств «комуністичного гестапо» стало відомо наприкінці червня 1941–го, коли після відступу радянської адміністрації мешканці західноукраїнських містечок і прилеглих сіл поспішали до тюрем, аби впізнати й забрати для поховання своїх «політичних» родичів. Хоча впізнати знайомих, навіть близьких, було складно, настільки вони були понівечені. За спогадами, у тюрмі в Самборі «по кімнатах і коридорах лежали постріляні старі, жінки і діти... Кожний із цих трупів мав зв’язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі». У Тернопільській тюрмі «трупи помордованих були жахливо понівечені, мали відрубані чи викручені руки й ноги, випалені очі». Деякі тіла були порубані, очевидно, сокирою. «Розглядаючи потрощені черепи, в яких застряли металеві кілки, важко повірити, що так могли знущатися над живими людьми», — згадував судмедексперт Ільницький побачене в Дрогобицькій тюрмі. В одній із камер, серед інших, знайшли трупи двох дівчат, зв’язаних між собою колючим дротом. В розпорений живіт однієї з них було вкладено кота...
«УПА вбивали жінок, дітей, стариків — вилами, різали пилами й рубали сокирами! Лише за те, що вони були іншої національності», — висловлюється на одному з молодіжних форумів шанувальник віртуальної історії. На Форумі Дніпропетровська такий же знавець минулого розповідає: «Є історія, що, наприклад, був унук і дід. Так ось внук був в УПА, а дід червоноармієць. Так внук убив діда сокирою». Цікаво, де взявся на теренах дії УПА дід–червоноармієць? Сергій Лозунько в газеті «2000» 30 жовтня 2006 надрукував текст «День вражди», з нібито розповіддю «постраждалої мешканки села Хохонів» на Івано–Франківщині, в якої «убили сестру Анну, 25 років, якій розрізали живіт і витягли нутрощі, сестру Анастасію, 18 років, перерізали горло трирічному брату і зарубали сокирою 60–річну матір».
Владімір Опєндік із Нью–Йорка в одній зі статей про «звірства українців» спирається на слова Леоніда Говзмана, який в архівах Івано–Франківська дізнався про дії українців у час війни: «Місцеві колаборанти убивали переважно сокирами, підпалювали будинки. Далі розповідається, як сто сорок тисяч в’язнів були знищені в Янівських лісах під музику, причому «в оркестрі брали участь українці — артист оперного театру І. Мандель, диригент оркестру Мунда, концертмейстер Штрипс».
Одне з «джерел інформації» для написання таких текстів — протоколи допитів у застінках НКВС. «Один із «героїв» УПА Ленів на кличку Різунчик на допиті 20 серпня 1951 року признався, — пише Олесь Бузина в газеті «Сегодня» під заголовком «Ветерани УПА пиляли полонених, як колоди»: «При ліквідації застосовувалися найзвірячіші способи знищення, як от повішення, удушення повільне, спалювання живцем на вогнищі, убивство ріжучими предметами». Допитуваний нібито стверджує, що за його участі було знищено 200 людей, запідозрених у зв’язках з МГБ, або членів ОУН, запідозрених у зраді. Наприкінці вимученої тортурами «сповіді» — правдива деталь: «Всі випадки знищення цих осіб я не пам’ятаю, однак про них можу розповісти слідству».
Навіщо ж витрачати стільки зусиль і коштів на гонорари вигадникам та друкарську фарбу? Той же Владімір Опєндік пояснює: «Чим більшої незалежності набуває Україна, тим сильніше націоналістичні пристрасті й ненависть до інородців... Україна не дозріла до незалежності». Отже, не фальшиві описи тортур викликають пекучий жаль у пильних спадкоємців чекістів, а факт, що Україна їм більше не належить. Ця їдка образа спонукає до спроби взяти в ситуативні союзники навіть «ненависний Захід». Так, у квітні цього року начальник штабу Патріотичного союзу радянських офіцерів В. В. Романов надрукував у газеті «Сєвастопольскій мєрідіан» відкритого листа до депутатів міськради міста–героя Севастополя з закликом «звернутися до Верховної Ради з проханням ініціювати звернення в Європарламент і ООН із вимогою засудити Указ (йдеться про Указ Президента про присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України. — Авт.), як акт прославляння фашизму».
До речі, до такого фальшування історії причетні й псевдопатріоти, що охоче марширують з нацистською символікою і гаслами «на захист УПА» перед московськими тележурналістами. Може, не знають, що на жодному прапорі, бофоні, значку УПА немає нацистської свастики? Їхня робота (як і організованих свого часу НКВС загонів псевдоУПА) — творити перед світом картинку українців–«різунів», дикого стада, яке мужні російські брати самозречено втримують у межах цивілізованості.
Є ще одне пояснення — бажання приховати власні злочини за вигаданими «ворожими». Відомий публіцист, кандидат філософських наук Ігор Лосєв у статті «Явище «бандерофобії» в російській свідомості» пише, що «росіяни схильні приписувати «бандєровцам» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців». Отож бандерівці, за висновком аналітика, виглядають таким чином майстрами найвишуканіших тортур, хоча насправді часто ставали їх жертвами.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
