Портретист із ГУЛАГу

Малювати Олексієві хотілося завжди. Скільки пам’ятає, змалечку весь час був зачарований ілюстраціями, які бачив у книжках. І так само весь час запитував себе: як художникам вдається відтворити на папері людину, щоб вона виглядала, ніби жива? А от власноруч спробувати довго не випадало, бо народився і ріс у бідній селянській родині. Батька забрали у 1932–му, коли хлопцеві ледь виповнилося чотири роки, і незабаром він помер у в’язниці від побоїв, отриманих на допитах. У голодні тридцяті мати самотужки ставила на ноги трьох дітей, через те сім’ї не до розкошів було — не до фарб та олівців.

Утім саме художницький хист і непереборний потяг до його реалізації невдовзі призвели до тих крутих поворотів, що випали на долю Олексія Пилиповича Степового, який мешкає в селі Джулинка на Вінниччині.

Син «ворога народу» — в охороні «батька народів»

Хлопець — попри все! — таки намагався малювати: на клаптях газети чи будь–якого паперу, що потрапляв до рук, на учнівських зошитах. Коли заарештовували батька, вираз «син ворога народу» ще не ввійшов до вжитку, тому він не відчував поганого ставлення до себе. Але до тридцять сьомого країна остаточно занурилась у важку атмосферу страху та загальної підозріливості.

Третьокласник Альоша Степовий і гадки не мав, що несподівано все переміниться й особисто для нього. На одному з уроків знічев’я зобразив на «промокачці» вчительку. Портрет видався надто схожим, і аркушик пішов із рук у руки по партах, аж поки його не помітила сама «модель». Конфіскувавши «крамолу», вона вийшла з класу і повернулася з директором. Той без зайвих слів ухопив винуватця за комір, виволік за поріг і мовив: «Щоб ти сюди більше не приходив. Зі школи ми тебе виключаємо».

Мати вдома лише сумно похитала головою: що ж робити, підеш працювати. Так десятирічний Альоша розпочав трудовий стаж — спершу в колгоспі біля сівалки, потім на інших неважких роботах. Там його застала війна, там же, на колгоспному господарстві, працював до приходу радянських військ.

Степовому вже виповнилося сімнадцять років, тому восени 44–го його призвали на службу. За випадковим збігом обставин потрапив до тодішньої еліти — до військ МВС, куди взагалі–то шлях дітям «ворогів народу» був наглухо перекритий. Після короткого навчання отримав спеціальність кулеметника і служив на бронепоїзді. На німецький фронт не потрапив, а залишився в тилу, де війська МВС займались придушенням збройних рухів опору — спочатку в Україні, потім у Прибалтиці. Олексій Пилипович розповідає, що бронепоїзд здебільшого охороняв залізниці від можливих диверсій, безпосередньо до проведення бойових акцій проти повстанців його не залучали.

Тоді ж колишній син «ворога народу» опинився в ситуації явно парадоксальній. Коли радянський керівник їхав до Німеччини для участі в Потсдамській конференції, його потяг супрово­джувала посилена охорона. До складу її входив і бронепоїзд, де служив Олексій, але контррозвідувальні спецперевірки не забракували сина репресованого.

Сталін і... свиня

Та мине зовсім небагато часу, і він сам отримає статус «ворога народу»...

Наприкінці 40–х років бронепоїзд розформували, і солдат опинився в Горь­ків­ській області — в частині, що займалася охороною важливих об’єктів. Одноманітність служби та напівідіотизм політзанять викликали у хлопця нудьгу. Й Олексій узявся по–серйозному малювати, самотужки вдосконалюючи майстерність.

Якось на обкладинці зошита з політзанять зобразив Сталіна. Товариш по парті уважно споглядав за процесом, а потім запитав: «Слухай, а ти свиню можеш намалювати?» «Звичайно, можу!» — Олексій швидким розчерком пера зобразив тварину. І навіть уваги не звернув, що зробив це на одному аркуші з портретом вождя.

Не минуло й місяця, як він уже відповідав на запитання слідчого. У солдата, що мав бунтівний незалежний характер, швидко знайшлися й інші грішки, зокрема — виступ на комсомольських зборах з критикою поведінки офіцерів. Проте в основу обвинувачення, за яке військовий трибунал на десять років відправив його до таборів, ліг малюнок, який «принижував» батька народів.

Напередодні судового засідання до камери Степового завітав слідчий із «прощальним словом». Воно було коротким і злим. Мовляв, маєш, хлопче, талант, і якби тебе направити на навчання в Ленінград, то були б з тебе люди. Але я тебе направлю туди, звідки людьми не повертаються — якщо повертаються взагалі...

Олексій Пилипович розповідає, що те напуття, навпаки, не деморалізувало арештанта, а викликала могутній протест людини, яку відверто намагалися знищити. Аби не зламатись у нелюдських табірних умовах, Степовий вирішує робити дві речі: методично вести щоденник і щодня малювати.

І протягом трьох із половиною років (а саме стільки часу тривало ув’язнення) він неухильно дотримувався вимог внутрішнього імперативу. Тому коли в січні 1954 року йому повідомили, що справу переглянуто і строк істотно зменшено, він повіз у валізі додому чималий стосик зошитів, у яких фіксував будні ГУЛАГу впродовж усього перебування, а на додачу — колекцію малюнків на ту ж тему. Переважно то були портрети таких же «ворогів народу», як і сам портретист. Він шкодує, що багато художніх творів зникло, бо їх вилучали при «шмонах», але — на радість — щоденник зберігся весь.

Один день з автором «Івана Денисовича»

Після повернення Степовий пробував подати документи до художнього інституту, але анкетна позначка «репресований» дорогу до вузу перекрила наглухо. Залишалось податися тільки на курси механізаторів, що він і зробив.

Правда, колгоспний тракторист вийшов із художника неординарний: один день Олексій Пилипович відпрацьовував на техніці, а на другий із саморобним етюдником рушав на пленер. Врешті через рік його викликав керівник господарства і запропонував піти завідувачем будинку культури, де в нього буде і власна майстерня. Правда, через кілька років з посади його «попросили», перевівши рядовим художником–оформлювачем. Об’єктивним приводом називали те, що він не має диплома культпрацівника. Однак за цим формулюванням насправді ховалося дещо інше.

На початку шістдесятих Степовий прочитав повість Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Вона настільки вразила правдивими описами табірного життя, що захоплений читач написав авторові листа, назвавши його буревісником нової радянської літератури, і запросив у гості.

Олександр Ісайович на запрошення відгукнувся, але приїхав аж... через три роки, у вересні 1966–го. Гостював недовго — приблизно півдня, до того ж дружина письменника весь час його підганяла, нагадувала, що час вирушати далі. Солженіцин із цікавістю переглянув табірні малюнки, погортав щоденники, а за обідом, де його почастували домашнім вином, детальніше розпитував про ті «острови» ГУЛАГу, на які занесло господаря. Олексій Пилипович не відпустив гостей без гостинця — на дорогу насипав у багажник «Москвича» добірних подільських яблук.

Подальші спроби продовжити знайомство не мали успіху. На листи із Джулинки Солженіцин більше не відповідав, а поїхавши через рік до Москви, Степовий зустрітися з ним також не зумів. І тільки через багато років, коли «Архіпелаг ГУЛАГ» став доступним, Олексій Пилипович прочитав присвячені йому сторінки — вони базувались на тому, що встиг розповісти (правда, з фактичними неточностями — у книзі, зокрема, Степового названо Олександром).

Зрозуміло, що після контактів з опальним письменником, який невдовзі виїхав за кордон, художника з Джулинки постійно тримали на оці «мистецтвознавці» з органів державної безпеки. Олексій Пилипович, посилаючись на розповіді колишніх партійних працівників, котрі нібито бачили світлини, стверджує, що ту вікопомну зустріч оперативно–технічна служба КДБ задокументувала на фотоплівці. А от довідатись, чи існують такі світлини насправді, він не зміг.

І все ж автентичні історичні документи свого часу дочекались! Із табірних малюнків, які Степовий передав до обласного художнього музею, було розгорнуто розлогу експозицію. Вони склали окрему іменну колекцію художника в музейному закладі. Його щоденникові записи теж чекають на оприлюднення — бершадський журналіст Федір Шевчук не пошкодував часу, аби перекласти їх на українську (оригінал — російською) і зробити мовне редагування. Можливо, що незабаром вони з’являться окремим виданням.

У свої неповні 82 Олексій Пилипович виглядає на диво молодим та енергійним. Тут же, в місцевому будинку культури, де йому відвели майстерню, передає художницькі секрети школярам. Сьогоднішня гордість наставника — учениця, яка щойно вступила до педагогічного вузу на спеціальність «учитель образотворчого мистецтва».

Прощаємось. Покручуючи довжелезні козацькі вуса, за якими ховається хитрувата посмішка, Олексій Пилипович раптом каже:

— Ех, шкода, що ви так рано їдете — не встиг ваш портрет зробити. Але бачу, як би він вийшов...

Здається, пальці художника вже тягнуться до олівця і готуються покласти на папір першу лінію. Він оглядається на водія, що нетерпляче позиркує на годинник та переступає з ноги на ногу, і тоном, який не чекає заперечень, додає:

— Але ви обов’язково приїдьте в Джулинку ще раз. Я ваш портрет таки намалюю!..