У холі однієї з київських шкіл можна побачити справжню картинну галерею. У ній представлені картини відомих київських художників: братів Крисаченків, Білаш, Скринника, Кондратова, Редько, Ольхова, Шульги, Савицького, Кікіньова, Сандюка... Яскраві пейзажі, портрети, декоративні композиції виглядають зовсім незвично на стіні між кабінетами адміністрації. Знизу висить оголошення: «Картини, які ви бачите перед собою, київські художники подарували своєму колезі — відомому художнику Павлові Крисаченку для лікування його хворої на рак дружини. Придбавши картини, ви допоможете продовжити життя людині». Цінників під картинами немає. Прогалини на стінах свідчать про те, що багато полотен уже продано. Ми зустрілися з Павлом Анатолійовичем півроку потому у нього вдома. На стінах — картини батька, Анатолія Крисаченка, брата Миколи та власні роботи. І — портрет молодої жінки, перев’язаний чорною стрічкою. Із допомогою дружині ми, на жаль, запізнилися. Але не запізнилися познайомити киян з їхнім земляком, талановитим художником у третьому поколінні — Павлом Крисаченком — та історією його родини.
Трохи більш як за півроку Крисаченкові виповниться 60. Приємна й дуже скромна людина. Витягти з пана Павла хоч кілька слів про самого себе дуже складно. Натомість він, випалюючи цигарку за цигаркою, охоче розповідає про своїх видатних родичів, від яких успадкував художній талант.
Дід художника, Петро Крисаченко, з дитинства виявляв здібності до малювання. Успішно пройшовши випробування до дитячої художньої студії, він був зарахований одразу в натурний клас — за рівнем складності це відповідає останньому класу художньої школи або першому курсові художнього інституту.
В Україні на початку 1920–х існувала своя власна неповторна художня школа. У столиці працювали Петрицький, Архипенко, сюди приїздив всесвітньо відомий Казимир Малевич. Петрові Крисаченку неймовірно поталанило: його наставником став видатний український художник, один із плеяди митців «розстріляного відродження» Олександр Мурашко, учень Іллі Рєпіна.
Традиції школи Мурашкового живопису Петро Крисаченко передав синові Анатолію, який став не лише художником, а й філософом, письменником. Його картини представлені у 15 музеях України. Близько 500 робіт купили закордонні прихильники таланту митця. Проте не можна сказати, що Анатолій Петрович був дуже популярним на батьківщині. Сам художник згадував, що «ледве домігся однієї персональної виставки на Подолі, та хтось постійно здирав афіші».
У чому причина такого ставлення? Як розповідає Павло Крисаченко, хоча в ті часи художників і цінували, його батькові заважало «темне минуле». «У часи Другої світової війни батька, матір, моїх братів, Миколу й Олександра, німці відправили остарбайтерами до Німеччини, — згадує Павло Анатолійович. — Олександр помер там від голоду... А після війни радянська влада відправляла до Сибіру тих, хто «зрадив батьківщину» і працював на загарбників. Батька разом з іншими такими «зрадниками» схопили, посадили в товарний вагон і відправили до сибірських таборів. Та йому вдалося втекти».
Повернувшись до Києва, Анатолій пішов до керівництва художнього інституту, Київського товариства художників (попередника Спілки художників) із проханням допомогти, відновити у правах, повернути документи. Хоч як дивно, це вдалося. «Допомогло те, що ще у довоєнні часи перший секретар КПУ Постишев написав листа до Москви, де рекомендував молодого талановитого художника Анатолія Крисаченка і пропонував надати йому підтримку, — пояснює Павло Анатолійович. — Цей лист і врятував життя художникові. Але не зняв тавра «неблагонадійного». Саме тому, незважаючи на прохання видатного скульптора Івана Кавалерідзе, батькові відмовили у вступі до Спілки художників. Саме тому КДБ намагався заборонити його виставки і в Україні, і за кордоном. Та це не лише не залякало Анатолія Крисаченка, а й надихнуло написати відому картину «Угон до Германії». Сьогодні це полотно можна побачити у Сумському музеї».
А от у Сполучених Штатах відбулося цілих шість персональних виставок Анатолія Крисаченка — у Нью–Йорку, Чикаго, Сіетлі, Голлівуді. Як зазначає організатор однієї з них, академік Бонгард, «роботи вражали художників і критиків, хай навіть вони мали різні естетичні переконання». Знаменитий актор, один із найвпливовіших людей Америки Боб Хоуп із захватом відзначив: «Я уявляю, як ваша країна має пишатися вами!»
На жаль, відгуки українців про роботи відомого співвітчизника нам не відомі. У той час, коли Америка захоплено відкривала для себе творчість Крисаченка, сам митець із сім’єю не мав навіть житла. З великими труднощами йому вдалося добитися кімнати в комунальній квартирі. Там він і творив. Там приймав закордонних студентів, котрі приїздили навчатися до майстра. Там писав книги з філософії. Там передавав синам Миколі й Павлові свої знання і досвід.
«Ми жили на вулиці Жилянській — одинадцятеро в одній кімнаті. Дві бабусі, бабусин брат із дружиною, нас п’ятеро у сім’ї і бабусина племінниця з Рівного, — ділиться спогадами Павло Анатолійович. — Батько не мав окремої майстерні, тому працював там таки. Усі ми — я, старший брат Микола, мама — позували йому. Мати, Ніна Іванова, теж була художником, але незвичайним: вишивала нитками по шовку. Техніка, якою вона користувалася, є авторською і не має аналогів у світовому мистецтві. Тож зрозуміло, що в такій творчій атмосфері ми з братом не могли обрати іншого шляху, окрім як стати художниками.
Здавалося б, часи тепер інші, але, як і колись батькові, Миколі й Павлу Крисаченкам довелося боротися за майстерню, в якій вони працювали більше 30 років. Микола був змушений звернутися з листом до Віктора Ющенка: «Шановний пане Президенте! Управління з питань комунального майна Шевченківської районної ради відмовило в оренді на 2008 рік. Мене поставили на коліна. Це кінець моєї творчості, мого життя! Мабуть, культура і творчість не потрібні нашій громадськості, нашій великій країні з її таким великим історичним досвідом»...
Біль не залишився непочутим. На сьогодні проблему вирішено — брати Крисаченки мають майстерню. До кінця 2008 року. Що далі — невідомо.
А тим часом картини Павла Крисаченка прикрашають приватні колекції і музеї в різних країнах світу. Гравюри виставлені, зокрема, у Київському музеї книги. Ікони були відзначені Дипломом Всеукраїнської виставки православного живопису і мистецтва. А одне з полотен Павла Анатолійовича — «Прихід українців до Христа» — було експоноване на відкритті Олімпійських ігор 2004 року в американському Солт–Лейк–Сіті.
Це єдина картина в музеї Темпл–Сквера, яка презентує українське мистецтво, українську культуру і національну самобутність. У центрі композиції — Господь на Дереві пізнання добра і зла. Навколо нього — вінок, створений дванадцятьма апостолами і людьми — простими українцями: мужніми чоловіками, старим кобзарем, дитиною, жінкою–матір’ю. Для більшості Бог є невидимим — його бачать лише сліпий старець, дитина й мати.
Дивлячись на картину, пан Павло зауважує: «Цю дитину я писав зі своєї дочки Марії, а ця жінка — мати — моя дружина Тамара, яка нещодавно так трагічно пішла з життя. Тому це полотно особливо дороге для мене».
На жаль, в Україні ця картина не відома. Як і більшість робіт Павла Крисаченка.
А от у Росії Павла Анатолійовича знають не просто як художника, а як майстра, що розробляє ескізи геральдичних знаків. За ескізами нашого земляка із золота і срібла та 12 діамантів створено почесний нагрудний знак «За відродження Росії», яким нагороджені, зокрема, Володимир Путін, Борис Гризлов, патріарх РПЦ Алексій ІІ.
Цікаво, чи знають у нас на Батьківщині про цей талант Павла Крисаченка? Чи не настав час подумати про нагороду за духовне відродження України?
Пан Павло підкреслює: у Києві дуже багато талановитих художників. Але вони мало відомі на Батьківщині. Так, сьогодні влаштувати виставку для кожного з них — в принципі, не проблема. Та чи багато людей прийде на цю виставку? Зазвичай, комерційно «нерозкручені» виставки, які проходять не в модних приватних салонах, відвідують самі художники та їхні знайомі .
Дивні ми люди. Визначаємо сотню найвидатніших українців, говоримо про національну самобутність і водночас витанцьовуємо під сердюччине «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так» і нагороджуємо високим званням народного артиста України російського співака Кіркорова. А в цей час десь у далекій Америці іноземці захоплюються картинами не знаних нами наших земляків. Як тут не згадати слова Оксани Забужко про існування специфічно українського феномену — «культурної непритомності».
Квартира–музей Павла Крисаченка, всі стіни якої завішані картинами, не відпускає. У кріслі біля вікна присіла вродлива дівчина з великими чорними очима: Марія, донька Павла Анатолійовича. Між батьковими картинами — її диплом переможниці міського конкурсу наукових робіт Малої академії наук, за роботу з фольклористики на тему «Українські пісні в образотворчому мистецтві».
Запитую Марію, чи не батько, бува, підказав їй таку тему. «Ні, що ви, — втручається Павло Анатолійович, — для мене самого це було сюрпризом». Дівчина розповідає, що писала роботу, спираючись на картини київських художників (у тому числі батькові). «Тамара була б щаслива за дочку», — усміхається пан Крисаченко. Марічка — хоч і не художник, але поєднала в цьому дослідженні все, що дали їй батьки: захоплення мистецтвом, любов до рідної культури, до фольклору (мама довгі роки працювала літературним редактором у газеті «Слово просвіти» та на Національному радіо).
Можливо, молоде покоління не дасть занедбати здобутки власної культури?..
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
