Не тільки в Сочі темні ночі

      Шахтарське місто Антрацит важко назвати культурним або хоча б промисловим центром. Навіть у межах Донбасу. Однак щось таке невловимо «центральне» присутнє в його атмосфері. Ознакою чому є вже друга (за останні три роки) успішна операція Управління СБУ в Луганській області з викриття організованого злочинного угруповання, яке спеціалізувалося на продажу за кордон «живого товару». Утім особливо дивуватися не доводиться — в місті та на його околицях позакривали не тільки шахти, а й інші промислові підприємства. А виживати місцевому люду якось же треба. От і виживають, хто як може. І завжди знаходяться такі доброзичливці, хто готовий і пораду дати, й допомогти із працевлаштуванням. Дещо, правда, специфічним.

      Марині ледь виповнилося 16 років, коли вона заявила батькам про намір поїхати на заробітки в курортне російське місто Сочі. І поїхала просто посеред навчального року — в березні. Батьки не заперечували, але бабуся, вихована в інші часи, занепокоїлася і пішла до філантропів з доброчинної «біржі праці» з нетактовними вимогами: «Поверніть онуку! Їй же до школи треба». Літній жінці в дохідливій формі роз'яснили, що Марині в Сочі дуже добре. Майже як на курорті. «А що ви можете їй дати?» Після чого виперли непрохану гостю за двері.

      Наскільки українським дівчатам затишно на березі Чорного моря, розповів лист, що надійшов звідти від іще однієї мешканки Антрациту, 20-річної Світлани. Вона поїхала туди у тому ж березні, і батьки її, як і в попередньому випадку, теж жодних спроб перешкодити дочці в її намірах не робили. Аж поки не отримали звістку: «Мамочка, врятуй, витягни мене звідси! Нас тримають у підвалі. Аби нас випустили звідси, сходи до такої-от людини, віднеси їй гроші...»

      Після кількох подібних «працевлаштувань» за справу взялися фахівці УСБУ, які вже мають чималий досвід викриття таких «роботодавців». Досить швидко з'ясувалося, що дівчата знаходяться не зовсім там, куди їх начебто відправляли. Тобто працювали вони таки на чорноморських курортах, однак значно південніше — не на російських, а турецьких. Дехто з них навіть устиг потрапити до місцевих в'язниць. Словом, історії до нудоти знайомі й одноманітні, включно із «технологією» отримання прибутку: виходячи з того, що в середньому нелегальна проститутка в Туреччині більше трьох місяців не затримується, від неї вимагалося за перші два місяці віддавати 100% заробленого, а за третій — 75%. Після цього, як правило, місцева поліція висилала жінку з країни. Сумно, та все ж свої три тисячі «роботодавець» устигав отримати. А власники антрацитiвської «контори» з кожної «одиниці» мали по $ 500.

      Однак у справі були й свої нюанси. Наприклад, дівчата точно знали, на яку роботу їх наймають (хоча не завжди їм повідомляли про умови проживання, та й соціальних гарантій на кшталт лікарняних не обіцяли). Обставина навряд чи може вважатися такою, що пом'якшує провину сутенерів, тим більше, коли йдеться про неповнолітніх. Та все ж для спритного адвоката може стати (у нашому випадку — таки стала) такою-сякою зачіпкою. Цікавим виявився і «керівний склад» угруповання. Його очолювала 42-річна жінка, а її «правою рукою» був 22-річний рідний син. До речі, він щойно закінчив юридичний вуз, і хоча з роботою за фахом у нього якось не склалося, про кримінальну відповідальність за подібний бізнес він мав би здогадуватись.

      До речі, за кордон за підробними документами, виробництво яких налагодила кримінальна сімейка, виїжджали не лише повії, а й усі, в кого виникала така потреба. «Сировину» скуповували в бомжів та алкоголіків, а потім вклеювали в їхні паспорти потрібні фотографії. Одного разу в Одеському порту затримали 22-річну дівчину, якій за таким паспортом було більше сорока, та й власне ім'я вона знала нетвердо. Як підкреслює прес-служба УСБУ, якість підробних паспортів не витримувала жодної критики — фотографії нових власників вклеювалися абияк і «ламінувалися»... скотчем. Та все ж певний сенс у цьому був: основну масу завербованих переправляли в Стамбул теплоходом зі Скадовська, а він відчалює в рейс пізно ввечері, коли вже погано видно. Яка-не-яка, а економія. Вже на борту оформлювали потрібні візи...

      Слід сказати, сімейний дует діяв далеко не самостійно — він був лише ланкою довгого інтернаціонального ланцюга, що закінчувався десь у кабінетах не зовсім сумлінних турецьких полісменів. У 2001 році в Антрациті відбувся суд над угрупованням подібного штибу. Посадили мало кого; більшість відбулася легким переляком і після процесу перебралася до тієї ж Туреччини. Там вони налагодили «збут» живого товару, а його постачання з Антрациту забезпечував цей самий сімейний дует (і, вірогідно, хтось іще — попит породжує жваву пропозицію).

      Та все ж типово совкове ставлення до якості «продукції» не могло не позначитися на експортних операціях «дуету». Дівчата почали «сипатися» або на нашому кордоні, або на турецьких пунктах паспортного контролю. І тут відіграв свою роль ще один «нюанс» цієї справи. Якщо загалом жертви сутенерства дуже неохоче діляться із правоохоронцями інформацією про своїх кривдників, то в даному випадку дівчата викладали все, що знали, без особливого тиску з боку оперативників. Чи то їм хотілося уникнути покарання за ст. 331 Кримінального кодексу України, яка визначає міру відповідальності за незаконний перетин державного кордону (кримінальна справа була порушена за статтею 332 — незаконне переправлення осіб через кордон), чи мати з сином вирізнялися якимось особливим хамством щодо «клієнток», і ті скористалися нагодою віддячити своїм благодійникам. Як наслідок, три дівчини таки уникнули не лише суду, а й слідства. Бо не досягли віку підсудності.

      А суд над організаторами переправлення відбувся в Антрациті в останній день минулого року. Це, мабуть, можна вважати ще одним нюансом. Хоча й не останнім. Бо останнім — є надзвичайна м'якість, з якою антрацитівська Феміда поставилася до підсудних: сина засудила до 4 років позбавлення волі... із випробувальним терміном 2 роки, а його матері при тих же двох роках випробувань суд дав удвічі менше — 2 роки. Обох звільнили в залі суду...