Професорська корида

«Це питання неможливо відкласти на потім. Що відбувається через те, що в нас є література? Що відбувається з буттям, коли кажуть, що існує щось таке, як Словесність?»

Хрестоматійний дебют

Винесені у вступ загадкові слова належать французькому інтелектуалові Морісу Бланшо (Простір літератури. — Л.: Кальварія, 2007), який, проте, так і не дав читачеві знати, що ж то за магічна річ така: література. Але на підсвідомому рівні ми й без нього відчуваємо: з буттям таки щось коїться у безпосередній близькості від Книжки. Чого вартий лише факт призвичаєння дітей від найніжніших років до такої «дисципліни» як література!

Або таке: ну як може вплинути на наше буття вихід чергової хрестоматійної антології — збірки давно і добре відомих текстів? А от вийшов пару місяців тому 1500сторінковий том «Української малої прози ХХ століття» (К.: Факт, 2008) — і маємо цілу літературну дискусію, що трапляється у нас так само рідко, як дощ над Шарм­ель­Шейхом.

Професор Володимир Панченко напустився на професора Віру Агеєву, упорядника згаданої антології (див. сайт «Літакцент» — www.litakcent.com). Авторці концептуальної вступної статті до хрестоматії В. Панченко закинув «дитячу хворобу доби переоцінки цінностей». Посутніх претензій, власне, дві. Перша: В. Агеєва пов’язує становлення українського модернізму на початку минулого століття винятково з письменниками жіночої статі — В. Панченко розкладає пасьянс фактів, що підважує таку категоричність. Друге і головне: В. Агеєва не включила до антології Івана Франка!

На бік якого з професорів прихилитися — лишаю читацькій волі. Мене в цій полеміці більше цікавить феномен мітотворення, що останні два роки буквально вибухнув на теренах нашої історичної пам’яті про власну класичну літературу. «Історична пам’ять», по суті, тотожна мітові», — значить авторитетний історик Наталя Яковенко (Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). І це означає, що В. Агеєва, пропонуючи власний канон вітчизняної класики, ступила на езотеричну стезю мітотворення. З усіма, як­то кажуть, побіжними наслідками, про які, зокрема, попереджав і М. Бланшо: «Слова мають здатність змушувати речі зникати» (саме це, гадаю, і спровокувало В. Панченка на гостру інвективу).

Відтак, Віра Агеєва вважає, що найвищого злету українська література ХХ століття сягнула в координатах модернізму: від Кобилянської, Коцюбинського, Лесі Українки та Стефаника — через чи не всю літературу «Розстріляного Відродження» — і аж до Загребельного, Симоненка та Григора Тютюнника, яких В. Агеєва вилучає з координат соціалістичного реалізму. Цей метод вона вважає за цілком штучний та позалітературний і, ясна річ, не гідний таких поважних імен: «Адресатом цієї літератури мав бути інфантильний не надто освічений читач, якому в доступній формі доносили потрібний для виживання політичної системи зміст. Література в ідеалі мала стати — незрідка й ставала! — сурогатом газети чи пропагандистської промови».

Гарно мовлено. Але, сказати б, ситуативно. Навряд чи професор В. Агеєва висловилася би так категорично у присутності ще одного професора — Леоніда Ушкалова, котрий вважає, що «кпини над літературою «соціалістичного реалізму», може, й природні для публіциста, геть неприпустимі для аналітика. Духовне підложжя того «реалізму», як на мене, не таке вже й просте, принаймні його можна сміло ставити в один ряд зі світом ідей «католицького роману», екзистенціалізму чи сюрреалізму» («На риштованнях історії української літератури»: дещо про рецепцію нашої класики. — К.: Смолоскип, 2007).

Проте майже безберегість терміну «модернізм» цілком дозволяє прийняти концепцію В. Агеєвої: модернізм — наше все. Може бути. А може бути й геть навспак. Як­от у монографії Ніли Зборовської «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури» (К.: Академвидав, 2006). Коли В. Агеєва використовує для діагностики канону феміністичний інструментарій, Н.Зборовська послуговується психоаналітичним. І ось що виходить: «Фройдизм опонує антидержавному імперському модернізму... Невипадково саме авангардисти стали головними ідеологічними предтечами мілітаризованого імперіалізму, сталінського тоталітаризму, а відповідно — головними руйнівниками коду національної літератури... Авангардизм — це садистська культура... така психологія творчості є виразно інфантильною, тому виражає несвідому потребу маскулінізації світу... Більшовизм — це садоавангардизм у політиці».

Усе це — про значну кількість фігурантів нашої антології, наших справжніх класиків. Але це не епатаж літературного хулігана, а сеанс аналітичної психології дотично літератури. «Інтерпретуючи, ми виконуємо раціональні пояснення світу душі», — писала Н. Зборовська у давнішій своїй розвідці (Моя Леся Українка. — Тернопіль: Джура, 2002). До всього, «успішні літературні твори є радше набутими страхами, а не звільненнями від них», — докидає на користь літературного психоаналізу метр сучасної американської критики Гарольд Блум (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007)

Найсмішніше у дискусії навколо «Української малої прози ХХ століття» те, що «до дошки» викликано саме цих двох наукових антиподів — В. Агеєву та Н. Зборовську (у якої можна відшукати і таку, наприклад, фразу: «Безликий культовий європоцентризм... в працях С. Павличко, Т. Гундорової, В. Агеєвої та ін.»). Претензії до них однакові, наче до близнюків. А деякі дискусанти просто не змогли вивищитися над власними інтелектуальними лінощами і спробувати зрозуміти логіку кожної авторки ізсередини. Як це, до речі, радив Мераб Мамардашвілі: «Є закон мислення про філософські тексти — його можна висловити приблизно так: ми здатні зрозуміти те, що написано у філософському тексті лише в тому випадку, коли зуміємо відтворити сказане в ньому (не слова, а сказане в ньому) як можливість нашого власного мислення — в тому значенні, що і ми можемо це помислити» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000).

От і стикаємося ми із таким, приміром, «дискусійним» висновком, як у статті Тетяни Дзядевич (у тому ж інтернет­журналі «Літакцент»): «Код української літератури» для мене залишився книгою закодованою, чи, може, зачарованою, бо у процесі читання виникло набагато більше запитань, ніж я отримала відповідей». Овва! Так відповідей у текстах востаннє шукали хіба читачі соцреалістичних творів (див. вище інтерпретацію В. Агеєвої). І чим же втішити рецензентку? Хіба реплікою елегантного Г. Блума: «Якщо у тексті все відразу зрозуміло і він не потребує перечитування, то він нам не підходить. Тут так і проситься еротична аналогія».

Канонічний інцест

Але повернемося до антології В. Агеєвої. Найпікантніше тут, звичайно, те, кого із сучасних літераторів введено до канону. Нинішніх неомодерністів автор­ка іменує «поколінням 91го року». Що се значить, не розтлумачено, але з огляду на хронологічний натяк виводимо за дужки старшого Валерія Шевчука і дістаємо чудову п’ятірку: Євген Пашковський, Василь Портяк, Юрій Андрухович, Оксана Забужко і Тарас Прохасько. Питання, чому у цій достойній компанії відсутні незгірші майстри малої прози (скажімо, Богдан Жолдак, Юрій Винничук, Володимир Даниленко або Андрій Курков та Марина й Сергій Дяченки), відповіді немає. А щойно згадані у дужках письменники, між іншим, цілком улягають іншій тезі В. Агеєвої про те, що найбільший вплив справили на сучасних неомодерністів Домонтович і Костецький.

Що ж, відкриємо томик В. Домо­нтовича (Доктор Серафікус. Без ґрунту. — К.: Критика, 1999), де у передмові Соломія Павличко іменує його «Мефістофелем української культури», над яким витає «тінь забороненого, але докладно прочитаного Фройда». Усі персонажі В. Домонтовича, веде далі дослідниця, «вже усвідомили істину, котру на цей момент не проголосили ні Гайдеґґер, ні Барт, а саме, що не ми пишемо мовою, а мова пише і говорить нами». Резюме: все це «дозволяє зарахувати Домонтовича до європейських письменників­екзистенціалістів» (чи варто розглядати екзистенціалізм за локальний прояв модернізму — тема окремої дискусії).

А от як представляє свою героїню сам Домонтович: «Вер ненавиділа інтеліґенцію, парляментаризм, лібералізм, сло­ва про поступ, проґрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної доброти». Таки так — такий образ добряче прижився в сучасному красному письменстві, особливо в його бічній, пофіґістській алеї (де, до речі, більшість «зелених насаджень» — справа пишучого жіноцтва).

Або інша Домонтовичева персонажна характеристика: «Вер цінила несподівані випадки, рідкі речі й людей, що вміють зробити свої слова й вчинки не подібними ні на що». Правильно, це попередниця персонажів Т. Прохаська. Якого також можна трактувати порізному. В. Агеєва вбачає у його творчості «добре продумані експерименти задля розширення свідомості, деавтоматизації сприймання». Ігор Бондар­Терещенко — «літературний шизоаналіз... рефлексії на межі банального» (Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2005). Тамара Гундорова — «морфологічне Прохаськове письмо відтворює процес розпаду пам’яти, свідомости на дрібні мікроструктури: відчуття, моменти часу, спалахи пам’яти, сюжети... Ілюстраціями до таких ірреальних акцій­переходів, до віддзеркалення поверхонь різних речей і подій могли б стати літографії відомого голландського графікапостмодерніста Мориса Корнеліюса Ешера» (Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005).

Т. Гундорова кваліфікує чудову п’ятірку неомодерністів В. Агеєвої як постмодерністів. А на боці останньої несподівано з’являється І. Бондар­Терещенко («іноді називають постмодерністами «запізнених» модерністів на кшталт Ю. Андруховича, А. Охрімовича, Ю. Винничука, В. Махна, Ю. Бедрика»). Плутанина? Дивлячись, з якого боку споглядати. Коли ІБТ у своїй монографії пише, що «постмодернізм — це художній універсалізм», — тоді все можливо. Не кажучи вже про розмай рефлексій, що випливає з присуду академіка Т. Гундорової: «Кожен має своє поняття про постмодернізм».

У «Постчорнобильській бібліотеці» провіщується занепад постмодерністської доби. Але спадок по ній доволі тяжкий: «Дискурсивний простір постмодернізму ґібридний, неієрархічний, позбавлений тяглости, різноспрямований та іронізований». Це, ширше беручи, ґотичний (тобто без правил і людських одиниць виміру) світ Моди, де гамівний Канон оголошений виробниками культурних практик (з літературою включно) неіснуючим. І хоч «п’ятнадцятихвилинне безсмертя тепер дароване кожному і є чи не найбільш веселим наслідком «розширення Канону» (Г. Блум), саме літератори насамперед і потерпають від упослідженого нині статусу Канону. Бодай тому, що літературний процес — це «шлях канонізації, на якому великі літератори обирають собі попередників для боротьби з ними» (Г. Блум), і в такій перспективі «література мислиться як ламання табу, як річ майже інцестуальна» (Т. Гундорова).

У такому контексті кожна нова інтерпретація літературного канону — як от «Українська мала проза ХХ століття» від Віри Агєєвої — це теж свого роду інцест (воістину, психоаналіз forever!). Зрозуміло, чому так обурився професор Панченко на професора Агеєву. «Нові штампи (які нічим не кращі за старі!) потрібно просто пережити. При цьо­му дуже бажано, щоб вони не встигли «канонізуватися», — пише він... суперечачи собі самому. Бо розпочата ним вельми корисна дискусія і є засобом супроти «оштамповування». Перефразовуючи банальність: якби антології «Українська мала проза ХХ століття» не було, її слід би було придумати. Правий мудрий Юрій Шерех: «Рівновага існує, поки існує рух. Парадоксально — рівновага існує у відсутності рівноваги. Принцип велосипеда, принцип літака» (Третя сторожа. — К.: Основи; Дніпро, 1993).

Виходить, праві й обоє наші професори.