Співпраця чи інформаційна експансія?

11 червня у Москві розпочався Х Всесвітній конгрес російської преси. На чотириденний форум, який влаштували Всесвітня асоціація російської преси (ВАРП) та інформаційне агентство ІТАР–ТАРС, прибула рекордна кількість учасників — близько тисячі з 65 країн світу.

У церемонії відкриття Конгресу взяли участь президент РФ Дмитро Медведєв та Генеральний директор ЮНЕСКО Коітіро Мацуура. Того ж дня прем’єр–міністр Володимир Путін влаштував для учасників і гостей форуму пишний прийом у «Президент–готелі».Увага, яка приділяється нинішньому зібранню російськомовного медіа–співтовариства на такому високому рівні, свідчить про активізацію Росією світової інформаційної експансії.

Дмитро Медведєв у своєму виступі не приховував, що на розширення сфери інформаційного і культурного впливу Росії у світовому масштабі і пошук нових технологічних можливостей для російськомовних ЗМІ Москва коштів не пошкодує. Він навіть відзначив, що розглядається можливість переведення російських доменних імен в інтернеті з латиниці на кирилицю — щоб підняти роль російської мови у глобальному медіапросторі.

Принаймні увага російської влади до активізації впливу російськомовних діаспорних ЗМІ у своїх країнах не викликає сумніву. У 80 країнах світу діє понад 700 друкованих і електронних засобів масової інформації, і їхня кількість та якість зростатимуть. Намір Росії вийти у світові лідери — головний фактор у цій роботі.

На жаль, цього не можна сказати про Україну. Ніщо не може виправдати того факту, що у такій надзвичайно важливій сусідній державі, як Росія, немає жодного (!) україномовного федерального друкованого видання. І річ не в тому (не стільки в тому), що українці Росії позбавлені конституційного права на отримання і розповсюдження інформації рідною мовою, а в тому, що Україна, не маючи не лише розвиненої медійної інфраструктури в Росії, а по суті — не маючи ніякої, ризикує програти інформаційну війну, яку веде Росія проти України не лише у власному медіапросторі, а й у медіапросторі самої України.

У розмові з автором цих рядків посол Азербайджану в Росії Полад Бюль–Бюль Огли так охарактеризував цю ситуацію: «Такій дер­жаві, як Україна, безперечно, треба мати своє видання в Росії. І справа тут навіть не в грошах — на цікавий і важливий проект кошти завжди можна знайти. Подібні проекти завжди себе виправдовують. Діаспорне видання створює величезні можливості, які важко виміряти будь–якими фінансовими витратами». Слід сказати, що в Росії вийшло вже третє число повноформатного «глянцевого» журналу «Баку» російською мовою — видання сприяє створенню позитивного іміджу Азербайджану на теренах Росії. Те ж саме можна сказати про чудовий кольо­ровий журнал «Єреван», який видається впродовж кількох років. Є видання й зовсім невеликих діаспор, наприклад корейців Росії. І лише величезна українська громада позбавлена власного друкованого органу.

Роками про це говориться на різних рівнях, але справа стоїть на місці. Свого часу ще Віктор Черномирдін наголошував на необхідності створення видання, яке б розповідало українцям про Росію, а росіянам — про Україну. Здається, саме такий формат друкованого ЗМІ — кольорового, яскравого, двомовного (російська і українська версії) журналу частково слугував би вирішенню проблеми.

Про вплив діаспорних видань на внутрішню політику тієї чи іншої держави кореспонденту «УМ» вдалося також поговорити з головним редактором італійського часопису «Шепіт і крик» (Неаполь). Карміне Заккарія оцінив такий вплив, перш за все на діаспору, як «досить могутній», сказавши, що двомовне російсько–італійське видання, котре виходить досить давно, має широку аудиторію і «захищає інтереси Росії». Водночас воно відображає інтереси українців, білорусів та інших представників слов’янського світу, які постійно чи тимчасово мешкають в Італії. Журналом, за словами редактора, «багато хто цікавиться», саме тому видання нещодавно отримало короткий щотижневий телеефір і виходить російською та українською мовами. Незабаром розпочнеться його трансляція через супутник. Отже, пропозиція породжує попит, і навпаки.

Редактор Заккарія навів приклад, коли його видання першим в країні вмістило переклад інтерв’ю з Олександром Солженіциним, опубліковане в одній з провідних російських газет. Багато хто тоді називав редакцію «дисидентами». Нині російськомовна діаспорна преса Італії за допомогою ІТАР–ТАКС та ВАРП має намір сформуватися в своєрідне інформаційне об’єднання.

Чи можна вважати такі видання «четвертою владою», якщо йдеться про іншу державу? Напевно, що так.