Звільнення Аушвіца

«Склалася парадоксальна ситуація, коли український народ, який поклав на вівтар боротьби з нацизмом близько 8 мільйонів своїх синів і дочок, досі не має можливості представити світові інформацію про свої жертви на одній з найбільших нацистських фабрик смерті — концтаборі Аушвіц–Біркенау», — каже завідувачка науково–дослідного відділу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—45 років Марина Шевченко. Музей уперше на повен голос заявив про цю понад півстоліття замовчувану несправедливість. У травні тут відкрито виставку «Концтабір Освенцім — український вимір», на якій представлено понад 300 пам’яток і документів з фондів музею, Центрального державного архіву громадських об’єднань, Державного архіву СБУ.

Можливо, ця вражаюча виставка з часом стане основою Української національної експозиції в самому Аушвіці, де майже півстоліття діє музей з експозиціями тридцяти держав. Але не України. Увесь цей час вихідці з колишнього СРСР — представники різних народів — в радянському виставковому павільйоні значилися «росіянами».

Стремління жити

На протилежних стінах виставкового залу — символічні фотопанно. На першій — піщаний годинник серед колючого дроту. Він позначає тендітну межу життя і смерті і застерігає долями закатованих: «Пам’ятайте! Ми були! Ми хотіли жити!». Навпроти — символічний хрест з фотографій рук з концтабірними номерами героїв виставки. Вони волають: «Пам’ятайте і не обманюйте!».

Через концтабір Аушвіц пройшло близько 15 тисяч наших співгромадян. Списки колишніх в’язнів Аушвіца, яких залишилося в живих небагато, надав Музею «Фонд взаєморозуміння і примирення». У Києві, Рівному, Луцьку, на Черкащині записали на відео спогади кількох десятків людей. Майже всі вони побували не в одному таборі. В Аушвіці уже з липня 1941 року були українці — остарбайтери–втікачі, підпільники, учасники національно–визвольних змагань, зокрема, члени ОУН. Найбільше було полонених червоноармійців.

—Виставка демонструє трагедію українців Червоної армії, що опинилися на чужій війні, були покинуті й зраджені більшовицьким режимом та зневажені й катовані режимом нацистським, — розповідає старший науковий співробітник Музею Великої Вітчизняної війни, дослідниця періоду німецької окупації Марина Шевченко. — Ми не повинні забувати імена військовополонених, які перебували в концтаборі і не мали права, щоб у їхній похоронці було вказано національність і місце загибелі. Там писали: «Умер в немецком плену».

На виставці можна побачити речі в’язнів, концтабірний одяг, фото і книги споминів. А якось полковник у відставці, киянин, колишній викладач одного з військових ВНЗ, приніс страшний експонат: матрац одного з вояків вермахту, зроблений з людського волосся. «Тут — усі національності й континенти», — тихо зауважує Марина Юріївна. На шкіряному заводі Аушвіца в березні 1945 року, після визволення, судово–медична експертна комісія виявила 293 паки жіночого волосся загальною вагою в кілька тон.

Готуючи виставку, працівники музею зустрілися в Луцьку з 83–річним Кирилом Зінчуком, який в документах Аушвіца був записаний поляком, бо походив із Західної України. У 1945–му СМЕРШ визначив його «неблагонадійним» і відправив з полоненими німцями до Сталінграда — розбирати завали. Коли музейники спитали, які в пана Зінчука збереглися пам’ятки з тих часів, старенький підгорнув рукав сорочки, мовив: «Крім номера, нічого». І заплакав.

У СРСР фільтраційні табори проходили всі, кого мордували у нацистському ув’язненні. «Якщо вам зараз скажуть, що хтось не піддавався фільтраційному «дослідженню» або ж що «органи» працювали недостатньо пильно — це неправда. Вони працювали дуже добре», — каже Марина Шевченко. Про це свідчать і документи батька нинішнього Президента Андрія Ющенка — номер 11367 — представлені на виставці. Читаємо: «Ющенко Андрій — 10.04.1919, солдат, фах — електрик». Хоча був учителем історії. «Люди, потрапляючи в складні обставини, поводяться по–різному, — розповідає Марина Юріївна. — У одного опускаються руки і він, ще дихаючи й ходячи, прощається з життям. Інший каже: «Ні, я житиму! Я втечу!». Виживали ті, у кого було устремління до життя. Ющенко написав, що в нього робітничий фах, потрапив у робочі команди і таким чином мав змогу підтримувати інших».

Так він допоміг вижити Дмитру Юрченку, 1924 року народження. У 1943–му хлопчину направили на роботу до вугільних шахт Польщі, він утік і потрапив до рук гестапо. І відразу — до концтабору «Аушвіц». Ющенко вихопив його дорогою до печей крематорію і сказав: «Будеш у мене електриком». У 1944–му Дмитра вивезли до Заксенхаузена, він утік, дістався фронту. Після спецперевірки органами НКВС направлений до армії. Сьогодні пан Дмитро проживає на Черкащині. Президент Віктор Ющенко, шануючи пам’ять свого батька, написав йому: «Вірю, що нашим дітям і онукам ніколи не доведеться зазнати таких лихоліть, що випали на долю Вашого покоління».

Різні дороги від пекла

До Аушвіца час від часу завозили «транспорти» з підпільниками–комуністами із Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва. У «київському транспорті» опинився 16–річний Петро Гайко. Його арештували за участь у підпіллі і відправили до Аушвіца як «політичного». На руці витатуювали номер 131108. Спробував утекти — спіймали, дивом врятувався від розстрілу. При зрості 180 сантиметрів важив усього 38 кілограмів, отож якогось дня хлопця, як безнадійного повели до печей крематорію. Врятували друзі. Після знищення концтабору ще встиг повоювати, дійшов до Берліна. Займався спортом, і в 1946–му став чемпіоном України з боксу.

Інша героїня виставки — Олена Тричева — опинилася в концтаборі 14–річною. Її вивезли нацисти з окупованого Севастополя. Втекла, працювала в німецькій родині у Берліні, знову втекла. П’ять разів тікала з різних таборів. У 1943 році як «невиправна порушниця режиму» відправлена до концтабору Аушвіц. Допомогли їй вижити українські політв’язні, члени ОУН — Леонід Мостович і Михайло Марунчак. Після падіння «залізної завіси» жінка розшукала своїх рятівників і до кінця життя листувалася з доктором Леонідом Мостовичем, на той час — професором радіології зі США. У своєму листі від 20 грудня 1990 року він написав їй, чому емігрував: «Повоєнні роки на скитальщині були дуже важкі. Але вертатися в Україну — значило на Сибір або на розстріл». Леоніда Мостовича і його брата Миколу нацисти кинули до Аушвіца за участь у національно–визвольній боротьбі. Дві їхні сестри — Олена і Ольга — загинули. Так, Олю гітлерівці спалили живцем у церкві за підтримку УПА. Сестра Наталка і батьки «відбували термін» у радянському концтаборі в Сибіру — за ту ж національно–визвольну боротьбу.

Перший транспорт зі Львова українського підпілля «Бандера–групе» прибув до Аушвіца 1 жовтня 1943 року. До цього бандерівців, ув’язнених після проголошення 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави, тримали в тюрмах Львова і Кракова. Загалом у Аушвіці мордувалися понад 250 політичних в’язнів — активістів національно–визвольної боротьби. Серед них — Богдан Качор, Степан Петелицький, Омелян Коваль, Петро Мірчук, Леонід Мостович... Багато з них загинули від голоду, епідемій, виснажливої праці або були страчені, як, наприклад, брати провідника ОУН Степана Бандери — Василь і Олександр. Наприкінці 1944 року українських політичних в’язнів перемістили до концтабору в Маутгаузені—Ебензее (Австрія).

Особливо боляче за в’язнів–дітей, долям яких присвячено кілька стендів виставки. В Аушвіці дітей використовували для нелюдських медичних експериментів і викачування крові. Після визволення концтабору радянськими військами дітей два місяці лікували військові медики, а навесні 1945 року було направлено до 13 київського спецдитбудинку 283 такі дитини різних національностей. Україна дала їм можливість посміхатися, говорити, навчили їх тут читати і писати. Утім лише наприкінці 1980–х років їх визнали малолітніми в’язнями концтаборів. «Сьогодні важко уявити, яким жорстоким часом було ставлення в суспільстві до таких дітей, загалом до в’язнів концтаборів», — нагадує Марина Шевченко.

Автор низки графічних серій про Аушвіц, зокрема «Квіти Освенціма», київський художник Зіновій Толкачов разом з частинами Радянської армії 27 січня 1945 року увійшов до Аушвіцу. Вжахнувся і зробив замальовки — документальні свідоцтва злочинів нацистів. У 1945 році на теренах Польщі діяли його пересувні виставки про Майданек і Аушвіц. У 1965–му у Києві вийшов друком альбом Толкачова «Освенцім», передмову до якого написав Леонід Первомайський.

Духовний капітал

«Зусилля багатьох людей вплинули, щоб така виставка була зреалізована», — розповів «УМ» голова Ліги українських політв’язнів Богдан Качор, колишній в’язень Аушвіца, який прибув зі США. Сьогодні перебування в нацистському концтаборі, куди потрапив 18–річним за участь у національно–визвольній боротьбі, видається йому страшним сном. «Моїх ровесників доктор Петро Мірчук вважав замолодими для тортур, — згадує пан Богдан. — Він намагався підтримувати нас на дусі і казав: «Хлопці, пам’ятайте, Німеччина війну програє, а нам ще треба жити для України». Колишній в’язень вважає, що ця виставка буде доброю пам’яттю про загиблих в Аушвіці українців — і учасників національно–визвольного руху, і полонених червоноармійців, і непокірних «остарбайтерів». Каже, що терпіння страдників — це духовний капітал, і його сила має працювати сьогодні на користь народу, який і досі потерпає від замовчуваних ран війни.

Про українську експозицію в Музеї Аушвіц Біркенау вперше заговорили тільки в 2005–му, після того, як новообраний Президент України Віктор Ющенко був запрошений на урочистості з нагоди 60–ліття визволення Аушвіца і оглянув там національні експозиції. Доти жодна наукова чи громадська інституція в Україні й уявити не могла такої можливості. Ще кілька років тому значна частина істориків ледь не заперечували ув’язнення українців у нацистському концтаборі. Спрацьовував десятиліттями нав’язуваний стереотип: «українці служили в поліції».

1 жовтня 2006 року Світовий конгрес українців і Світова ліга українських політичних в’язнів звернулися з листом до Президента України, аби дізнатися про роботу над майбутньою експозицією. За місяць Президент повідомив, що «Міністерству закордонних справ були дані відповідні доручення опрацювати можливість виділення приміщення на одному з поверхів 14–го бараку для української експозиції».

Наша експозиція мусить бути в Аушвіці

У лютому 2007–го до складу Міжнародної Освенцімської ради увійшов представник України — завідувач відділу ІІ Світової війни Інституту історії НАНУ, доктор Олександр Лисенко. У січні цього року він уперше взяв участь у засіданні цієї Ради в резиденції прем’єр–міністра Польщі у Варшаві. На засіданні були 25 осіб — представники Ізраїлю, США, Франції, Великобританії, Польщі, Німеччини. Тоді ж представник України дізнався, що Віктор Ющенко на зустрічі з президентом Польщі узгоджували загальні позиції щодо створення нашої державної експозиції. Утім Олександр Лисенко дивується, що в самій Україні ініціатива Президента щодо Аушвіцу не обговорювалася, а від уряду не було ніяких розпоряджень. Окрім випадку, коли через Мінкультури на початку року Музею Великої Вітчизняної війни було доручено підготувати концепцію експозиції. Дивно також, що профільна установа — Український інститут національної пам’яті — виявилася непричетна до цієї важливої суспільної справи. «Мені на сьогодні нічого не відомо про українську експозицію і можливість її презентації в Аушвіці», — зізнався «УМ» завідувач відділу УІНП Олег Білий.

Олександр Лисенко вважає виставку в Музеї Великої Вітчизняної війни першою моделлю майбутньої експозиції в Аушвіці. Концепцію такої виставки має схвалити Міжнародна Освенцімська рада. Роботи дуже багато, адже упродовж 65 років українські історики не займалися цією темою. Вчені стверджують, що в київських архівах майже немає матеріалів про нацистські концтабори. Усі справи з фільтраційних таборів (де радянські органи перевіряли ув’язнених) на початку 1990–х років передані з СБУ до державних архівів. У пошуку документів про перебування українців в Аушвіці береться допомогти Головне архівне управління України. А співробітники Музею Великої Вітчизняної війни звертаються до колишніх в’язнів і до їхніх рідних з проханням передати до музею їхні світлини, посвідчення, військові квитки, грамоти, листи. А можливо, і записані спомини родичів–в’язнів, яких уже немає серед живих.

Війна за «мертві душі»

Отже, Україна помалу згадує про свої жертви. Та чи дізнається про них світ? Адже є загроза, що українці на колишньому концтабірному полі знову будуть поділені на «європейських» і «азійських», тобто колишніх громадян Польщі і Росії. Сильні світу цього вважають, що Українська Радянська Соціалістична Республіка, член ООН на момент створення Музею Аушвіц, з власним урядом, дер­жавним Гімном і гербом не може вважатися Батьківщиною для своїх закатованих в нацистському концтаборі мешканців.

У квітні минулого року, в розпал російсько–польського скандалу довкола експорту продуктів Кремль несподівано згадав, що вже чотири роки у Польщі не діє російська експозиція в Музеї концтабору Аушвіц. Ще в 2003 році Москва взялася оновити старенькі, з 1961 року, стенди про перебування в концтаборі радянських підданих. Доступ до оновлюваної експозиції був відкритий 27 січня 2005 року, коли сюди прибув Володимир Путін на урочистості з нагоди 60–річчя звільнення концтабору. Тоді ж керівництво Міжнародної Освенцімської ради помітило в праці російських колег значні історичні неточності й не дозволило відкривати національну експозицію в такому вигляді. Утім ще два роки Російську Федерацію це не тривожило. Аж раптом у 2007–му московські видання зарясніли заголовками на кшталт «Поляки шантажують Росію попелом в’язнів Освенціма», або ж «Радянських жертв Освенціма хочуть зробити поляками»...

Польські музейники й дипломати взялися роз’яснювати, чому вони «блокують» російські стенди. Мовляв, їхній зміст суперечить іншим національним експозиціям в Аушвіці. Адже росіяни зарахували до радянських громадян в’язнів, які прибули з теренів Західної України і Білорусі, підконтрольних СРСР після підписання злочинного пакту Молотова—Ріббентропа, а вони, мовляв, мають значитися як «громадяни Польщі». Так само до радянських росіяни зарахували мешканців прибалтійських держав.

«Рада одноголосно вирішила, що не дозволить пропаганду і політиканство в межах музею», — заявив тоді голова Міжнародної ради Освенціма, колишній в’язень цього концтабору Владислав Бартошевський. Утім російсько–польська суперечка швидко затихла. У червні група московських експертів вирушила до Польщі для вивчення ситуації в музеї, а в січні цього року посол Польщі в Росії Єжи Бар заявив, що невдовзі російська експозиція буде відкрита.

Отже, знову: Росія й Польща і розділена між ними Україна? Адже якщо не буде державної української експозиції в Музеї Аушвіц—Біркенау вихідців із Західної України зарахують до громадян Польщі, а східняки залишаться «радянськими». Так було в концтаборі: українцям чіпляли або знак «Р» (росіянин), або символ причетності до Польщі чи Чехо–Словаччини.

Хто і як звільнив Освенцім

До речі, вивільнити «мертві душі» свого народу з ідеологічних кайданів взявся Ізраїль. У 2006 році Міжнародна Освенцімська рада дозволила Ізраїлю реконструювати єврейський павільйон. Він не перебудовувався з 1968 року, отож від підписів під фото досі віє комуністичною пропагандою. У ті часи говорилося, скажімо, що в концтаборі загинули 400 тисяч угорців, але не зазначалося, що це були угорські євреї. Так само грецькі євреї називалися просто греками. Посол Польщі в державі Ізраїль Агнешка Магдзяк–Мішевська, член Між­народної Освенцімської ради, в одному з інтерв’ю зазначила, що в розпал суперечки про Аушвіц ні росіяни, ні поляки не згадали, що там гинули переважно євреї — понад мільйон (!). Тому проти відкриття заідеологізованої російської експозиції голосував і професор Ісраель Гутман з Меморіального центру пам’яті Голокосту «Яд Вашем», колишній в’язень Аушвіцу. Незважаючи на все це, світ досі живе стереотипом, що «російські воїни звільнили євреїв від смерті в Освенцімі».

Відомо, що на другий день після вступу Червоної армії до Освенціму військове керівництво доповідало «нагору»: у концтаборі і його філіях залишилося кілька тисяч в’язнів з різних країн Європи. Євреїв майже немає: вони знищені. Володимир Левін у статті для ізраїльського інтернет–видання «МЫ ЗДЕСЬ» описує, «як совіти відмінили Голокост в Освенцімі».

Автор нагадує, що детальні показання про Аушвіц радянське керівництво мало вже в 1943 році. Восени 1944 року Москва знала, що Аушвіц діє як відлагоджена «фабрика смерті» передусім євреїв. Утім командування Першого Українського фронту, який у ході Вісло—Одерської операції звільнив Аушвіц, не було попереджене про концтабір. Сталіна більше цікавили заводи й копальні Сілезії, ніж ще живі в’язні. Тим часом нацисти розпочали евакуацію невільників, а згодом і «марші смерті» — поспішне знищення євреїв.

Чимшвидшого звільнення Аушвіцу вимагав командир 107–ї стрільцівської дивізії генерал Василь Петренко. Згодом він говорив, що якби директива Сталіна № 5614 була виконана буквально, то ворота Аушвіца радянське військо переступило б аж на початку лютого, коли там не лишилося б жодного живого в’язня. До Аушвіца й Біркенау генерали Красавін і Петренко «за власною ініціативою» увійшли 27—28 січня (у 2005 році єврею з Запоріжжя Анатолію Шапіро, який відкрив для звільнення ворота Аушвіца, Президент Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України). Однак тоді директиви згори не радили у звітах згадувати про загиблих у концтаборі євреїв. Навіть у висновку для процесу над воєнними злочинцями — службовим персоналом колишнього нацистського концтабору «Освенцім», — поданому до Верховного трибуналу Польської Народної Республіки у 1947 році, слово «єврей» не зустрічалося.

Утім у тодішніх радянських звітах не зустрічалося і слово «українець». І лише сьогодні, коли розкривається прихована правда про найстрашніший концтабір, відбувається його дійсне звільнення.

ДОВІДКА «УМ»

У 1947 році Польща заснувала музей на території Аушвіца. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20 мовами світу, включно з українською. Щороку музей приймає понад 700 000 відвідувачів. Територія колишнього концтабору Аушвіц занесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО.