«Чужина забрала маму...»

«Чому?.. Чому?.. Чому?!! Скільки таких «чому?» зринає в голові закрученими знаками питання...

Чому моє життя таке складне? Чому я обділена теплом, любов’ю? Щоб відповісти на ці запитання, треба озирнутися назад.

Ніжні спогади дитинства виринають в пам’яті з доброю казкою, яку читала мама, теплим її поцілунком, лагідним дотиком руки, розлукою з нею...

Матусю! Як мені тебе бракує! Ще зовсім маленькою я залишилася сама. Батьки поїхали за кордон. Скрута змусила їхати на чужину. Шукали кращої долі... Бачила їх рідко. Росла з бабусею...

Життя — вибагливе, складне. Для тата і мами на першому місці були діти, вони хотіли, щоб нам жилося добре, щоб нічим не були обмежені, хотіли дати нам пристойну освіту, їздили туди заради нас. Як боляче було розлучатися з ними, особливо з мамою...

Не бачилися роками, а коли чула рідний голос по телефону — була найщасливіша мить мого життя.

Важко було самотній, адже так хотілося любові, ласки, тепла. Хотілося розділити з кимось свої таємниці, почути добру пораду, а інколи — щоб мене просто обняли. Хіба це так багато? Але доля не дозволила мені побути хоч на мить щасливою.

Так і минуло дитинство. За десять років тільки двічі бачила маму і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її в мене. Чужа країна, важка праця, розлука з дітьми — все це позначилося на її здоров’ї. Моя матуся померла...

Її нема, її ніколи не буде... Як тяжко усвідомлювати це. Падаю на коліна, молюся та все вдивляюся в її портрет. Боже, яка вона тут молода, красива... Гарячі сльози котяться по щоках. Не можу вимовити й слова, та душа примушує мене говорити. Я говорю, говорю про все, наче на сповіді.

Скільки горя, страждань і поневірянь зазнали мої батьки на чужині заради мене! Матуся ж віддала своє життя. Жаль і туга стискає серце, коли думаю про невідворотнє.

Зараз живу з батьком і сестрою. Тато, скільки може, намагається замінити мені материнську ласку, піклується про мене.

Часто розмірковую про долю таких дітей, котрі теж позбавлені дитинства, материнського тепла, любові, батькової науки. Їх — самотніх, чиї батьки подалися в далекі краї, — в Україні мільйони. Діти стають сиротами при живих батьках. Більшість із них звикають до такого життя, стають черствими, а мати й батько у них асоціюються з подарунками і грошима, які їм надсилають із–за кордону. Але все–таки вірю, що настане час, коли Україна перетвориться на багату державу, люди матимуть високі зарплати і їм не доведеться шукати кращого життя на чужині.

Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська матір, доведена до відчаю, залишає дітей і поневіряється по світах. Однак хочеться вірити в краще майбутнє. В те, що Господь дасть нам світла, любові в серці, тверезого розуму, справедливих думок, задоволення від праці на рідній, не чужій землі».

Оксана ПИХНЕЙ

ВІД РЕДАКЦІЇ

Цей лист 17–річної дівчини підтверджує ту велику соціальну проблему, яка торкнулася сьогодні дітей українських заробітчан: самотність, розпач, біль. І доки політики обіцяють, але при цьому нічого не роблять для того, аби гастарбайтери мали економічні підстави повернутися додому, їхні діти підростають, не пізнавши батьківської любові і родинного тепла.