«Сказав би я тобі, так піч у хаті»

Цей музей, на перший погляд, схожий на подібні. Імітація давньої хати з розмальованою піччю; інструменти для роботи; старе збіжжя... Втім наважуся заявити, що музей цей — народних ремесел та побуту Слобожанщини — особливий. Бо він належить дитячій школі мистецтв. А вона шістнадцятий рік діє при загальноосвітній Косівщинській школі. Косівщина ніби поруч із Сумами, а все ж — село. Чи багато шкіл мистецтв при сільських школах ви знаєте?

Утім вирізняє музей не лише це. Його експонати мовчазні й для когось видадуться нецікавими, поки в музеї не з’являється дух. Не подумайте: нічого містичного! Просто організатор і керівник музею Олександр Кисельов справді оживляє всі ці речі, викликаючи давнину і щось первісне — у кожному з відвідувачів. Бо ж розповідає нам про нас і наші давні звичаї, які він вивчає, і вважає це реально важливим. Чому, справді, ми зустрічаємо гостей хлібом–сіллю? Чому дощику треба було «варити борщику»? Чому може не скластися життя у купленій хаті?

Чим шкідлива «шароварщина»

Колись, каже Олександр Іванович, поняття «шароварщина» він не сприймав і вважав образливим для українця. Аж поки не зрозумів, принаймні для себе, що воно означає: таке собі фарисейство, псевдоукраїнство, коли підміняються поняття і цим спотворюється суть. «Виступають народні колективи на сцені. Здалеку поглянеш — яскраво, красиво, — міркує він. — Але що ж то за квіти наляпані й яку вишиванку, що завжди таїла в собі певну символіку, вони намагаються імітувати?.. А сидітиме в залі якийсь представник діаспори, який старі звичаї знає, та й зажуриться: що ж то з чоловіками в Україні стало, недарма вона вироджується. Адже стоять жінки різного віку — літні також — і всі у віночках. Гарно! Тільки дівчина, стаючи жінкою, традиційно міняла вінок на хустку. А в нас, бач, і бабці досі у вінках...»

Якось на захисті курсових робіт студентів–художників він побачив вражаючу картину. Студент змалював своїх предків. Бабуся і дідусь в українській хаті, вона — у вишиванці біля печі, він — сидить на лавці у картузі й грає на балалайці. «Як же добре, кажуть, що молода людина звернулася до такої тематики, — веде далі він розповідь. — Але наскільки тематика реальна? І мене вражає не російська балалайка — люди в нас на всіх інструментах грали. Але сидіти в хаті в картузі!.. Такого жоден порядний чоловік дозволити собі не міг. Біля дверей у більшості хат були такі собі кілочки, тільки зайшов — шапку повісив. Бо в жодному разі не можна було виявити неповагу до хати...»

Хата була справді фортецею для наших предків. Принаймні енергетичною. І коли купували чи будували її, мали знати важливі речі. Скажімо, при купівлі обов’язково враховували, хто в ній жив, чи на хорошому місці вона стоїть, навіть які слова вам кажуть. Адже бувало: купують хату, і стара господиня промовить: «Продаю з усім». От, радіють: і збіжжя нам віддають. А потім починаються у людей клопоти чи хвороби: з «усім» їм дім продали.

Будували хати стінами на сторони світу. Глуха — на північ. Тоді сонце цілий день у домі. Щоб знати, чи спокійно житиметься на цьому місці, розмічали, де має стояти хата, і на ніч на чотири кути насипали жито. Ніхто не потривожив — сміливо будуйся! Над дверима чи й на дверях з вулиці вирізали символ сонця. Оберегом були й самі двері, зроблені бажано з дуба, якого шанували ще з язичництва, вважали святим, бо ж у ньому жив Перун.

Вважалося недобрим сидіти на порозі, та й загалом його краще було переступати, бо перед порогом, особливо на свята, збиралися душі предків, які також боронили хату.

Чому наречену заведено переносити через поріг? Аби предки їй не зашкодили. А вона зайшла, притулилася до печі, не просто до печі — до родинного вогнища! І її вже прийматимуть за свою. Хай навіть відьма, але ж тепер і вона буде це вогнище плекати...

Минув час. Багато українських оберегів відійшли в минуле. Скажімо, такого основоположного елемента старого побуту й теж свого роду оберега, як піч, у сільській хаті, а тим паче в міських квартирах, не знайдеш. Та суть у тому, аби розуміти ті давні речі, шанувати їх і дотримуватися власних звичаїв.

«Якщо ти віриш, що ти українець, усвідомлюєш, що це твоя земля, земля твоїх предків, якщо ти шануєш і їх, і цю землю, все це захищатиме тебе. І навпаки», — переконаний Олександр Кисельов.

«Зварю тобі борщику»

Отже, хату тримали чотири основоположні речі: піч, пічна діжа, стіл і мисник.

Яку пошану мала піч, свідчить хоча б те, що в хаті українців лаятися категорично заборонялося: «Сказав би я тобі, так піч у хаті». «Полаятися можна було з сусідкою, — розповідає Олександр Кисельов, — матюкатися — у бою, але в хаті — ніколи, бо ти цим руйнуєш свою домівку і свій захист».

Пічну діжу треба було тримати накритою, «щоб ніхто свій погляд не всунув і не наврочив». Стіл — річ ніби зрозуміла, але чи всі знають, що стіл — це «престол, батько —жрець»? Як за нього вся родина сіла, то в такій черговості й вийти повинні. Стіл слід обов’язково застелити скатертиною, щоб не стояв голий. На ньому повинен лежати хліб: є що їсти в хаті, вона не буде порожньою. До речі, ножі на столі на ніч не залишали, — щоб лихі не бавилися. А ложок на ніч не мили — щоб було що поїсти домовику і щоб він добре робив свою роботу — знову–таки захищав дім.

Мисник зазвичай розміщували від дверей праворуч. І миски на ньому стояли неабиякі, а розписані давніми символами — хоч і тим же знаком сонця. Вони також були оберегами: збирали недобрі думки. Господиня знала: раз на тиждень треба розвести сіль, їх помити і воду вилити десь, де люди не ходять. Якщо в домі сварки — помити й частіше: хата очищається від поганої енергетики.

Олександр Кисельов показує кахлі різних часів. Середина XVII століття, початок заснування Сум — кахлі вкриті символічними знаками. Початок XIX століття — на них уже просто візерунок. XX століття: кахлі, як коментує Олександр Іванович, «білі, гладкі й гігієнічні, як унітаз». То розвиваємося ми чи втрачаємо?

До речі, а навіщо миски треба було мити водою із сіллю? Бо сіль, це ще пам’ятають люди, сама по собі була оберегом. Чому ми зустрічаємо хлібом–сіллю? Хліб — доброзичливість. Сіль — захист. Отак собі недобрий гість відламає шматочок хліба, «мокне» у сіль, — його лихі думки й розвіялися. Або ж людина, роблячи це, демонструє: прийшов без поганих намірів. Чому, кажуть, солі не можна позичати нікому: щоб не втратити свого захисту.

Подібний захист мали й оті бабусині простілочки, сплетені смужечками зі старих порізаних речей; круглі килимки, зв’язані спіралькою. Це відгомін існуючого ще у трипільській культурі символу Змія, каже Олександр Кисельов. Збереглося повір’я: якщо живе вуж на подвір’ї, воно ніколи не стане пусткою... Оті килимки, сплетені спіраллю, чи доріжки — розкручені спіралі, є символами змія. Їх клали біля порогу, зла людина, заходячи в хату, ставала на той килимок і змій висмоктував з неї всі лихі думки...

Багато прикмет, обрядів були зв’язані з родючістю, врожаєм. На жаль, багато хто не знає цього. Мами влітку виганяли дітей побігати під дощем. Бо дощ — це символ родючості. Приспіванка «зварю тобі борщику» — то відголосок жертв, які мали приносити дощу.

«Символів багато, — розповідає Олександр Кисельов. — Нехтування ними до доброго не приводить. От і прапор наш мав би бути все–таки жовто–блакитним. Воно ж, бачте, й промовляється краще, ніж синьо–жовтий. А, згідно з геральдикою, ми маємо називати першим той колір, що вгорі. То вгорі мав би бути жовтий — чоловічий колір. Внизу — блакитний — жіночий. У такому разі ми мали б прапор–оберіг. А ми його перевернули. Із символами так не вчиняють. Тому й не маємо справжнього оберега».

Нас порятують музеї

Олександр Кисельов, попри вже немалий досвід, не втомлюється дивуватися, якими мудрими були наші предки. «Уявіть: убили ведмедя, м’ясо з’їли, але ж здогадалися, що шкурою можна завісити прохід від холоду, а з кістки зробити голку. Ніби так просто — голка — а придумайте її!.. Як можна було зрозуміти, що саме конопля годиться, аби з неї робити одяг? А лікування травами? Це ж треба було виявити, запам’ятати, яка трава від якої хвороби допомагає. Я вже не кажу про борщ, — це взагалі мистецтво. Комусь же спало на думку поєднати саме ці овочі в такій–от послідовності! Я, звичайно, різні борщі куштував. Є й такі, як підтоплений погріб: багато що плаває, все окремо і все не до ладу.

Відтак Олександр Кисельов переконаний: врятувати українців від невігластва і привести до самоідентифікації зможуть саме музеї. Але не класично–стандартні, а «живі». Має бути музей борщу. А в ньому, наприклад, он — що то за «мисочка» така дивна? Виявляється, ковганка. Розтираючи в ній сало та часник, «засмачували» борщ. З часом дерево так насичувалося тими пахощами, що, мабуть, можна було сьорбати борща «впринюшку». А оскільки ковганка набиралася не лише запахом, а й власне салом та часником, то, поставивши її до печі на тарілку, можна було натопити «соку». Кажуть, діяв, як ліки, — добре допомагав від лишаїв.

Ще — музей одягу, музей–кузня, музей–млин, хата–музей, де б розповідали, як і з якими секретами будувалося в давнину... Ось такі державні програми мають бути, щоб відновити мораль, щоб зберегти суспільство. Людям треба пояснювати, звідки вони, що насправді їх тримає на цій землі, що знищує, а що захищає.

А який же найкращий оберіг для людини? «Не пускайте в голову лихих думок, — каже Олександр Кисельов. — І лихе не в змозі буде вас зачіпати».