Сьогодні вже практично ні в кого не виникає сумнівів, що так зване оспіване радянською владою «світле майбутнє», яке червоні вожді невідривно пов’язували з терміном «комунізм», було лише міфічною кісткою, за допомогою якої поневолені народи та загарбані землі червоні вожді намагалися тримати під контролем. Сталінська система «дбала» про людей саме настільки, наскільки їй було вигідно — по–мінімуму. І стосувалося це всіх аспектів життя простих громадян. Щойно чиновницький апарат із проголошенням незалежності України отримав свободу дій, стало зрозуміло, що радянська модель управління не передбачала жодних перспектив розвитку країни. Приміром, після розвалу СРСР десятки, а то й сотні тисяч тих, хто сподівався отримати від держави житло, працюючи на неї, збагнули, що їх обдурили.
Щедра «Теличка», та не для людей
Практика роботи на підприємстві з перспективою отримати власне помешкання розвіялася, як ранковий туман, одразу після оголошення української самостійності. Правонаступниця СРСР Україна в її нинішніх кордонах, а точніше чиновники, які після проголошення незалежності залишилися біля керма на різних щаблях управління, і не думали подбати про тих, хто віддав по декілька років свого життя, вірячи тій системі.
Приміром, за «накатаною» схемою на початку 90–х працівників потужного підприємства «Мостобуд» заселили у квартири, здебільшого гуртожицького типу та «малосімейки», в промисловій зоні «Теличка» міста Києва. Основним акціонером товариства виступало Міністерство транспорту та зв’язку України. А це апріорі гарантувало, що проживання у наданому помешканні є тимчасовим і вже через кілька років, як було завжди, відпрацювавши необхідний термін на державу, працівники отримають нове житло.
Проте час спливав, столиця, як і багато інших міст України, почала звикати до кардинально іншого розподілу житлової площі, отримати яку ставало дедалі важче. Та й то лише «по блату». Не оминула зла доля і згаданих робітників ВАТ. У 1991 році трест «Мостобуд–1» вийшов із підпорядкування Кабміну і почав працювати як самостійне підприємство столиці ВАТ «Мостобуд». Заселяло підприємство у так звані гуртожитки на тій підставі, що не мало можливості через буцімто економічну кризу будувати житло для працівників.
Однак під ширмою економії видатків на соціальну сферу підприємство разом із колишнім виконавчим комітетом Київської міськради прийняло рішення не оформлювати належним чином проживання своїх підлеглих. Розрахунок робився на те, що не прописані працівники після десятирічної роботи на підприємстві або з виходом на пенсію не зможуть претендувати на отримання постійної житлової площі.
Замість повноцінних ордерів поселенцям нав’язали договори про оренду, які фактично знівелювали права користувачів житлової площі в порівнянні з тим, якби вони були приписані чи зареєстровані. Про невипадковість таких сумнівних, з точки зору законності, рішень свідчить і те, що паралельно з цим на підприємстві був ліквідований облік працівників, які потребували гарантованого державою та Конституцією поліпшення житлових умов.
Саме «Мостобуд» мав право на управління будинками до 2001 року, відтак і жили тут ті його працівники, які не мали житла у столиці. Але в цьому ж році зі зведеним ще у радянські часи помешканням почала реалізовуватися доволі цікава схема: всі відомчі будинки столиці — гуртожитки, «малосімейки» тощо — зібрала «під своє крило» абсолютно не прозора комунальна структура «Спецжитлофонд», яка виникла за рішенням міськради на базі маневреного фонду КП «Київжитлоспецексплуатація».
Першим кроком стореної структури стало підвищення плати за оренду житла. Спершу «Спецжитлофонд» узагалі вимагав, аби мешканці відомчих житлових площ платили по 20 гривень за квадратний метр. І лише масштабні протести винаймачів і небажання, аби справа набула розголосу, змусили погодитися знизити апетити, хоча плату таки підняли до майже п’яти з половиною гривень, а на додаток жителі мали сплачувати ще й комунальні послуги. І це при тому, що жодного ремонту в приміщеннях, що давно «дихають на ладан», ніхто не робив. Щонайбільше, комунальники прибирали подвір’я і вивозили сміття.
А згодом влада столиці заявила, що п’ять будинків по вулиці Баренбойма має намір знести, оскільки вони заважають будівництву Подільського мостового переходу через Дніпро. Де ж мешкатимуть 230 сімей, які понад п’ятнадцять років живуть в умовах далеких від нормальних і працюють на ВАТ «Мостобуд», нікого не хвилює. Впирається все, як завжди, у бізнес із нерухомістю і мільйони доларів.
Привертає увагу і те, що скрізь на квитанціях, які оплачували люди за комунальні послуги, сума до сплати значилася як квартплата. Хоча жителям по вулиці Баренбойма ніхто й донині не видав ордерів, указуючи на те, що вони лише винаймають житло. Найбільше, чого добилися мешканці, — реєстрації. Щоправда, лише на рік. Досі не з’ясований і статус помешкань, що дає можливість зацікавленим людям маніпулювати цим у судах, виселяючи людей. Приміром, коли у тому ж таки 2001 році згаданий КП «Спецжитлофонд» почав шаленими темпами підвищувати ціну за проживання, деякий час мешканці навіть не могли збагнути, звідки береться «захмарна» ціна. Однак скоро стало зрозуміло, що тарифна політика лише привід для виселення через суди: не платиш — не живеш.
Як підставу позовів комунальне підприємство вказувало, що люди проживають у кімнатах, а не квартирах, а отже, ці будинки є гуртожитками і дозволяють організації–власнику приймати щодо них рішення на власний розсуд. У свою чергу і роботодавець «Мостобуд» несподівано відмовився продовжувати з працівниками договори про оренду. У такий спосіб чиновники «вбивали» ще одного зайця: автоматично знімалося і питання, здавалося б, про гарантоване мешканцям законом повноцінне житло. «У моїй присутності на прийом до Ірени Кільчицької прийшла жінка з Грузії, яка прожила в Україні трохи більше півроку. Так їй дали реєстрацію і житло, а мене, корінного українця, заступниця мера просто «відфутболила»!» — розповідає громадський представник інтересів мешканців одного з «приречених» будинків Олександр Заєць. А голова вуличної ради будинків на Баренбойма Олексій Зуй додає: влада просто боїться навіть з нами зустрічатися!
У «Мостобуді» останній почав працювати ще у 1991 році, як і всі, оселившись у гуртожитку без прописки на правах оренди. Про незручності через це, приміром, з медичним обслуговуванням воліє навіть не згадувати. Каже, що останні сподівання отримати власне помешкання жевріли до 1999 року — коли вийшло розпорядження міськадміністрації про видачу ордерів на займану площу. «Проте далі справа не просунулася. Чи то навмисне, чи несвідомо, але владі дуже вигідно не давати чіткого визначення щодо помешкання, яке я займаю. А відтак невідомо, проживаємо ми у квартирах чи гуртожитку, що й фактично знівелювало вагомість прийнятого дев’ять років тому розпорядження», — каже чоловік.
Навіть БТІ до сьогодні не дає чіткого визначення, чия це земля і будинки. Відтак пан Олексій вбачає і тут змову: Феміда тільки розводить руками, мовляв, без цього і рішення приймати не можемо.
«Клеїмо дурня»
Згодом стало зрозуміло, що і передавалися у підпорядкування то одній структурі, то іншій відомчі гуртожитки неспроста. На прохання працівників «Мостобуду» зареєструвати їх у займаних кімнатах–квартирах відписки давав голова правління ВАТ Валерій Коротич. В одному з листів він, зокрема, зазначає: «ВАТ «Мостобуд», розглянувши ваш лист, повідомляє, що не має права здійснити реєстрацію, оскільки її може проводити лише власник майна». У цій же відповіді вказується, що товариство лише отримало будинки територіальної громади Києва у володіння та користування — без права відчужувати їх чи передавати в користування третім особам. Вимальовується цікава картина: право користуватися житловими приміщеннями ВАТ «Мостобуд» має. Однак товариство не є власником, а отже, з нього і не спитаєш. А ще будинки належать територіальній громаді столиці. Та дивна штука: власність громади, а розпоряджаються ними люди, яких навряд чи можна записати до так званої громади.
Більше того, складається враження, що п’ять будинків по вулиці Баренбойма і взагалі є міфом, або нікому не належать. Інформації, хто ж насправді є їхнім власником, судячи з листа за підписом заступника голови Голосіївської райдержадміністрації (саме в цьому районі столиці розташовані будинки. — Авт.) Павла Жука, не мають навіть у офіційному державному органі. А саме повідомлення спростовує відписку «Мостобуду», в якій стверджувалося, що будинки належать територіальній громаді Києва. «Повідомляємо, що будівля по вулиці Баренбойма не входить(!) до комунальної власності територіальної громади Голосіївського району», — йдеться у листі. А ось начальник Головного управління Київської міськдержадміністрації Анатолій Чуб на запит мешканців зазначає: «Повідомляємо, що будинок перебуває в комунальній власності територіальної громади Києва». Як кажуть у народі, було би смішно, якби не так сумно.
Відтак суди одним за одним починають приймати рішення про виселення людей із займаного помешкання. Приміром, Голосіївський суд столиці задовольнив позов ВАТ «Мостобуд» про відселення сім’ї Бондарів разом із дитиною. Феміда цинічно закрила очі й на те, що разом із батьками доведеться викинути на вулицю і дитину. Як зазначається у рішенні, «медичний висновок підтверджує, що дитина проживає в місті Ржищів Кагарлицького району». Себто такий висновок суд зробив зважаючи на те, де зареєстрований підліток. І проігнорував, що далеко не завжди люди мешкають за місцем реєстрації.
Такій оперативності, з якою Феміда виносила рішення на користь ВАТ «Мостобуд», подивувалися навіть у прокуратурі Голосіївського району. «Зважаючи, що зазначені рішення суду незаконні, прокуратурою внесено апеляційні скарги і прийнято рішення про вступ у справу з метою представництва інтересів позивачів», — йдеться в листі заступника прокурора столиці Вадима Горана. Втім проти капіталу не попреш. Усі ці ініціативи допомагати нині притихли. Суди й далі виносять рішення за рішенням про виселення людей на вулицю.
Ще донедавна мешканці будинків сподівалися на допомогу міськради Києва, маючи надію на голову депутатської фракції Блоку Юлії Тимошенко Тетяну Меліхову, яка перед виборами активно писала запити до начальника Головного управління житлового забезпечення Михайла Голиці, наголошуючи на порушеннях Житлового кодексу України. Втім після виборів люди вже не чекають допомоги і від неї. «Покриває брудну схему, виселяючи нас, саме пан Голиця. Адже йдеться про багатомільйонний бізнес. І нікому немає діла до простого роботяги», — з приреченим поглядом констатує Олексій Зуй. Сумнівно і те, що новий–старий мер Леонід Черновецький, який на кожному кроці говорить про турботу за киян, зверне увагу на волання про допомогу. Адже «Космосу» так далеко до земного життя...
