Любов без салютів

Ця дата традиційним маяком звістує про себе на початку літа: День захисту дітей. Принагідна низка святкових заходів фонтанує розмаїттям тем. Чиновники й ентузіасти з громадських організацій наввипередки намагаються підкреслити увагу до прав дитини. Доброчинні акції, дитячі мюзикли, відкриття таборів для малюків, фестивалі для обдарованих дітей, різнокольорові кульки, цукерки, призи...

Влада в столиці і в регіонах згадує, що першого червня дітей треба любити й активно боронити. Однак, виділивши «порцію» загальної турботи й уваги до проблем дитинства, суспільство іноді ховається за ширмою байдужості.

А тим часом в Україні за останні роки значно зросла кількість випадків фізичного та психологічного насилля над дітьми. Про це свідчить статистика, яка уникає емоцій. Важко уявити, що можна залишатися байдужим, читаючи повідомлення про нові факти знущання над дітьми. Побиття і навіть тортури — фізичні чи моральні — стосовно малечі вже не дивують жахливою новизною. Проте вбивають емоційно. Не так давно у нас багато говорили про чоловіка, який, вдаючи з себе «благодійника», забирав з інтернатів дітей нібито для релігійних бесід і залишав собі на ніч одного хлопчика. Діти стають жертвами недолюдків, сироти опиняються на вулиці через махінації з їхнім житлом. Ціла «армія» безпритульних і недоглянутих дітей при живих батьках. Беззахисність часто починається від першої хвилини життя, коли новонароджених викидають на смітник, як непотріб...

Активно культивований за радянських часів постулат про «два світи — два дитинства» досить жорстко проектується на сучасну дійсність. Суспільство, розшарувавшись, ніби торт «Наполеон», на «вершки» і тих, хто ледве зводить кінці з кінцями, б’є важкою артилерією по вразливій дитячій психіці. Тоді як одні діти отримують від батьків салюти і гучні дні народження в ресторанах, для багатьох їхніх ровесників і коробка цукерок — свято. Комусь — елітні школи й ексклюзивний відпочинок на островах, а «пересічна» мама сушить голову над дилемою: купити сину нову вдяганку чи путівку в табір, яка цього року подорожчала в кілька разів. Можна було б апелювати до філософського «се ля ві», однак відчуття несправедливості часто проростає в дитячій душі гіркотою й образою на світ. Про це дорослі іноді забувають.

Та набагато гірше за майнову нерівність — брак любові. Навіть у повноцінній, здавалося б, родині дитина може не отримувати тепла й розуміння. Що казати про дитячі сиротинці, де одночасно виховується по кілька сотень малюків. Поруч із нами зростають діти, в лексиконі яких немає слова «мама». Згадаймо про це бодай сьогодні, в переддень «дитячого дня».

Ті, хто хоча б зрідка влаштовує собі «сеанси людяності», відвідуючи дитячі будинки й інтернати, стверджують: такого катарсису і потрясіння переживати не доводилося. Бо дитячі очі — найщиріше дзеркало душі. Не треба чекати «спеціальних дат», щоб зазирнути правді у вічі.