Королева Беатрікс — полковнику Любомудрову

Уже через півгодини спілкування з Борисом Івановичем у його скромній івано–франківській квартирі мене накрила інформаційна лавина з найменувань військових частин, з’єднань, прізвищ командирів, дат, воєнних і післявоєнних подій. Розповідь господаря дивувала енциклопедичною точністю і вичерпною лаконічністю. Зауважте: у липні йому виповниться 86 років. Пригадалося, здається, Цицеронове: над досконалими людьми старість немає сили.

Почувши мою похвальну репліку, з кухні нагодилася Ніна Андріївна і відкрила секрет блискучої чоловікової пам’яті. «Знаєте, — зізналася вона, — Борис Іванович принципово не вживає алкоголю і не курить, навіть на сімейні ювілеї лише пригублює чарку. Але й це не головне. Він весь час перебуває у стані безперервного захоплення: щось читає, шукає, колекціонує, уточнює. Йому все цікаво. Каже, що без цього жити не може. І це — суща правда».

Усе почалося з маршала Говорова

— Борисе Івановичу, я знаю, що ви — кадровий офіцер, на фронтах війни — з осені 1941–го, що ваше хобі базується на військовій тематиці. Проте інтереси тут настільки різнопланові, що важко уявити, як вам вдається тримати під контролем такий обширний колекційний плацдарм.

— Аби зрозуміти природу мого захоплення, мабуть, треба повернутися у часи війни. Мені, молодому лейтенанту–зв’язківцю, прихильна доля подарувала можливість із перших фронтових днів перебувати поряд із талановитими воєначальниками. Під час битви на Бородінському полі був важко поранений командуючий 5–ю армією генерал Дмитро Лелюшенко, і через кілька годин його замістив генерал Леонід Говоров, до якого я проникся величезною повагою за надзвичайну ерудицію і врівноваженість. Він відіграв одну з ключових ролей при обороні Москви. Після війни, коли маршала Говорова призначили головнокомандувачем військ ПВО країни і заступником міністра оборони, я захотів зібрати про нього всі доступні матеріали в одному збірнику, а згодом зацікавився й життєписом інших полководців. Та лише в 2003 році закінчив роботу над п’ятитомником «Маршали Радянського Союзу». В Департаменті інтелектуальної власності України, де я його вперше продемонстрував, були вражені цією роботою і відразу видали «охоронне» свідоцтво.

— Це, так би мовити, інтелектуальна складова ваших захоплень, а з чого почалося колекціонування?

— Близько півстоліття збираю значки переважно воєнної тематики. Нині в мене їх — понад 5 тисяч екземплярів, окремий розділ складають ордени та медалі.

— У вашій колекції — повне зібрання медалей за взяття міст — важливих стратегічних об’єктів колишнього Радянського Союзу та Центрально–Східної Європи. А яких нагород удостоєні ви особисто і яка з них була першою?

— Першою була медаль «За бойові заслуги». Під час важких боїв у районі Котельниково при наступі зі Сталінграда на Ростов був підбитий і загорівся танк командира полку Валентина Павловича Карпова. Я був у «тридцятичетвірці», що рухалася поруч. Підполковник Карпов мав широку фігуру і, намагаючись врятуватися, застряг у верхньому люці трохи нижче плечей. Під шквальним вогнем ворога я добрався до нього, розрізав трофейним штик–ножем ватяну тілогрійку і витягнув командира на землю, а пораненому водію–механіку Ємельянову наказав вибиратися через нижній люк. Ледь встиг відтягнути їх обох метрів на п’ятнадцять–двадцять, як стався потужний вибух — боєкомплект і повні баки пального рознесли командирський танк. У мене тоді обгоріли обличчя і руки. Про цей випадок розповідається у книзі «Солдати ХХ століття» як про один із помітних епізодів Сталінградської битви. Тоді ще нагороджували скромно, і моя медаль «За бойові заслуги» цінувалася дуже високо. Загалом удостоївся чотирьох бойових орденів і шести бойових медалей. З рук президентів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка отримав два українські ордени Богдана Хмельницького — ІІІ і ІІ ступенів.

— За що вас обрали почесним громадянином чеського міста Лані?

— При звільненні від гітлерівців цього міста, розташованого за 30 кілометрів південно–західніше Праги, ми не застосовували, як це було зазвичай, артилерію і таким чином уберегли від руйнації тамтешній замок — літню резиденцію королів, а згодом і президентів Чехії.

Із світу по медалі — інтернаціональна експозиція

— За яких обставин коло ваших пошуків розширилося за межі колишнього Радянського Союзу?

— Після звільнення в запас влітку 1972–го року як носій певних військових секретів я чверть століття не мав права контактувати із закордонними колегами. Коли це табу було знято, почав листуватися з керівниками зарубіжних військових архівів, музеїв та інформаційних центрів. Часто траплялося, що така співпраця завершувалася нічим. Тоді вирішив звернутися до перших осіб держав, які мене цікавили, приміром, до королеви Нідерландів Беатрікс. Через два тижні (перед тим голландські архівісти півтора року ігнорували мої звернення) з її канцелярії надійшла відповідь, що королева забрала мій лист собі — як сувенір, а невдовзі я отримав бандероль від міністра оборони Нідерландів Дегрейва. В ній були два чудові альбоми (один — з репродукціями картин, другий — про структуру збройних сил) та емблеми всіх родів військ їхньої армії в натуральному вигляді. У такий же спосіб мені надіслали необхідні матеріали і дві медалі від імені президента Словаччини Рудольфа Шустера, а Фідель Кастро подарував найвищу нагороду Куби — орден Марті. Через посольство Франції отримав сім оригінальних фото Шарля де Голля. На їх зворотній стороні написано: «Власність Франції». Я дав письмову гарантію, що знімки виставлятимуться лише для візуального огляду і не потраплять в об’єктиви фото– та телекамер. Директор приватного музею зі столиці Бразилії Гамільтон Камарачі прислав медаль «За взяття гори Кастелло» (Італія), яка вручалася воякам, котрі брали участь у штурмі гори взимку 1944—45 років у складі полку імені Самбайо Бразильського експедиційного корпусу. Мабуть, небагато наших співвітчизників знають, що й бразильці зі зброєю в руках також брали участь у Другій світовій війні — на боці антигітлерівської коаліції.

— Борисе Івановичу, принагідно внесіть ясність. В одному з журналів колекціонер орденів та медалей із Кіровограда ствер­джує, що платиново–діамантових орденів «Перемога» було випущено всього 21 екземпляр і що двічі ним були нагороджені Жуков і Брежнєв.

— Це не зовсім так. Усього було виготовлено 30 орденів «Перемога» (дев’ять не були вручені). Двічі цим орденом нагороджені — у часовій послідовності — Георгій Жуков, Олександр Василевський та Йосип Сталін. По разу — Іван Конєв, Костянтин Рокоссовський, Родіон Мали­новський, Федір Толбухін, Леонід Говоров, Олексій Антонов, Семен Тимошенко, Кирило Мерецков та Леонід Брежнєв. Щодо оборонця Малої землі, то його нагородження в 1978 році суперечило статуту ордена «Перемога», оскільки Брежнєв під час війни не займав високих командних постів. Під тиском обурених громадян СРСР Михайло Горбачов 21 вересня 1989 року скасував указ про нагородження Брежнєва. Варто додати, що орден «Перемога» отримало і п’ять іноземців: король Румунії Міхай І, командуючий американськими військами в Європі Дуайт Ейзенхауер, командуючий 12–ю англійською армійською групою Бернард Монтгомері, командуючий Югославською народно–визвольною армією Іосиф Броз Тіто та міністр оборони Польщі Міхал Жімерський.

— Цікаво, за який подвиг орден «Перемога» прикрасив груди короля Румунії — країни, що воювала проти СРСР у складі гітлерівської коаліції?

— Після проведення Яссько–Кишинівської операції, коли радянські війська ступили на територію Румунії, група офіцерів, відданих королю, здійснила переворот й усунула від керівництва країною маршала Йона Антонеску — союзника Гітлера. Тоді Міхай І оголосив війну Німеччині. Завдяки цьому вдалося уникнути багатотисячних втрат із боку Радянської армії, бо за керівництва Антонеску довелося б воювати у важких гірських умовах Південних Карпат. Через день після нагородження румунського короля орденом «Перемога» американці теж відзначили його своєю найвищою нагородою. Згодом, коли Міхай І бідував у вигнанні, то в західній пресі промайнула інформація про те, що він нібито змушений був продати орден «Перемога» за мільйон доларів комусь із клану Рокфеллерів.

Онук — за дідом вслід

— Хто із радянських громадян удостоївся найвищих іноземних нагород?

— Передусім — Георгій Жуков та Костянтин Рокоссовський. Вони нагороджені американським орденом Легіону честі ступеня головнокомандуючого. З учасників війни нижчого рангу, приміром, за врятування висадженого у Східній Пруссії американського десанту президент Рузвельт нагородив Срібною Зіркою старшого лейтенанта, командира самохідної артилерійської батареї Миколу Жужому. Він, до речі, після війни мешкав у місті Глухів. Найвищими нагородами США, Великобританії, Бельгії нагороджена група радянських полярних льотчиків. Про них я підготував книгу «Льотчики відомі і невідомі». Американське посольство в Україні, з яким нині тісно співпрацюю, вже передало мені список з 65 громадян колишнього СРСР, нагороджених бойовими нагородами США.

— Авторськими свідоцтвами захищені понад десяток томів ваших оригінальних збірників. Ніхто не пропонував спонсорської допомоги для їх видання масовими тиражами?

— Пропонували, але я відмовлявся. «Благодійники» хочуть, аби на титульній сторінці поряд з моїм стояло їхнє прізвище лише тому, що в них є гроші. Це образливо, бо над пошуком матеріалів я працював півстоліття, а багаті люди лише спішать пожинати лаври.

— Борисе Івановичу, в чиї руки з часом передасте свою колекцію?

— Вона залишиться родинною власністю, якою опікуватиметься мій онук, нині старший лейтенант Іван Бондарєв, який служить в авіаційній частині, дислокованій в Івано–Франківську. Я дуже тішуся тим, що він також захоплюється історичними пошуками, зокрема досліджує історію відомого палацу Потоцьких в нашому місті і вже видав книжку з цієї проблематики. Можливо, потяг до пера в нас спадковий, адже моя мама була племінницею письменника Новикова–Прибоя, автора історичної епопеї «Цусіма».

ДОСЬЄ «УМ»

Борис Іванович Любомудров народився 29 липня 1922 року в місті Красний Луч Луганської області в родині залізничника. У 1940–му вступив у Харківське військове училище зв’язку. Бойове хрещення прийняв 6 жовтня 1941–го під Можайськом. Влітку наступного року був важко поранений. День Перемоги зустрів у Чехії. Після війни продовжив військову службу. У 1972–му звільнився у запас із посади начальника штабу полку зв’язку. Військове звання — полковник. Нагороджений майже 40 орденами та медалями.