Прабатьківщина за обміном

Про величний монумент–пам’ятник віднайденню предками угорців своєї нової батьківщини, який планується встановити на Верецькому перевалі в українських Карпатах, преса багато писала в березні–квітні цього року. Такого роду знаки часто слугують поширенню впливу відповідних держав на сусідні терени. Саме тому спорудження згаданого монумента на карпатському перевалі викликало спротив громадськості в Україні. Тим паче саме на Верецькому перевалі в 1939 р. угорські солдати розстріляли 600 українських воїнів Карпатської Січі. А крім того, означена подія вже супроводжується заміною двомовних українсько–угорських табличок із назвами вулиць у районах компактного проживання угорців на українському Закарпатті на одномовні угорські й появою провокативних написів, що тут, мовляв, — «Велика Угорщина».

Батьківщина при Дунаї

Монумент на Верецькому перевалі має стояти на східній межі окупованих свого часу угорцями українських земель, відділяючи українське Закарпаття від реш­ти України, що може грати на руку і пропагандистам «політичного русинства». Також Україна має всі підстави шукати свої витоки в глибині тисячоліть та ставити пам’ятники своїм власним історичним подіям. До того ж не тільки на своїх теренах.

Річ у тім, що за однією з голов­них теорій походження слов’ян, їхня прабатьківщина міститься на середньому Дунаї в Паннонії, тобто на території сучасної Угорщини. Власне, всі більш–менш серйозні теорії походження слов’ян поділяються на дві групи: 1) ті, що розміщують їхню прабатьківщину в районі Східної Польщі — Північно–Західної України (південніше, а також дещо західніше Прип’яті) і 2) ті, які вміщують цю місцевість на середньому Дунаї. Першу групу теорій (так звана Вісло–Дніпровська прабатьківщина в різних варіантах) «виборюють» переважно археологи. Їм удалося шляхом ретроспективного розгляду архео­логічних знахідок простежити ланцюжок археологічних культур, що плавно перетікають одна в одну, аж до останніх століть до Різдва Христового. Саме тоді й саме в цьому районі слов’ян уперше зафіксували античні історики. Ще одним аргументом на користь цієї теорії є близькість культур ранніх слов’ян і балтів (предків сучасних литовців та латишів), які наприкінці І тисячоліття до Р. Х. і в І тисячолітті після Р. Х. проживали північніше Прип’яті. А раз так, то слов’яни й балти, мовляв, мали тут спільну прабатьківщину.

Другу версію походження слов’ян (так звана Дунайська прабатьківщина) збудовано в основному на даних мовознавства. Вона не має таких аргументів, як концепції археологів, що «виклали» з викопних старожитностей ланцюжок археологічних культур углиб віків. Водночас усі аргументи археологів (включно з контраргументами проти Дунайської теорії) про те, де ж були слов’яни до того, як їх виявили у Вісло–Дніпровському просторі в останніх століттях до Р. Х., будуються... на кавовій гущі. Теорія ж лінгвістів простежує витоки слов’янства аж із IV тисячоліття до Р. Х., тобто з часів розпаду стародавньої індоєвропейської спільноти, що була спільним предком більшості сучасних європейських народів — германських, романських, кельтських, слов’янських, балтських, а також греків та албанців. За час, що минув з IV до кінця І тисячоліття до Р. Х., наші слов’янські предки, звичайно, могли переміститися з Середнього Дунаю в район південніше Прип’яті. Саме це й простежують на мовному матеріалі прихильники Дунайської прабатьківщини.

Велике переселення слов’ян

Найаргументованіше «Ду­найську версію» походження слов’ян обґрунтували два видатні лінгвісти — росіянин Олег Трубачов і українець Олексій Стрижак. Вони звернули увагу на те, що найчастіше згадуваною рікою в фольклорі українців є Дунай, який у піснях та баладах узагалі виступає найголовнішою, центральною рікою світу, на берегах якої відбуваються основні життєві події. З фольклору образ Дунаю перейшов і в авторську пісенну творчість. Усе це дуже дивно. Адже Дунай ніколи не протікав суто українською територією. На його береги припадає лише невеликий відрізок кордону нашої держави, а українці як постійне населення з’явилися там усього якихось одну–дві сотні років тому. Ще дивнішим є те, що, виявляється, Дунай виступає центральною рікою в фольклорі всіх слов’янських народів, у тому числі росіян, поляків і білорусів, етнічні території котрих розташовані за сотні й тисячі кілометрів від його берегів. Саме цей факт наштовхнув учених на думку, що, можливо, у фольклорі слов’янських народів закарбувався час, коли вони мешкали на берегах Дунаю, й ця ріка виступала центром їхнього світу.

Є ще аргумент, який свідчить не на користь Вісло–Дніпровської прабатьківщини слов’ян. Річ у тім, що у слов’ян, зокрема в українців, поляків, білорусів, росіян, слово «Дунай» означає не тільки центральну ріку в фольклорі, але, як значиться у спеціальних словниках, «загальну назву ріки взагалі», «назву води взагалі», «розлив ріки», а також просто «струмочок з–під землі». До цього слід додати численні випадки називання Дунаєм невеликих річок і струмків на територіях розселення слов’янських народів. Ці факти добре прояснюються в рамках гіпотези про Дунайську прабатьківщину сло­в’ян, коли вони, живучи на берегах Дунаю, знали лише одну цю ріку. Тоді поняття «ріка» і «Дунай» для них дійсно збігалися. Беручи до уваги ці, а також інші численні факти, вчені сформулювали Дунайську теорію.

За нею, найближчими сусідами слов’ян на заході були спочатку італіки та іллірійці. Далі на захід проживали кельтські племена. У ІІ—І тисячоліттях до Р. Х. кельти починають розселятися обширами Центральної та Західної Європи. Були вони чисельним народом із високою культурою, могутніми жерцями–друїдами та войовничими вождями з їх бойовими дружинами. Досить швидко кельти завоювали й заселили всю нинішню Францію, частину Піренейського півострова, Британію та Ірландію, а також низку східних земель, дійшовши аж до Балкан та Малої Азії. Під тиском кельтів сусіди слов’ян іллірійці відступають з верхнього й середнього Дунаю на Балкани, де згодом дадуть початок сучасним албанцям, а італіки, включно з предками майбутніх римлян, під ударами котрих пізніше загинула й кельтська цивілізація, — в Італію. Після них надійшла черга слов’ян. Як доводять Трубачов та Стрижак, саме рятуючись від навали кельтів, слов’яни починають рухатися на північний схід, переходять через Карпати й потрапляють у східну Польщу і надприп’ятські болота та ліси, де стають найближчими сусідами балтів. Тому балто–слов’янська мовно–культурна спільність виникла не внаслідок спільності походження, а через довгі століття проживання в тісному сусідстві. І вже звідси у VI—VII ст. по Р.Х. слов’яни заселили Балкани, знову повернувшись на Дунай.

Угри зі слов’янською культурою

Відтак тією ж дорогою, що й предки угорців, але в зворотному напрямку, пройшли й слов’янські предки українців. Тільки сталося це набагато раніше. І, вважаю, ми, українці, маємо теж право ставити перед Угорщиною питання про спорудження пам’ятного знака на її території на честь прабатьківщини слов’ян, що, найвірогідніше, розміщувалася там. На Верецькому перевалі треба відкрити пам’ятник нашим слов’янським предкам, оскільки вони пройшли ним на свою нову батьківщину. А в VI—VII ст. по Р.Х., якщо не через цей перевал, то десь неподалік проходили слов’янські племена, прямуючи на завоювання Балканського півострова та Наддунайщини вже з території України.

У ІХ ст. через вказаний перевал пройшли, все ж не угорці, як нас запевняють, а лише їхні угромовні предки. Та кочова орда, з великими тюркськими й іранськими включеннями, таки кардинально відрізнялася від угорців–землеробів, яких ми знаємо. А угромовні кочівники, осівши над Дунаєм, ще і ввібрали в себе велику кількість місцевого (переважно слов’янського) населення, культурні навички якого уможливили їхній перехід до осілого способу життя та вкорінення на новій батьківщині. Так і виник угорський етнос.

Василь БАЛУШОК,
етнолог

ДОВІДКА «УМ»

Батьківщиною войовничих кочівників–скотарів угорців (мадярів) вважаються землі на сході від Уралу. Приблизно в І тисячолітті до Р.Х. угри перекочували в басейн річки Ками, потім у причорноморські й приазовські степи (де перебували під владою хозарів і протобулгарів). Мадярський племенний союз складався з семи племен і трьох союзних, етнічно хозарських племен. У 896 році, на чолі з Арпадом і Курсаном вони перейшли до Трансильванії, згодом оволоділи Паннонією і окупували землі сьогоднішньої східної Австрії і південної Словаччини. Звідти угри здійснювали набіги на Західну Європу. З часом, у X—XI століттях, пришельці–угри асимілювали місцеве населення (у тому числі й слов’ян) і, перейнявши частину їхніх обрядів і вірувань, призвичаїлися до осілого способу життя. Утворилася Угорська держава, яка за час свого існування набувала різних розмірів і мала у своєму складі різні території.

ВЕРЕЦЬКИЙ ПЕРЕВАЛ

Це один із найважливіших в українських Карпатах (839 м над рівнем моря), на межі Закарпатської і Львівської областей. В історичних джерелах називається «Руські ворота». Упродовж багатьох тисячоліть через ці «ворота» пройшли германські племена вандалів та гепідів, давні слов’яни, монголо–татари і предки угорців. З XI по XX століття перевал, разом з усім Закарпаттям, перебував у складі Угорської держави. 1881 року на Верецькому перевалі був установлений 4–метровий обеліск, який символізував «тисячолітній кордон Угорщини». У 1919 році, згідно з міжнародними угодами, Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» відійшло до Чехословаччини. З обеліска на Верецькому перевалі зняли мармурові таблиці з надписами. 15 березня 1939 року було проголошено незалежну Карпатську Україну, і того ж дня на неї напала Угорщина (союзниця нацистської Німеччини). 25 червня того ж року були поновлені таблиці на «Березькому пограничному стовпі». Під кінець 1944 року, коли до Карпат наблизилися радянські війська, таблиці зі знака на перевалі знову були демонтовані. У 1995 році «Всесвітня спілка угорців» висунула ідею звести на Верецькому перевалі пам’ятник на честь 1100–ліття приходу в Карпатський басейн древніх угрів. Утім тоді будівництво було припинене через порушення українських законів.