Львів. 1939 рік.
Документальний фільм «УПА. Погляд крізь роки» молодих авторів Олександра Балабана і Олександра Радинського, який висунуто на здобуття Національної премії ім. Шевченка, — мабуть, один із найглибших кінотворів, присвячених темі Української повстанської армії. Це неупереджене дослідження на основі фактичних свідчень учасників тих подій. У фільмі відтворено складну і суперечливу історію перемог і поразок, довіри і зради, надій і нездійсненних мрій, болісних втрат вояків УПА.
Довгий, занадто довгий ряд домовин... І над кожною, у розпачі стиснувши руки, несамовито голосять матері, дружини, сестри... В одних трунах — жертви НКВС, в інших — жертви вояків УПА. І всі ці чорнохресні жертви — українці. Від цих архівних кінокадрів холоне кров у жилах. Автори навмисне не розділили ті насильницькі смерті й монтують їх одним тужливим блоком, який створює відчуття досі невиплаканої біди. Автори намагаються знайти істину у відвертих розповідях учасників тих протистоянь. Вони уникають своїх коментарів, але самою системою синхронних свідчень, доповнених архівною кінохронікою, закликають глядача до співчуття, до розуміння вчинків героїв фільму.
Хроніка 1939 року. Радянські війська входять до Львова. Як потім назвала цей час брехлива пропаганда — «золотий вересень 39-го». Львів'яни радо зустрічали радянських солдатів, бо сподівалися, що Україна нарешті стане єдиною.
Свідчить Василь Кук, голова проводу ОУН, головнокомандувач УПА 1951—1954 рр.: «Коли прийшла совєтська армія, ну тож всі її дуже хвалили, ясно, що її вітали, добре віднеслися»...
Союзний кіножурнал «Новости дня», захлинаючись від захвату, проголошував: «Для миллионов новых советских граждан Западной Украины началась новая, светлая жизнь».
Це нове, світле життя для національно свідомих українців минало в кадебістських катівнях.
Свідчить Юрій Сливка, доктор історичних наук: «Уряд Радянського Союзу розглядав кордони 39-го року, які були встановлені уже після реалізації Пакту Молотова—Ріббентропа, як тимчасові, бо готувалися до стрибка у Європу. І саме в зв'язку з цим робили все, щоб очистити цю територію і зробити її надійним тилом Радянської Армії. У зв'язку з цим йшли масові репресії, масові розстріли».
Німецька хроніка 1941 року. Ексгумація жертв НКВС у Львові. Сотні трупів... Їх виносять і виносять із підвалів. Паралельно монтуються кадри «золотого вересня» — браві солдати військ особливого призначення танцюють на вулицях міста з елегантними львів'янками.
Свідчить Юрій Сливка: «Коли радянські війська відступали, вони залишали після себе гори трупів і море крові. Були жахливі випадки в Станіславі (Івано-Франківську); люди ранком прокинулися і побачили, що з тюремних камер тече кров».
Свідчить Василь Кук: «Не відразу створилася УПА... Треба було боронити населення від отого німецького грабежу і просто від бандитів. І тому зразу створилися такі кущі, самооборонні відділи. Секрет УПА в тому, що вона попередньо мала підпільну організацію ОУН. У кожному селі була станиця, так звана підпільна станиця ОУН, організації українських націоналістів».
У червні 1941 року Львів окупували німці. Одними з перших до міста увійшли підрозділи, складені з українців під командуванням Романа Шухевича.
Свідчить Андрій Павлишин, історик і журналіст: «Невеликий загін на чолі з Романом Шухевичем, який в авангарді проник до міста уже 30 червня 1941 року, скликав у будинку товариства «Просвіта» збори найавторитетніших, найшанованіших політиків різних орієнтацій, які ще залишалися у Львові. Зібравши цих людей, оголосили створення Української держави. Наперед був підготовлений текст, який зачитали, створили уряд, і це повідомлення відразу пішло на радіо, бо радіоцентр був захоплений батальйоном «Нахтігайль».
Однак разом зі стрімким просуванням німецьких військ «нах остен» обопільно посилювалася прохолода взаємовідносин: німці у переможній ейфорії навіть не думали про домагання Україною самостійної державності, українці тверезішали, з жахом споглядаючи, що несли окупанти на їхню землю. Спалені, зруйновані міста і села, шибениці, масові розстріли мирних жителів... Хоча офіційний Райх продовжував загравати з місцевим населенням...
Німецька хроніка. Воєнний Львів живе стабільним, мирним життям. Працюють театри, виходять українськi газети, на стадіоні проходять футбольні матчі, на людних майданчиках грають стихійні оркестрики. Мовляв, це ж була колись австрійська територія, а раз австрійська — значить, німецька. Отже, Галичина не окупована, а є нібито частиною німецьких земель...
Добираючи архівні документальні кінокадри, автори свідомо підкреслюють: усі тоталітарні режими свою пропаганду будують за одним принципом — патетична брехня, інсценування всезагального схвалення найабсурдніших ініціатив.
Німецька хроніка. Сюжет про насильницьке вивезення до Німеччини української молоді. Спокійно слухати цей текст не можна. «Поезд подходит к перрону? Здравствуй, Германия! Рабочих встречают представители фабрик и заводов. Дальше — на свой завод в комфортабельных автобусах. Это центр большого города. Какое большое и радостное впечатление производит нормальная и спокойная жизнь в большом немецком городе. Какие красивые здания! Как легко здесь!»
На екрані — з вагонів, як безсловесну худобу, вивантажують розгублених українських юнаків і дівчат. З острахом туляться вони один до одного. Ситі бюргери витягують із натовпу вподобаних невільників і везуть кудись — у рабство.
З часом і населення Західної України, і організатори ОУН-УПА зрозуміли, що їх ошукали. І німці, і совєти — однакові окупанти, проти яких треба боротися.
Десь за кадром виникає тривожно-щемна мелодія «Гуцулки Ксені», пісні про зраджене кохання, знехтувану вірність... Асоціативно тонко і ненав'язливо ця мелодія проходить лейтмотивом через увесь фільм.
Свідчить Федір Володимирський, член ОУН-УПА: «У 42-му році німці всіх почали забирати до Німеччини. Вони вже були під Москвою. Ми, студенти, зібралися і вирішили іти в ліс. Коли в 1942 році УПА постала, то вона не хотіла вести широкої партизанської війни проти німців, тому що це б знекровило її, і там, де можна було, УПА уникала бою».
Радянська хроніка 1943 року. Радянські війська входять у Львів.
Свідчить Василь Кук: «Прихід совєтських військ був зовсім не таким, як у 39-му. Їх уже тут знали, їх уже не вітали, тепер уже їх стріляли. Ми переодягалися в совєтську форму, ставали на дорогах, перевіряли транспорти, які йшли на захід, це, зокрема, на Рівненщині. Якщо обоз був зі зброєю, ми направляли його в об'їзд, ніби так треба. Там у лісі наші хлопці зброю забирали. Якраз в одному такому об'їзді попався і Ватутін. Ну цей же генерал не хотів нікого слухати, зачав воювати з нами... Ну і в такій бойовій сутичці він попався».
УПА розпочала нещадну боротьбу проти совєтської окупації Західної України.
Автори не ідеалізують масштабів впливу УПА. На східних теренах націоналістичні прояви були поодинокі й недостатньо ефективні. У Західній же Україні тисячі молодих сильних хлопців пішли в ліс.
Любительські фотографії тих літ зберегли образи лісових вояків — стрункі, гарні хлопці з автоматами. Їм би кохати, радіти життю.
Свідчить Василь Кук: «Ясно, що ми були проти тих колгоспів. Друге, то було в 46-му році, вибори. Ми таку акцію вели проти тих виборів, уже політичну. А ото приходили на села з ревізіями групки «уполномочених», з ними йшла війна, їх убивали. Провокаторів знищували...»
Багато вояків УПА в ті часи були замордовані в радянських катівнях. Їхні сім'ї, родичів переслідували. Не так просто й однозначно можна оцінити все те, що відбувалося на західноукраїнських землях після війни.
Свідчить Андрій Павлишин: «Хтось вважає їх своїми ворогами... Так, в Україні, напевне, живуть діти, онуки тих 30 тисяч радянських вояків, які загинули в Західній Україні у війні проти УПА в повоєнні роки. Але їм не треба забувати, що бойові соратники їхніх батьків убили кілька сотень тисяч галичан».
Свідчить Тарас Возняк, журналіст: «Між ветеранами українських визвольних змагань, котрі були в УПА, і ветеранами Радянської армії, котрі врешті вигнали фашистів з України, повинно настати якесь примирення. У нас не вистачає ні моральних сил, ні якогось такого духовного злету, ні духовної висоти цілого суспільства, і тих, і тих сторін, для того щоб зробити той простий крок, на який спромігся Каудильо Франко, — поставив принаймні спільний пам'ятник усім жертвам, усім іспанцям. Пам'ятника всім українцям, котрі дуже часто боролися між собою, на жаль, ми поки що не поставили. Це є питання нашого спільного майбутнього...»
Автори зберегли для майбутніх поколінь відверті, неупереджені свідоцтва про ту для багатьох і нині сущих невідому війну. І свідоцтва ці ні переписати, ні підправити в угоду моменту неможливо. І колись кожен із нащадків зробить свій висновок і відбудеться примирення.
Олена ЗАВГОРОДНЯ.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
