«Корінь роду Лимич» (с. Лікоть).
Серйозність таких родослівних припущень підтвердили учасники міжнародної українсько–хорватської зустрічі нещодавно в Києві. До столиці України завітали очільник Сплітсько–Далматинської області Хорватії Анте Санадер та співголова Товариства хорватсько–української дружби Теодор Фріцкі. Йшлося про організацію поїздки великої групи українських Лимичів до Хорватії, яка, на їхнє переконання, є прадавньою батьківщиною роду. З делегацією Великої ради роду Лимичів спілкувалися також посол Хорватії в Україні Желько Кірінчич та голова Державного комітету України в справах національностей та міграції Олександр Саган.
Прізвище — це оберіг, під яким людина перебуває протягом усього свого життя. Та не кожен задумається хоч зрідка: звідки йдуть його витоки, наскільки воно є доленосним? Так і живемо: прізвище та й годі, й не надто цим переймаємося. А от для лікаря Андрія Лимича справою життя стало завдання — знайти глибини свого коріння. Спочатку до цього його спонукала звичайна цікавість: що ж означає прізвище, хоча сотні років нікого з попередніх поколінь таке питання серйозно не хвилювало.
Народився Андрій Лимич у Сибіру, куди за наклеп у 1940 році був засланий із Вінниччини його батько Іван. Мама Домініка — румунка з Чернівецької області — також ні за що відбувала покарання в таборі. Там, у Красноярському краї, молоді люди зустрілися й одружилися, змушені були залишилися жити в Сибіру, хоча не пропускали жодної нагоди з’їздити в Україну. Гостюючи в діда Андрія в Гарячківці на Вінниччині, де майже половина селян мала прізвище Лимич, іще підлітком Андрій задумувався, а чому ж воно так? А вже в зрілому віці вирішив докопатися до істини. Проживши понад 30 років у Росії, Андрій Іванович разом із родиною повернувся до України. І вже тут із подвоєною енергією взявся за дослідження свого родоводу. Крім розмов із родичами, багато часу проводив у архівах, бібліотеках, спілкувався з науковцями, і вже в 2000 році було зібрано матеріали про першу тисячу Лимичів. Того ж року в Рівному відбулася незабутня зустріч–з’їзд рідних людей з усієї України, більшість із яких уперше побачили один одного за довгі роки існування роду. На великому родинному віче було створено організацію — «Всеукраїнський фонд роду Лимич». Тоді ж було організовано безоплатну здачу донорської крові як символ таїнства кровного єднання роду. Нині у родинному фонді зареєстровано вже 5141 особа, є в роду Лимичів і носії інших варіантів прізвища: Ліміч, Лемич та Леймич...
Ще одним завданням для Андрія Лимича стало увіковічення роду завдяки пам’ятним знакам у місцях, пов’язаних з історією роду. На початок другого тисячоліття, за архівними матеріалами, основною ланкою родоводу значилося знищене в 1946 році село Лікоть Турківського району, що на Львівщині. І саме в Лікті в 2000 році було закладено й освячено перший знак «Корінь роду Лимич» — 4,5–метрову колону, увінчану дзвоном, що створює вигляд фалоса, — під неї закладено капсулу з інформацією про рід. А ще цей символ–дзвін уже вісім років традиційно повідомляє про з’яву на світ нового нащадка роду Лимичів.
Також вдалося дізнатися, що в першій половині ХVІІІ ст. частина родини з карпатського села Лікоть переселилася до села Гарячківка на Вінниччині, де утворилася друга гілка роду Лимич, звідки є виходцем і сам дослідник. У 2003 році в день Святої Трійці тут урочисто було відкрито другий пам’ятний знак «Доля роду Лимич» — п’ятиметрову стелу з всевидячим оком угорі на трикутному постаменті. У тому ж 2003 році в Рівному постав і третій родинний символ — «Знак роду Лимич». Він також складається з трикутної стели, на якій також зображене всевидяче око. На його постаменті лежить каміння, а Біблійний напис свідчить: «Усьому свій час — час розкидати каміння і час каміння громадити». Цікаво й те, що коли на карті з’єднати лініями колишнє карпатське село Лікоть, подільське — Гарячківку та обласний центр Рівне, то вийде рівнобедрений трикутник, який Лимичі вважають певним енергетичним символом об’єднання. Після того, у 2004 році, на Львівщині відбувся другий з’їзд роду Лимич, а от третій планується провести вже у Хорватії разом із Лимичами хорватськими...
До подальшого пошуку своїх коренів Андрія Лимича підштовхнули відомості, зазначені Іваном Франком та його дружиною Ольгою в етнографічних записках за 1887 рік про «патріархальну родину Лимичів, звичаї і побут задружного життя якої дуже нагадує хорватський...».
До того ж наприкінці 2004 року стало відомо, що майже 400 носіїв прізвища Лимич (Ліміч), і це лише дорослих, проживають у Хорватії. Цю несподівану новину відкрив пану Андрію професор Ужгородського університету Павло Чучка. Пошуки розгорнулися і розширилися за межами України. Німецька національна бібліотека, що у Франкфурта–на–Майні, надіслала ксерокопії документів, в яких описано хорватську округу Поліцу, а також подано інформацію з посиланням на юридичний збірник ХV ст., до якого включено прізвище Лимич. І лише за щасливим збігом обставин на початку 2005 року до рук дослідника потрапила книга Бориса Грекова «Поліца», в якій розповідається, що засновником давнього роду Лимичів був син хорватського короля Мирослава — Елем. Від його імені всі нащадки стали зватися Лимичами. Під час громадянської війни в Хорватії у 949 році після смерті батька Елем і його два брати Тишемир і Крешимир у провінції Далмація заснували Поліцьку общину, яка з часом стала князівством, згодом — республікою. Більше того — Лимичі належали до правлячої верхівки, обіймаючи посади суддів і прокурорів, що підтверджує Поліцький Статут (1440 р.). Відтак постало завдання дізнатися, що може означати це загадкове ім’я Елем. Звернувшись до багатьох джерел, в основному біблійних, пан Андрій дослідив, що етимологія слова означає: пророк, волхв і, ймовірно, що він був дуже мудрою та з винятковими здібностями людиною.
Відомо, що на початку ХІІ ст. вся територія Хорватії опинилася під владою угорських королів і втратила свою самостійність на багато століть. Але населення Поліци зазнало нищівного удару від турецьких завойовників у ХVІ ст. Тоді ж тривалі війни призвели до масового переселення людей у внутрішні райони Угорщини, в тому числі — на Закарпаття. Таким чином, стверджує дослідник Андрій Лимич, в останній чверті ХVІ ст. хтось із колишніх поліцьких Лимичів опинився у гірському селі Лікоть, тобто в Україні.
Перші числа жовтня для Лимичів є певним чином магічними. Саме в ці дні велика родина з 2000 року відзначає свято Воскресіння роду. Минулого року восени відбулася й перша поїздка глави роду Андрія Лимича до Поліци, а незабаром відбудеться паломництво великої групи Лимичів до гробниці Елема — місця, де, можна сказати, закопана їхня пуповина. Привезти до Хорватії нащадків роду — таку обітницю дав собі пан Андрій, коли перебував там із сином Максимом.
— Усіх нас очікує дивовижна подорож, — ділиться думками Андрій Лимич. — Не менше 500 нащадків Елема відвідають святі для кожного з нас місця, щоб пізніше розповісти про це всім, хто не зможе там побувати. Про історичну родинну зустріч будуть поінформовані всі хорватські Лимичі, вони чекатимуть нас у Спліті 1 жовтня 2008 року. Пройдуть офіційні перемовини з Великим Поліцьким Князем Петаром Родичем, з главою Сплітсько–Далматинської області Анте Санадером. Святкового настрою додадуть екскурсії містом Спліт і фортецею Кліс, ознайомлення з іншими відомими пам’ятками часів королівської династії. Святковий концерт фольклорних колективів та родинна вечеря з вишуканих національних страв лише підсилять знайомство та пізнавання нової–старої батьківщини. Основне — за древніми традиціями на вічевій площі заплановано провести вибори глави роду Лимич, а також здійснитися урочисте відкриття Музею роду Лимич і меморіальної дошки з нагоди міжнародного родинного єднання через п’ять століть. Ми переконані, що є українцями хорватського походження і на генетичному рівні знаємо мову своїх предків, тепер її лише потрібно згадати.
На часі також — створення представництва «Фонду роду Лимич» у місті Спліт, куди міг би кожен звернутися для вирішення особистих питань. Ми маємо історичний шанс бути однією родиною на нашій прадавній батьківщині, де нас із радістю зустрінуть у дні Воскресіння роду.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
