«Щоб керувати норовливим конем, вершник має бути асом»

Гонорар за свою роль у виставі «Хатина дядечка Тома», цілих 50 карбованців, восьмирічна актриса Галина Яблонська переказала у Фонд допомоги іспанським дітям, жертвам громадянської війни. Було це більше сімдесяти років тому... Шлях між тими далекими часами та сьогоденням для нашої країни не був ні легким, ні благословенним: змінювалися режими, кумири, диктатори, пріоритети, закони і навіть напрямки головних векторів. Актриса Галина Яблонська залишалася актрисою: дорослішала, навчалася професії, занурюючись у її найпотаємніші закутки. Бути відданою улюбленій справі зовсім не складно. Особливо якщо ця справа не просто улюблена, а життєво необхідна.

«Я тобі до коси гирю підвішу, будеш ходити прямо, як повинна ходити українка»

— Пані Галино, в Театрі імені Франка ви працюєте з 1951 року. Потрапили до нього з першої спроби?

— Я витягла в житті дуже щасливий квиток — на периферії мене побачила комісія високого рівня. Після чого й запросили до цього театру. А коли запитали: чи хотіли б ви працювати в Театрі Франка? — для мене наче світ перевернувся. Думаю, хто б це не хотів? А за три місяці в обласний комітет культури приходить розпорядження про переведення артистки Галини Яблонської до Театру Франка.

— У Театрі імені Франка ви починали працювати ще за часів Гната Юри, корифея українського театрального мистецтва. Відповідно, маєте досвід роботи з режисерами Української драми, які прийшли вже після Гната Петровича. З ким почувалися найкомфортніше? Хто найбільше вплинув на ваше професійне становлення?

— Моя перша роль — Галя у виставі «Назар Стодоля», режисером якої був Амвросій Бучма. Коли я згадую його — виникають найяскравіші, найтепліші почуття. Хоча в моєму житті було багато хороших режисерів — і до Театру Франка, і вже тут. Гнат Петрович до мене також ставився приязно, але Бучма на мене справив враження своєю людяністю, поєднанням високих професійних і особистих якостей. Він був щирою, нефальшивою, розкритою людиною, але в мистецтві зарекомендував себе дуже вимогливим, поблажок у нього не було. Любив мене, але коли я дуже витягувала шию, то казав: «Я тобі до коси гирю підвішу, будеш ходити прямо, як повинна ходити козачка, українка». Невдовзі Бучма помер, але те, що він заклав у мене, залишилося на все життя. Потім був режисер Борис Балабан. Він також багато давав акторам. Але був тяжко хворим, тому в його характері виявлялася жорсткість.

— Вас це дивувало? Мені здавалося, що без жорсткості режисер узагалі не може відбутися в професії...

— Я перед цим була забавлена режисерами, всі мене постійно хвалили. Тому з Балабаном мені було складніше... Потім був Мар’ян Крушельницький. Я вважаю його науковцем у театральному мистецтві, Крушельницький мав багатий науковий інтелект, володів високою професійною майстерністю і навіть довершеністю. Ще працювала з режисером, який багато мені дав і був достойною людиною,— це Володимир Скляренко. Щоправда, він недовго пробув у театрі... Потім прийшов Сергій Данченко — людина філософічного складу. Він ніколи не давив на актора, лише визначав певну генеральну лінію, а потім лише підправляв — потрапляє актор у режисерську концепцію чи ні. Що цікаво, всі ці режисери, крім, звичайно, Данченка, були учні чи колеги Леся Курбаса.

«Кидають у воду — вибирайся сам»

— Як тоді до Курбаса ставилася театральна громада?

— Про нього говорили пошепки, так, щоб ми, молоді, нічого навіть не чули. Але потім, коли пройшов час, я зрозуміла, якою була різниця між школою Курбаса і школою Гната Петровича. Режисуру не такого, звичайно, як у Юри€ рівня, але такого напряму я бачила на периферії. Перевага надавалася емоційному розкриттю теми, образу — Юра€ в цьому був дуже вимогливий. Але небагатослівний... А тут — поєднання математичної вивіреності, точності з натхненним мистецьким виконанням. Тож ці чотири режисери були для мене дуже важливими. Робота з ними й стала моєю школою. Працюючи в театрі, я екстерном навчалася в Дніпропетровському училищі. Але найбільшою моєю школою була практика і спілкування з цими людьми. У мене ще й зараз зберігаються зошити з ролями, які я робила з Балабаном. Так там одна сторінка — текст, а другу, навпроти, ми залишали чистою. Там потім писали розробку ролі — на такій фразі я живу тим–то, тут же пластичний малюнок ролі... І невідомо, що було цікавіше читати: чи авторський текст, який був поверхнею айсберга, чи розробку, яку давав режисер. Для молодих акторів це була дуже цікава і корисна робота. У нас навіть була така Студія молодого актора. Там була і Юлія Семенівна Ткаченко, яка нещодавно пішла від нас... Це було великим щастям пройти таку школу. Бо, я дивлюся, зараз молоді актори ніби трішки кинуті напризволяще.

— У вас, до речі, в театрі багато молодих акторів.

— І це добре. Але з іншого боку — не вистачає часу, щоб усіх охопити. Хоча часи нині жорсткі. Кидають у воду — вибирайся сам. Випливеш — добре, а не випливеш — ну що ж, не судилося.

— Але ж той час також мав «інший бік медалі». Молодь вчили того, «що треба» і чого вимагала політика партії...

— Звичайно, був диктат, була жорстка контрольованість, жодна вистава не виходила без того, щоб її не подивилася наша художня рада та худрада міністерства, контролювали нас і партійні органи. Коли я почала займатися концертною діяльністю, то теж мала з цим проблеми. Акторська потреба, та й узагалі, це є прерогативою театру — розкривати конфліктні ситуації. А тоді треба було подати життя гарно, красиво, без конфліктів — як змагання хорошого з дуже хорошим.

Абстрактні емоції — це непрофесійно

— Окрім свого театру, ви активно займаєтеся громадською роботою і навіть знаходите час для акторів–аматорів із ліцею Богуна...

— Як казав Платон Воронько: «Коли б мене більше на світі було». Щоб вистачало для всього. Я із задоволенням працюю з аматорами. І той еталон, той рівень, який ставлю перед собою, намагаюся витримувати з ними також. Їм це дуже цікаво. Навіть тим, хто не збирається йти до Театрального інституту. Мені розповідала одна дівчина, що вона вже хотіла полишати цю справу, а товариш їй говорить: «Куди ти хочеш іти? Де ти ще зустрінеш людину, яка тебе зможе так розібрати, щоб ти сама дізналася, що там у тобі є?». І вона залишилася. Іноді актор буває дуже здібним, але страждає, як я це називаю, на абстрактні емоції. Щось там у ньому буяє, клекоче. А через що і в зв’язку з чим — через дві хвилини забувається. Бо немає міцної основи. А кожна емоція повинна бути викликана певним станом, мати певну мету, завдання. Це як керувати норовливим конем — вершник має бути асом. Такі ж вимоги я ставлю і перед собою. Навіть для крихітної ролі у виставі «Шельменко–денщик» я багато чого попридумувала, щоб вона вийшла об’ємною, повною.

Зіграні й незіграні ролі

— У понеділок — ваш ювілейни вечір у Театрі імені Франка. Розумію, що розповідати його сценарій, мабуть, недоречно, але, можливо, «розсекретите» хоча б невеличку частинку святкової програми?

— В основному це буде експромт. Ювілеєм займається наш Лесь Задніпровський зі своєю командою, так вони мене навіть не допускають до підготовки. Я їм надала матеріали, дещо позбирала по архівах — раніше ж багато телевізійних вистав знімали. Хоча вже багато чого в Білих Стовпах, у Москві ( у Держархіві РФ. — Ред.). Повернути ці копії можна лише за великі гроші. Хоча туди їх перевозили безплатно. Причому хтось на цьому ще й руки гріє, бо мені відповіли: «деньги желательно наличными».

— А як би ви влаштували свій ювілейний вечір?

— Я написала сценарій. Мені б хотілося, щоб вийшли на сцену мої ролі українського репертуару. Ведучий поцікавився б, хто ці дівчата і яке вони мають відношення до нашого вечора? А вони: «Ми — улюблені ролі Галини Гілярівни». Катря, Одарка, Галя... Сказали б по дві фрази, заспівали б... Потім — незіграні ролі. Я мала грати Есмеральду. А потім цю роль захотіла грати ще одна актриса, яка мала великі зв’язки. Гнат Юра€ і дати їй цю роль не міг, бо не бачив цю актрису в образі Есмеральди, і піти з нею на конфлікт боявся. Тому виставу зовсім зняли з постановки. Хоча вже й ролі були роздані, ми працювали, тренажі проходили... Але це треба готувати два місяці. Зараз же наші молоді актриси, які могли б це зробити, зайняті в мюзиклі «Едіт Піаф». Тож це відпало. Єдине — хочу, щоб прийшли мої ліцеїсти і ми б закінчили цей вечір красивим вальсом.

ДОСЬЄ «УМ»

Галина Гілярівна Яблонська — народна артистка України (1982 р.), нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2005 р.), артистка Національного академічного театру ім. Франка.

Народилася 2 січня 1928 року. Творчу діяльність розпочала артисткою–ученицею Проскурівського українського музично–драматичного театру, була артисткою Кам’янець–Подільського, Вінницького, Дніпропетровського театрів. З 1951 року — у Театрі імені Франка. Ролі на кону: Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Галя («Лиха доля» М. Старицького), Катря («Не судилось» М. Старицького), Марина («Марина» за Т. Шевченком), Софія («Безталанна» І. Карпенка–Карого), Анеля («Для домашнього вогнища» за І. Франком»), Маруся («Маруся Богуславка» М. Старицького»), Гелена («Касандра» Лесі Українки), Чайка («Банкір» О. Корнійчука), Ольга («Веселка» М. Зарудного), Катря («Фараони» М. Коломійця), Мар’яна («Персональна справа» І. Штейна), Аманда («День народження Терези» Г. Мдівані), Васілуца («Каса Маре» Й. Друце), Аделіна Тошева («Мата Харі» Н. Йорданова), Леді Макдуф («Макбет» В. Шекспіра)
та багато інших.

Президент Міжнародної ліги «Матері і сестри — молоді України».